Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Грудень 04, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 29 Сiчень 2016 12:33

Олексій Семенищев: не чекаймо, поки скажуть, що все добре

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — Олек­сій Се­ме­ни­щев, один із най­по­пу­ляр­ні­ших оде­си­тів — му­зи­кант, бард, ак­тор, май­стер гу­мо­ру й де­кла­ма­ції, від­не­дав­на пись­мен­ник.

— Па­не Олек­сію, роз­поч­ні­мо з ви­то­ків. Чо­му Ви ста­ли ар­тис­том, ав­то­ром-ви­ко­нав­цем, а не, ска­жі­мо, ін­же­не­ром чи вчи­те­лем?
— Усе починається з дитинства. Мій батько влітку працював у піонерському таборі і брав мене дошкільням із собою. У вільний час він з іншими вожатими влаштовував посиденьки і співав. Якось я почув у пісні таку фразу: «Я двадцать лет протрубил по тем лагерям...» Я спитав тата: «А чому він двадцять років сурмив? Він трубачем працював у таборах?»

Батько тоді не міг мені всього пояснити, тому що я був малий. Але ці музикування спрямували мене в певне русло, я захопився гітарою. У 60-х роках стався підйом у всіх сферах життя: в суспільстві, науці, мистецтві. Повітря свободи досягало і моєї рідної Одеси. Тоді прийшло перше розуміння того, хто такі Пастернак, Вознесенський, Євтушенко, Окуджава, Белла Ахмадуліна, Олександр Галич (це в його пісні «Облака плывут...» був рядок «Я двадцать лет протрубил по тем лагерям...»).
Тож я — дитя 60-х років, і мій батько, шкільний викладач фізкультури, був за духом справжнім шістдесятником. Він грав на гітарі і добре співав. Пісень було безліч. Мама, вчителька математики і дефектолог, на естраді не виступала, але частенько підказувала слова батьку.
А бабуся (батькова мати) родом із Новомиколаївська (нині Новосибірськ) справді співала на естраді. Її чоловік і мій дід Петро Іванович Семенищев був фотографом, але циганська кров завжди виявляла в ньому артистизм і музикальність.
Цілком закономірно склалося так, що завдяки дисидентським пісням, віршам, самвидаву я почав відчувати світ. Я бачив велику невідповідність між тим, що втовкмачувалося офіціозом, і тим, що було насправді. Відчував: потрібно щось робити. А як і що? Важко було зрозуміти дійсність молодому хлопцю. Але в житті з’являлися вчителі: Вертинський, Галич, Козін, Окуджава, Візбор.
Потім у моє життя прийшла творчість таких людей, як Петро Лещенко, Ізабелла Юр’єва, я її теж з цікавістю вивчав. З друзями організував ансамбль «Мамині діти», маючи на увазі, що мама — це Одеса. Ми грали одеські пісеньки, ідиш-музику і зарубіжні шлягери.
Ось догралися до вистави «Бички в томаті». Він став дуже відомий в Одесі, возимо його по Україні, нещодавно були в Києві, Дніпропетровську.
— В якій Ви там іпос­та­сі?
— Як один з авторів і акторів. Вистава «Бички в томаті» — це одеський двір 20–60-х років у пісенному відображенні; там проходить дуже колоритне життя, що увібрало сподівання людей, смішні і сумні моменти. У це правдиве дійство глядач вірить із першої миті. Спектакль з аншлагами йде з 2008 року. Глядачі, мабуть, хочуть тієї ж правди, що й автори, їм, як і персонажам, весь час хочеться вірити в краще, в те, що людина є Божим створінням.
Коли ми закінчили роботу над виставою «Бички в томаті», до нас в Одесу приїхав із Тбілісі Резо Габріадзе — видатний художник, кінорежисер, письменник, сценарист, скульптор. Спектакль сподобався йому, він благословив його. «Тільки вам треба зробити у дворі ресторан, — порадив метр. — Кожен театр повинен його мати». Ресторан ми не зробили, але спектакль, слава Богу, успішно йде. Можливо, спрацювало благословення такого майстра, як Резо Габріадзе.
Я підготував багато сольних програм, вони без кінця удосконалюються, окремі вечори я присвячую російському романсу, українським народним пісням і романсам, творчості Булата Окуджави, Володимира Висоцького, Олександра Галича та іншим — це величезний матеріал, понад 3000 пісень.
— Тоб­то Ви пам’­ята­єте біль­ше 3000 пі­сень?
