Північна частина Киргизстану залежить логістично від Казахстану, тоді як південна, відділена горами Алатау, з’єднується з рештою світу через узбецьку частину Ферганської долини.
Таджикистан поділений на три частини — північ, пов’язану з узбецькою частиною Ферганської долини, південь — з районом Самарканда в Узбекистані. Третя частина, Памір, ізольована від світу, хоча Китай намагається змінити цю ситуацію. Киргизія і Таджикистан мають кордон не з Росією, а з Китаєм, а Таджикистан — ще й з Афганістаном, який створює реальні загрози, але потенційно відкриває транзитні можливості.
Цей вступ необхідний для розуміння системи залежностей у Центральній Азії, стратегічної ролі Узбекистану, провідного постачальника газу у Центральній Азії. Нині узбецький газ надходить через Казахстан у Росію і Китай, але може і в Європу — через Туркменистан, за допомогою проекту «Набукко».
Киргизія і Таджикистан перебувають в орбіті російських впливів, належать до СНД і ОДКБ, а Киргизія із серпня 2015 року — і до ЄЕС. Узбекистан, як і Туркменистан, понизив рівень відносин із Росією, що проявилось у переході на латинський алфавіт, запровадженні в школах англійської мови як іноземної замість російської та присутності військ НАТО на своїй території. Але наразі Росія залишається для Узбекистану економічно важливішим партнером, ніж дві географічно ближчі гірські республіки.
З перспективи таджиків ситуація виглядає зовсім інакше. Вони вважають себе найчисельнішим народом Центральної Азії, оскільки половина мешканців Узбекистану — таджики, а територію Бухари і Самарканда вважають своєю — як історично, так і демографічно.
Сотні кілометрів нинішніх кордонів не демарковані і регулярно відбуваються прикордонні конфлікти. Кордони є чинником, на який Узбекистан мусить зважати. Таджикистан має унікальну у регіоні традицію державності, яка сягає часів перської імперії Ахеменідів (VІІ– ІV до н. е.) і турецької Саманідів (ХІ ст. н. е.).
Таджики вважають узбецький народ штучним утворенням більшовиків, який раніше не існував. Узбекистан, щоправда, звертається до традиції Імперії Тімуридів та еміратів, які виникли після його розпаду (Хіва, Самарканд і Бухара).
Але це досить суперечлива позиція, враховуючи те, що зарівно Тимур, як і Чингізхан, творили державні утворення значно ширшого масштабу. Натомість емірат Бухари, захоплений СРСР у 1924 році, включав не тільки територію Бухари в нинішньому Узбекистані, але й південну частину Афганістану, а панівною мовою в еміраті була таджицька, а не узбецька.
Через радянську ментальність у Таджикистані ледве вдається переконати людей, що вода і електрична енергія — такий самий товар, як нафта чи газ: від оплат за воду та електроенергію залежить якість послуг, забезпечення загального і безперервного доступу до чистої води та електроенергії.
Застаріла радянська водопровідна інфраструктура не давала більшості мешканців Ферганської долини (поділеної між трьома республіками) доступу до чистої води. Поліпшення ситуації останніми роками є виключною заслугою Євросоюзу і його програм допомоги та співпраці з ЄБРР.
Інакше виглядає ситуація з електроенергією. Коли Узбекистан ввів ринкові ставки, Киргизстан і Таджикистан вирішили розвивати власну гідроелектричну інфраструктуру. Узбекистан відреагував істерично, заявивши про загрозу узбецьким полям бавовни.
Спочатку застереження мав також Туркменистан, але він ніколи не артикулював їх таким чином, як Узбекистан. Відносно киргизької Камбарати негативну оцінку дав і Казахстан. Але якщо таджики і киргизи в цілому підтримують будівництво Камбарати і Рогуна (хоча не дуже вірять в успішне завершення), то багато мешканців Узбекистану (особливо етнічних таджиків) не підтримують застережень своєї влади.
У 2012 році Світовий банк розпочав аналіз застережень Узбекистану і економічної рентабельності Рогуна. Головною проблемою Таджикистану з ГЕС є відсутність ресурсів та інвестора — потрібно 3 мільярди доларів. Опублікована у 2014 році доповідь СБ була позитивною для проекту Рогун, однак усупереч очікуванням таджиків він не погодився надати фінансову підтримку. Узбекистан натомість відразу відкинув положення доповіді СБ.
