Україна і світ
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Вересень 23, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 04 Травень 2018 11:37

QUO VADIS, Білорусь?

Rate this item
(0 votes)

Олександр Лукашенко прийшов до влади в Білорусі на третьому році незалежності. Протягом 24 років правління він мав усі інструменти формування національної ідентичності і державної ідеології.

Проте Лукашенко розпочав своє президентство від боротьби з історичною національною символікою, перекреслив діяльність попередників, спрямовану на зміцнення білоруської мови, яка і так займала невелику нішу у повністю зрусифікованій країні.

Лукашенко синтезував (нео)радянську ідеологію і колгоспну «тутешність», заявивши, що «білоруси — це росіяни, лише зі знаком якості». Йому перешкоджала навіть назва головного проспекту Мінська на честь Франциска Скорини — основоположника білоруської писемності.
Хтось скаже, що президент безпомилково прочитав настрій розгубленого суспільства, завдяки чому здобув, а потім консолідував владу. Він до останнього проявляв амбівалентне ставлення до «білоруськості» навіть після того, коли повністю маргіналізував патріотичну опозицію і стало зрозуміло, що попри проголошення русофільських гасел йому не дано очолити спільну білорусько-російську державу.
Щоправда, з плином років він усе гостріше сперечався із Росією за кредити, дешеву сировину і доступ до тамтешнього ринку збуту білоруських товарів, але продовжував вважати свою країну частиною російського світу.
Він ніби не розумів, що незалежність Білорусі є «незалежністю від Росії». Лукашенко захищав незалежність, щоб не стати очільником російської губернії, але не мав жодного розуміння необхідності «білорусизації», бо вона виходила за межі основної тези його правління: «Держава — це я».
Російська збройна агресія в Криму і на Донбасі викликала стурбованість у Мінську. Тим більше що останніми роками Кремль наполегливо домагається від Білорусі поступок у напрямку політичної і економічної співпраці.
Реакція Мінська на російсько-українську війну була помітною, але стриманою. Відповіддю на тверду політику Москви стала лише так звана м’яка «білорусизація».
Лукашенко почав міцніше акцентувати окремість своєї країни від Росії, кілька разів у характерному для нього стилі навіть визнав обґрунтованість змінення власної національної ідентичності.
Але відчутних результатів такої політики непомітно. Білоруська мова частіше з’являється в рекламі як маркетинговий інструмент, здобуває популярність в альтернативних середовищах на узбіччі головного нурту масової культури.
Можна зауважити, що міліція з дещо меншою затятістю, ніж у попередні роки, бореться з історичним біло-червоним прапором у публічному просторі. Утім, залишається на маргінесі інтелігенція, яка шукає білоруське коріння у спадку Полоцького Королівства і Великого Князівства Литовського.
Проте в освіті, у тому числі у вищих навчальних закладах, надалі неподільно панує російська мова і ніщо не вказує, щоб влада збиралася змінити існуючий стан речей. До того ж найохочіше люди дивляться російські телеканали, які впливають не тільки через російську культуру, а й передовсім через ідеологію «русского мира».
Влада Білорусі, яка останніми місяцями заблокувала доступ до двох опозиційних інтернет-порталів, здається, не помічає загрози зі Сходу або, принаймні, не має розуміння і планів протидії.
Остання чверть століття — це не тільки величезні провали в будівництві національної ідентичності білорусів, але й усе більше вичерпання економічної моделі: гібриду ринкової і планової економіки, основу якої становлять підприємства важкої промисловості.
Росія багато років підтримувала економіку західних сусідів фінансовими трансфертами та преференційним доступом білоруських продуктів на її ринки.
Москва прикривала очі на вагомі прибутки Білорусі від переробки і перепродажу отримуваної задешево російської нафти. Тому Лукашенко міг роками хвалитися стабільністю і порядком, створеним його сильною рукою.
Білоруські міста і містечка порівняно з російськими більш доглянуті, затишніші і безпечні. Дороги, навіть провінційні, також у значно кращому стані, ніж у Росії.
Але підтримка з боку Москви останніми роками поступово скорочується, а падіння ціни на нафту зменшило зиски Мінська від дій на нафтовому ринку. Білоруська економіка не витримує конкуренції, різко збільшилося негативне сальдо у закордонній торгівлі.
Влада визнає, що кожне четверте підприємство нерентабельне, а у машинобудуванні — кожне третє. Нестабільним залишається банківський сектор, змушений підтримувати неефективні підприємства. Середня зарплата упала до 200–300 доларів — це половина заробітку докризового періоду.
Криза має системний характер і складно сподіватися, щоб поліпшення міжнародної кон’юнктури змінило на краще цей негативний тренд.
Влада нездатна до реструктуризації економіки, боячись політичних наслідків послаблення свого контролю над державою.
Замість реформ приймаються дисциплінарні заходи, приміром відомий закон про протидію соціальному дармоїдству, за яким оподатковуються особи без офіційного працевлаштування.