— Саме так. Але річ не в кількості, я співаю те, що мене турбує, надихає і спонукає на подальшу діяльність. Поезія для мене є основним стрижнем. І слава Богу, що я займаюся цим. Я з величезним інтересом співпрацюю з різними людьми, зокрема з поетом Ігорем Потоцьким, якого дуже поважаю. Ми з ним багато виступаємо перед молоддю, постійно спростовуємо дивну думку, що поезія — це мистецтво, далеке від життя.
— Як на ме­не, по­езія — це дріж­джі на­ціо­наль­ної са­мо­сві­до­мо­сті, в по­етич­но­му фольк­ло­рі кон­ден­сує­ть­ся на­ціо­наль­на фі­ло­со­фія, ду­хов­ний до­свід. Але в гло­ба­ліст­сько­му, ін­тер­не­тно­му су­спіль­стві по­ши­рює­ть­ся ду­рість, що по­езія да­ле­ка від жит­тя.
— Поезія — самісіньке життя, її концентроване усвідомлення. Та існує багато передсудів: на чорне кажуть біле, на біле — чорне, нерідко поширюють догмати, які на 180 градусів не збігаються з дійсністю. Важливо знайти Бога, який правильно направляє нас у житті, Він проявляється в поезії, яка навчає добру і чистоті, чітко позначає зло і бруд. У цьому я бачу і своє основне завдання, я намагаюся на своїй ділянці помагати людям залишатися людьми і рости, рости, рости.
— Кож­на лю­ди­на шу­кає шля­хи са­мо­ре­алі­за­ціі, за­тре­бу­ва­но­сті. За ра­дян­ських ча­сів, ко­ли то­таль­но тис­ла ком­пар­тій­на ідео­ло­гія, на про­ти­ва­гу їй роз­квіт­ли по­езія і бар­дів­ський рух — як спо­сіб спіл­ку­ван­ня, як від­ду­ши­на, як мож­ли­вість чес­но ви­плес­ну­ти на­бо­лі­ле (час­то на кух­нях). Твор­чість бар­дів і по­етів бу­ла ре­ак­цією на брех­ню і фальш.
Ни­ні во­ро­гом щи­рої твор­чо­сті і люд­ських сто­сун­ків став те­ле­ві­зій­ний «зом­бо­ящик». Як Ви цьо­му про­ти­стої­те, в які фор­ми ви­ли­ва­єте­ся? Хто Ва­ші со­рат­ни­ки?
— Ми не винайшли нічого нового: влаштовуємо концерти, виступи, вистави. У клубах, школах, театрах, на вулиці... Культура і мистецтво в нашій країні, в нашому місті досі не поставлені на нормальні рейки державної зацікавленості та підтримки. Для наочності проведу паралель.
Років із чотири я інтенсивно їздив до Польщі, де активно реалізовував свої творчі амбіції. У Польщі живе мій друг — відомий актор кіно Лех Диблік. Цікаво, що його близьким родичем є давно покійний маршал СРСР Родіон Якович Малиновський, який колись був міністром оборони Радянського Союзу. Цей факт говорить про те, що Лех досить тісно пов’язаний певними узами з Росією. Як акторові і допитливій людині йому дуже подобаються російські й одеські пісеньки.
Ми з ним випадково познайомилися, зав’язалася переписка. Лех приїхав до Одеси, потім я поїхав до Польщі, ми стали щільно контактувати, разом виступати. Але про що головне я хочу сказати? Виявляється, в Польщі існує Інститут культурної роботи з людьми, навколо якого крутиться особиста ініціатива. Поляки розуміють, що культура потрібна точно також, як і хліб, що це той же хліб.
Коли в якомусь районі немає Будинку культури, поляки його організовують, призначають фахівців, які займаються культурною роботою, туди приїжджають професори, артисти. Дивовижне явище.
— Ці іні­ці­ати­ви дер­жа­ва суб­си­дує?
— По-різному буває. Часто починається з того, що люди самі все організовують, їм це потрібно, вони розуміють, що культура необхідна їхнім дітям і онукам. А держава сприяє. Я просто був вражений зацікавленістю поляків. Природно, культура абсолютно необхідна і у нас, але держава фактично протидіє хоча б тим, що досі не спромоглася ухвалити закон про меценатів. Тому бізнесовим структурам нема інтересу підтримувати культуру.
Україні вкрай необхідний Інститут культурної роботи з людьми, щоб кожен міг відчути себе в першу чергу цивілізованою людиною, жителем рідної країни, міста, району. Сподіваюся, що колись ми все-таки прийдемо до такого стану речей, коли будемо культуру сприймати як хліб насущний.
У Польщі творчі люди мають незмірно більше можливостей, бо суспільство зрозуміло, що населенню обов’язково потрібно прищеплювати культуру, розвивати її. Поляки розуміють, що як треба сходити в магазин, так само необхідно відвідати концерт, виставку, театр, церкву, це — норма і необхідність, звична потреба...
