Попри дію з 2014 року економічних санкцій статистика німецько-російської торгівлі фіксує стабільно високі показними обсягів експорту — імпорту. Зрозуміло, що основну статтю німецького імпорту з Росії становить закупівля газу.
Незважаючи на критику з боку США, Німеччина започаткувала на своєму балтійському узбережжі будівництво підземного сховища газу, яке повинне приймати додаткові обсяги імпортованого пального. Виправдовуючи такий курс, Ангела Меркель зазначає, що вимагає від Росії згоди на продовження транзиту газу українською газотранспортною системою.
У свою чергу, російський «Газпром», пояснюючи потребу побудови другої черги газопроводу «Північний потік», зазначає, що це викликано пересуненням основних родовищ видобутку газу далі на північ. Це нібито обумовлює прагматичну потребу мінімізації транзиту українським шляхом.
Одночасно економічні експерти наголошують, що задля заповнення другої черги газопроводу «Північний потік» природним газом потрібні додаткові інвестиції у створення трубопровідної інфраструктури для постачання газу до сховищ, які забезпечуватимуть подальший транзит. Дія економічних санкцій проти Росії об’єктивно створює дефіцит фінансових ресурсів для виконання цих зобов’язань.
Але економічні санкції є бумерангом, який б’є не тільки тих, кого санкціями хочуть покарати, але й тих, хто санкції запроваджує. Напередодні переговорів Меркель у Сочі стало відомо, що німецький концерн «Сіменс» оголосив про скорочення семи тисяч робочих місць унаслідок утрати контрактів із Росією.
Це вносить дисонанс у правлячу коаліцію. Соціал-демократи, які, зокрема, пов’язані з тією частиною німецького бізнесу, який працює з Росією, дорікають Меркель за втрачені можливості. Натомість опозиційні вільні демократи і зелені критикують правлячу коаліцію за поступки Путіну.
Власне, такий стан справ демонструє широту спектра точок зору німецького суспільства щодо Росії. Там представлена позиція тих, хто вважає себе тими, хто «розуміє Росію» і наполягає на співпраці з нею будь-якою ціною. Але є й ті, хто ставить європейські цінності демократії вище за прагматичні економічні інтереси та критикує політику Кремля.
Аби подолати такий розкол у німецькій громадській думці та у середовищі еліти, Меркель прагне завершити конфлікт на Донбасі якомога швидше. Але навіть у цьому випадку залишиться неврегульованим питання незаконної зміни кордонів в Європі внаслідок анексії Криму.
Щоб ще більше посварити Німеччину і Францію із США, Путін намагається представити політику Трампа як спробу відокремити економічно і політично Європу від російських ресурсів та російського ринку.
Таку стратегію Москви розуміють у Берліні як спробу реалізації політики «розподіляй і володарюй», спрямованої на розкол НАТО та досягнення таким способом цілей російської неоімперської політики. Тому тактика Меркель полягає у продовженні «критичного діалогу» з Росією.
Це є «центристською дипломатією», бо інші альтернативи у вигляді поступок Кремлю чи його тотальної ізоляції в Європі розколюють уже саме німецьке суспільство та його еліти.
Здається, що Путін намагається контактами з Меркель і Макроном показати Трампу, що американська непоступливість в українському питанні може бути нівельована на європейському напрямі. Принаймні Німеччина і Франція стараються показати, що «норманський формат» діє і здатен виконати функцію замирення на Донбасі.
Андрій МАРТИНОВ