У результаті поглиблюються диспропорції між Білоруссю і Росією, яка хоча також переживає кризу, стала омріяним місцем роботи для тисяч білорусів. Цьому сприяють розвинуті міграційні мережі, культурно-мовна спільнота і закони Союзної Держави, які дозволяють легальне працевлаштування.
Білоруси працюють не тільки в Москві, яка магнітом притягує пострадянських мігрантів, але й у таких провінційних центрах, як прикордонний Смоленськ. Амбіції Лукашенка зробити зі своєї країни кращу копію Росії після років менш-більш помітних успіхів були зруйновані реальним життям.
Багато держав переживали глибоку структурну суспільно-економічну кризу, інколи значно драматичнішу, ніж нинішня ситуація в Білорусі. Це вело до масової заробітчанської еміграції або різких суспільних протестів, в основі яких лежало бажання покращення життя.
Але рідко трапляється, щоб криза вела до заперечення суспільством цінності, якої є незалежність. У випадку Білорусі такий ризик вимальовується все виразніше, хоча через складність і невиразність категорії національної ідентичності та відсутності соціологічних досліджень ми оперуємо радше категоріями гіпотез, ніж доказів.
У розмовах із білорусами шокує, особливо поза столичним Мінськом, що концентрація на індивідуальних стратегіях виживання супроводжується майже загальною байдужістю до долі держави.
Мешканці Вітебська, Баранович чи Ліди на запитання про можливе голосування на гіпотетичному референдумі на тему входження Білорусі до складу Росії майже одностайно підтримують ліквідацію білоруської державності, вбачаючи в цьому шанс на поліпшення умов життя..
Легкість, з якою багато білорусів були б готові відмовитися від власної держави, є результатом ігнорування Лукашенком питання національної ідентичності. Але не тільки. Це також наслідок політичної моделі, яка функціонує там уже чверть століття.
Пріоритетом Лукашенка незмінно залишається ліквідація будь-якої альтернативи його правлінню. Після жорстокої розправи влади з противниками режиму у грудні 2010 року опозиційні партії почали нагадувати дисидентські групи.
У цій ситуації єдиною уявною альтернативою для Лукашенка стає Володимир Путін. Негативізм до президента Білорусі став проявлятись у негативному ставленні до Білорусі, з якою він асоціюється у громадській думці.
Проте стану революційного бурління нема. Навпаки — державна пропаганда використала приклад українського Майдану, щоб зміцнити у суспільстві і так уже сильно прищеплене уявлення, що будь-який бунт проти влади несе неминучі хаос і війну. Мало хто вийде на вулицю, щоб протестувати проти Лукашенка, але ще менше осіб мало б, напевно, бажання активно підтримувати статус-кво.
Слабкість провокує. Слабкість Білорусі, чия незалежність вважається російською елітою дивним капризом історії, провокує особливо. Бо становить для Володимира Путіна спокусу ще більшого підпорядкування західного сусіда.
Для російської влади реінтеграція пострадянського простору становить незаперечний пріоритет: контроль за близьким зарубіжжям разом із конфронтацією із США — головний напрямок відбудови позиції супердержави.
Хоча Білорусь не є другим Кримом — Севастополь та Чорноморський флот займали особливе місце у російській національній міфології — але «аншлюс» західного сусіда може бути використаний Кремлем для мобілізації суспільства. Чергове розширення кордонів може ефектно збігтися з четвертою каденцією президента Путіна, яка завершиться у 2024 році.
Це дозволило б зміцнити його імідж «збирача імперії», що дуже важливо у контексті його місця у підручниках історії. Це також послужить розширенню поля маневру російського президента у внутрішній політиці напередодні зміни ватажка режиму.
Навіть якщо остаточне рішення у справі анексії Білорусі ще не прийнято, наївно було б вважати, що такий сценарій не готується в Кремлі. Служби Путіна зробили висновки з фіаско «російської весни» 2014 року — спроб підняти промосковське повстання на Сході і Півдні України.
Кремль був змушений слати туди диверсантів, «російських туристів» до Харкова чи Одеси, які у зв’язку з пасивністю проросійських середовищ мусили провокувати заколот, зривати українські прапори з будинків місцевих адміністрацій.
Російська «м’яка сила» (soft power) у Білорусі значно розгалуженіша — останніми роками у малих містах і містечках створювалася за пасивності місцевих служб суспільно-культурна мережа з просування цінностей «русского мира».
Рекрутація ведеться, зокрема, через спортивні клуби, які все частіше пропонують провінційній молоді можливість виїзду в Росію у літні воєнізовані табори.
У випадку хитання влади Лукашенка, природної або спровокованої нестабільності скоординовані між собою проросійські групи (за підтримки кремлівських медіа) можуть виявитися ключовими для проведення «оксамитового перевороту», нав’язування байдужому до долі держави суспільству промосковських настроїв.
Анексія за дозволом анексованих — дуже привабливий для Кремля сценарій. Парадоксально, але з кожним роком білоруської незалежності він стає ймовірнішим.

Євген ПЕТРЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».