— А що ро­бив ро­сій­сько­мов­ний ар­тист Олек­сій Се­ме­ни­щев у Поль­щі?
— Концертував. Цікава річ, що мій напарник Лех Диблік співав переважно російською мовою. Нонсенс, але факт. Він — відомий актор, його в Польщі добре знають, але польською мовою Лех співав мало. Ми вдвох виступали в будинках культури, в бібліотеках, на дворянських зборах, в театрах (поставили виставу «Люди, не треба боятися» за Галичем). Географія — вся Польща, а це — велика країна. Ми багато чого там зробили.
У місті Санок (у Галичині) записали диск «Пісні сорокових років», отже, твори написані переважно під час Другої світової війни. Ми пояснювали, що це — пісні не про війну, а про мир, герої цих пісень прагнуть повернутися додому, вони не хочуть убивати, але поставлені в пекельні умови. Поляки співають ці пісні досі, вони їх люблять, під час концертів відразу підхоплювали «Прощай, любимий город» або «Эх, дороги, пыль да туман...», «Бьётся в тесной печурке огонь».
— Ви спос­те­рі­га­ли у по­ля­ків кру­тий роз­во­рот став­лен­ня до Ро­сії, осо­бли­во піс­ля то­го, як там роз­бив­ся лі­так з прав­ля­чою поль­ською елі­тою і піс­ля то­го, як Ро­сія роз­в’яза­ла вій­ну про­ти Ук­раї­ни? Чи не ста­ла у Поль­щі ро­сій­ська мо­ва як лай­ка?
— Стала. Поляки дуже охололи до Російської Федерації. Наприклад, у Леха Дибліка є три дочки, дорослі, дуже вродливі, високі польки, вони не говорять російською ні слова, не хочуть.
Позитивні напрацювання, які зробив Булат Окуджава (він дуже любив Польщу і часто там бував) і багато інших російських діячів культури і мистецтва, нині зійшли нанівець. Все це треба відроджувати, тим паче що мова ні в чому не винна, але її носіїв відверто не люблять.
Доведеться поколінням виправляти ситуацію, оскільки нині багато людей за кордоном вважають, що в Росії живуть звірі. Я відкидаю таке уявлення про простих людей. Знаєте, є така приказка: не буває хороших і поганих людей, а є просто люди. Все інше залежить від культури та виховання.
До речі, до українців поляки ставляться зі співчуттям і симпатією.
— На ко­го з по­етів Ви спи­ра­єтесь у сво­їй твор­чо­сті?
— Так у житті склалося, що в юності і молодості мене вразили шістдесятники, в першу чергу три стовпи — Галич, Висоцький і Окуджава. Згодом прийшло розуміння поетів Срібного століття. Потім у моє життя прийшов Олександр Миколайович Вертинський, це була зовсім інша «планета». Між іншим, у Польщі живе величезна любов до Вертинського. Він там усього три роки перебував, але залишив дуже глибокий слід.
Великі поети живлять мої сили в культурному, виконавському та освітньому плані. Це — невичерпні мотори-генератори. Вони дані для того, щоб далі нести енергію їх слова і в ньому я доношу себе.
— У Вас є уч­ні, які ди­ха­ють Вам у по­ти­ли­цю? Чи Ви один у по­лі во­їн?
— З одного боку, я ще не втомився, з іншого — я не бачу поки що послідовників у моєму жанрі. Якщо не попсовики і репери, то вельми інакші. Це природно, тому що змінюються уподобання, смаки і кумири. Не все мені подобається, але я не маю права засуджувати, не збираюся це робити. Я просто вітаю хлопців і дівчат, які теж намагаються щось висловити. Головне, щоб це не було формотворенням, графоманством, мавпуванням, має бути своє бачення світу, і тоді неважливо, як ти це робиш.
— У ба­га­тьох лю­дей твор­чість і спо­сіб за­ро­біт­ку не збі­гаю­ть­ся. Ну що ка­за­ти, на­віть ла­уре­ата Но­бе­лів­ської пре­мії Йо­си­па Брод­сько­го по­езія не го­ду­ва­ла, він ви­кла­дав в уні­вер­си­те­ті і на це жив. А як у Вас?
— Після армії я перепробував безліч професій: працював на метеостанції в порту, в політеху, науково-дослідному інституті... А сам мріяв про естраду. Зрештою, зійшов на неї. Виникали різні ситуації, наприклад треба було грати і співати для новоспечених нуворишів, так назвемо їх м’яко.
