На відміну від лідера партії Жана-Люка Меланшона, більш стриманий Руффін зміг об’єднати сили профспілок і радикальних політичних угруповань. Тому на паризькі бульвари, за даними поліції, вийшло 40 тисяч маніфестантів (160 тисяч — за даними організаторів).
І це лише прелюдія до загальнонаціональних протестів 26 травня. «Тоді нас буде мільйон. Французи починають розуміти, що життя не можна звести до конкуренції всіх зі всіма», — заявив Руффін.
Утім, через рік після приходу до влади Макрон не має реального конкурента. Його рух «Республіка на марші» (La Republique en Marche! (LREM)) відсунув усі інші угруповання і партії на узбіччя.
«Республіканці стають усе більше консервативними. А Меланшона не сприймають більше ніж кожний п’ятий виборець», — вважає Лорен Бігорне, директор Паризького інституту Монтені.
І дійсно, з 577 місць у Національних Зборах LREM має не тільки 312 депутатів, але й може також розраховувати на підтримку ліберального MoDem (47 депутатів) та фракції республіканців у складі 32 депутатів.
Таким чином французький парламент де-факто став машинкою для голосування. Тим більше що всі стратегічні рішення президент приймає у вузькому колі довірених, але не відомих широкому загалу співпрацівників у Єлисейському палаці, таких як Алексіс Кол, Ісмаель Емельєн і Сільван Форт.
Опубліковане газетою «Ле Фігаро» опитування показує, що 41,3% французів продовжують довіряти президентові. І це зовсім немало: на цьому самому етапі президентства Ніколя Саркозі міг розраховувати на 37% підтримки, а Франсуа Олланд — на 26%.
Результат тим більше задовільний, що протягом 12 місяців Макрон провів низку значних реформ, які зачіпають інтереси важливих і впливових суспільних груп. Найважливішою є реформа ринку праці, завдяки якій стало легше звільняти працівників. Це повинно стимулювати підприємців створювати робочі місця.
Єлисейський палац добився також зниження податку на прибуток фірм, ліквідації податку від великих спадків, реального зниження пенсій і ліквідації деяких галузевих пенсійних правил, провів реформу системи професійного навчання, загострив надання права на притулок.
Вийшовши вже за межі виборчої програми, Макрон здійснив реформу дефіцитного (40 мільярдів євро) боргу залізничного монополіста SNCF, зокрема позбавивши нових залізничників багатьох соціальних привілеїв і відкривши ринок для конкуренції.
Одночасно вперше за останні 8 років Франція змогла в минулому році звести бюджетний дефіцит нижче ліміту 3% ВВП, як це вимагає Брюссель.
Нині, однак, безробіття — тема, яка дошкуляла всім попередникам Макрона, не зменшується. У першому кварталі цього року воно зменшилося лише на 0,9% (32 тисячі працівників), при цьому 3,5 мільйона французів не мають жодної роботи, а якщо враховувати також тих, хто працює на неповну зарплату, виходить навіть 6,5 мільйона.
Якоюсь мірою це результат ліквідації Макроном фіктивних посад для молоді, фінансованих державою. Але якщо ситуація на ринку праці не поліпшиться, популярність президента може швидко впасти. Ризик тим більший, що кон’юнктура в перші три місяці цього року сильно погіршилась: економічне зростання у річному вимірі впало на 1,9%.
Макрону не вдалося зібрати врожаю політичних реформ, на який він розраховував. Із візитами у Німеччині французький президент уже був три рази, але поки що без результату.
«Неписана умова була наступною: Франція проводить ринкові реформи, оздоровлює фінанси, показує, що є серйозним партнером. Взамін Німеччина виходить назустріч Франції у справі перебудови зони євро», — вважає Ів Бертончіні, директор Паризького інституту Делора.
Але вже відомо, що на червневому саміті у Брюсселі не буде остаточно встановлена дорожня карта, яка веде до створення серйозного оновленого бюджету для зони євро, міністра фінансів і парламенту.
Це означає перетворення зони євро на «трансферний союз», в якому багатші країни допомагають біднішим. Але сталося навпаки, на минулому тижні Європейська комісія представила приблизно такий самий, як до цього часу (1,1% ВВП ЄС), дуже обмежений бюджет для ЄС.
Після вересневих виборів до бундестагу третьою силою стала євроскептична «Альтернатива для Німеччини», та й у ХДС/ХСС дуже зміцнилася консервативна фракція. За цих обставин Ангела Меркель не може йти назустріч пропозиціям Парижа.
Тим більше що цього не хочуть й інші країни Півночі Європи на чолі з Голландією, а Італія, країна з найбільшим боргом в Європі, досі не має перспективи подолання політичної кризи.
«Макрон не буде королем Європи, не займе місця Меркель як єдиного диригента в ЄС. Але йому вдалося врівноважити французько-німецький тандем», — упевнений Ален Дюамель, один із найвидатніших публіцистів Франції.
І дійсно, вперше після вибуху фінансової кризи 10 років тому, Франція виступає з ініціативами розвитку Євросоюзу, а Німеччина лише реагує на них. Тестом нової розстановки сил є спроба вироблення нової імміграційної політики, в якій Німеччина хоче бачити постійно діючу систему розподілу біженців, із чим Париж не погоджується.
З іншого боку, завдяки Берліну Брюссель веде досить лагідну політику щодо Польщі і Угорщини, не хоче виштовхувати їх на узбіччя ЄС, проти чого Париж був би не проти.
«Європі завжди було добре від того, що Німеччина і Франція мають порівнювальні впливи і мусять виробляти компроміс. Тоді вдається уникати багатьох помилок, які виникають, коли все диктує одна країна», — вважає Бертончіні.
Макрон замінив також Меркель у ролі найважливішого представника ЄС назовні, особливо у США. Це його Дональд Трамп першим запросив із державним візитом у США, а партнерство обох країн зміцнив спільний (разом із британцями) удар по базах Башара Асада в Сирії.
«Із закордонних лідерів ніхто не має більшого впливу на Трампа, ніж Макрон. Він розмовляє з ним у середньому раз на 10 днів», — говорить Мартін Квенчез із відділення Джерман Маршалл Фонд у Парижі.
Попри добрі відносини Макрон не зміг запобігти відмові США від Паризького кліматичного договору чи перенесення Посольства США у Єрусалим. Чи вдасться йому зупинити Трампа від розриву атомного договору з Іраном і переконати припинити торговельну війну з Євросоюзом — поки що невідомо.
Євген ПЕТРЕНКО