Таджики у відповідь на протести Узбекистану, що у нього забирають його воду, підкреслюють, що використовують лише 5% води своєї частини Амудар’ї відповідно до міжнародних договорів. Але іригаційна система Узбекистану застаріла, канали і накопичувальні водосховища приводять до надмірної втрати води.
Тим часом влада Узбекистану не робить нічого, щоб модернізувати її і створити систему зрошування. Таджикистан вважає, що гребля Рогун буде краще регулювати воду, і навіть запропонував міжнародний контроль регуляції спуску води у Рогуні, але Узбекистан відкинув її.
Узбекистан хоче зберегти свою провідну роль у Центральній Азії, яку здобув за часів СРСР. Енергетичне використання води таджиками може значно змінити економічну ситуацію, а через це і міжнародне становище цієї країни. Зрозуміло, що завдяки проекту CASA-1000 Таджикистан (а також Киргизія) почне продавати струм Афганістану і Пакистану. Тому Узбекистан не підтримує проект CASA-1000, бо на його ТЕЦ виробництво енергії є дорожчим, ніж на гідроелектростанціях.
Таджикистан завдяки енергетичному розвитку зможе розвинути свою промисловість (зокрема, знизити собівартість виробництва на алюмінієвому комбінаті). Також існують проекти продажу таджицької води (зокрема, озера Сарез — сховища, яке виникло в результаті землетрусу і воно загрожує затопленням значної частини Центральної Азії) в Іран і Туркменистан.
Утім, це лише частина правди про Рогун. Міжнародний нагляд у ситуації конфлікту може виявитися неефективним, а використання води як інструменту тиску видно на прикладі нищення водопровідної інфраструктури в рамках прикордонних конфліктів. За 12 років, які потрібні для заповнення водосховища, в літній період вистачить припинити спуск води лише на тиждень, щоб повністю знищити річний урожай бавовни в узбецькій частині басейну Амудар’ї.
Відповідні маніпуляції, наприклад надмірний спуск води взимку чи блокування влітку, можуть також викликати посуху і повені в Узбекистані. Так Таджикистан може отримати зброю масового враження — справжню бомбу W. Як правило, така перевага, здобута одною зі сторін, веде до тотальної зміни регіонального співвідношення сил. Інвестори не біжать підтримувати такі проекти.
Здавалось би, що особливий характер таджицько- і узбецько-російських відносин, а також прозахідна (в геополітично-економічному вимірі) орієнтація Узбекистану може схилити Кремль до підтримки цього проекту. Однак політику Росії найкраще характеризує випадок Камбарати: до вступу Киргизії в ЄЕС, у 2012 році, Москва пообіцяла киргизам фінансування проекту, проте у грудні минулого року відмовилася, залишивши Бішкек ні з чим.
Причиною була не тільки відсутність грошей, але й тиск казахів і узбеків, які є для Росії важливішими партнерами. Москва робить усе, щоб Узбекистан експортував свій газ через Росію, а не в рамках проекту «Набукко» в Європу чи з використанням нових транзитних проектів — у Китай.
Нині Росія не зацікавлена і збройним конфліктом у Центральній Азії. Вона не має в цьому жодного інтересу, бо змушена буде надавати допомогу Киргизії і Таджикистану в рамках ОДКБ, а це додаткові втрати за умов, коли Росія бере участь у двох конфліктах — в Сирії і в Україні, а скоро може відновити азербайджансько-вірменський конфлікт у рамках конфронтації з Туреччиною (йдеться про блокування каспійсько-кавказького шляху постачання газу в Туреччину). Війна у Центральній Азії може посилити загрозу проникнення тероризму з Афганістану і ерупції джихадизму у регіоні, який становить під цим кутом зору «м’яке підчерев’я» Росії.
Теоретично гідроелектростанції мали отримати сприяння Євросоюзу, який зацікавлений у розвитку відновлювальної енергії і бореться з потеплінням клімату. ЄС мав би замість старих узбецьких теплоелектростанцій зробити джерелом енергії у Центральній Азії таджицькі і киргизькі гідроелектростанції.
Проте цього не відбувається з політичних причин — Європа зацікавлена в узбецькому газі, а Таджикистан занадто далеко, щоб стати важливим елементом європейських торговельних планів. Варто підкреслити, що Європа реалізує у Таджикистані і Киргизії низку допоміжних програм, спрямованих на вирішення прикордонних конфліктів, поліпшення якості питної води, розбудову і модернізацію мережі електропередач і будівництво малих гідроелектростанцій. А Росія старається посилити політико-економічну залежність Центральної Азії від Росії, небагато даючи взамін.
Євген ПЕТРЕНКО