Пізніше я від подібних заробітків відмовився, тому що людині насправді не дуже багато потрібно, всього вона не з’їсть, всіх грошей не заробить, а ось душу свою можна забруднити, поранити і навіть погубити. Я бачив, як ті люди дихають, чим займаються. Так, вони платили хороші гроші, але ці концерти вибивали з колії...
— Про­те їс­ти хо­четь­ся ре­гу­ляр­но...
— Тому потрібно працювати на нормальній роботі, грати нормальну музику, отримувати трохи, бо вдавитися можна.
— А як за­раз в Оде­сі з ро­бо­тою?
— Усім матеріально стало гірше, музиканти бідують. В ямі все суспільство, у багатьох людей немає роботи. Країна мусить вийти з війни, тоді життя налагодиться. А творчі люди що? Вони — віддзеркалення ситуації, вони не можуть стрибнути вище, ніж дозволяє соціальна обстановка. Проте я з колегами роблю вистави, концерти, вечори, виступаємо ансамблем, сольно.
— На які вда­лі про­гра­ми Ви спи­ра­єтесь, як на па­тич­ки-ря­тів­нич­ки?
— На програму «Ще один романс» (Окуджава). Матеріал величезний, я постійно варіюю.
Виконую програми «Когда я вернусь» (Галич), «Я ніколи не вірив у міражі» (Висоцький), «Пісеньки сумного П’єро» (Вертинський). Користується незмінним успіхом програма ретро-пісень (Ізабелла Юр’єва, Петро Лещенко, Вадим Козін, Володимир Виноградов).
Граю з друзями музику ідиш і клейзмерську музику (єврейський фольклор). Ансамбль своєрідний, чиста акустика: кларнет, скрипка, контрабас, гітара, акордеон, баян.
У моїх планах — постановка п’єси за повістю Ігоря Потоцького «Вулиця Розьє». Не треба чогось чекати, щоб не було, як в анекдоті: «Циля, увімкни телевізор, може, скажуть, що все добре, а ми не знаємо». Я намагаюся не чекати, а працювати.
— Чим ці­ка­ве твор­че жит­тя Оде­си? Ку­ди мож­на пі­ти?
— Нещодавно у тролейбусі почув розмову жінки з чоловіком, що приїхав здалеку. Він теж запитав: «А що є цікавого в Одесі?» Жінка каже: «У нас живе чудовий художник Микола Прокопенко. Є письменник Ігор Потоцький, він — світова величина». Я з нею абсолютно згоден.
— А Те­атр «Мас­ки-шоу»?
— Рекомендую подивитися. Але перш за все раджу відвідати Оперний театр, це — обличчя Одеси. Нещодавно на Міжнародний фестиваль «Золоті скрипки Одеси» вперше з’їхалися провідні світові скрипалі, життя і творчість яких тісно пов’язані з Одесою і прославленою школою імені П. С. Столярського.
На концерті виступили Дора Шварцберг, Михайло Вайман, Сергій Кравченко, Олександр Поволоцький, Павло Верников, Едуард Грач, Захарій Зорін, Григорій Сандомирський, Олександр Винницький. Вони живуть, звичайно, не в Одесі, на концерт в Оперному театрі їх запросили під вибори, ну хоч так.
Що ще?
В Український театр прийшла цікава молодь, вона чудово, з вигадкою працює. Російський театр, як на мене, зараз нецікавий, вибачте за правду. Одеська музкомедія теж, на жаль, нецікава. Море чорноморське? Небо? Авжеж! Цю дивовижу треба бачити!
— Що Вас внут­ріш­ньо жи­вить? Хто ври­ває­ть­ся сві­жим віт­ром у ста­рі при­страс­ті, пе­ре­ва­ги?
— Не можу зараз сказати, що мене хтось вразив, щоб хоч на крапельку хтось із нових імен «перебив» старі переваги. Я просто знайшов віддушину — став писати прозу. Останнім часом це дуже затягнуло. А поштовх дала, хоч як дивно, одеська трагедія, що сталася другого травня, хоча я пишу зовсім про інше. Поштовхи потрібні постійно, щоб не застигати.
— В яко­му жан­рі пи­ше­те?
— І автобіографічне пишу, і в художньому ключі, з вигадкою, фантазією, гумором, але пов’язане, звичайно, з життям.
— Роз­ка­жіть про якусь му­зич­ну хох­му з осо­бис­то­го жит­тя.
— Бабуся повела мене, першокласника, вступати в музичну школу. «Скільки звуків ти чуєш, хлопчик? Так, ну заспівай нам що-небудь улюблене!» Я оголошую пісню Олександра Галича «Брачный треугольник» і починаю співати: «Ну и что ж тут говорить, что ж тут спрашивать? Вот стою я перед вами, словно голенький. Я с племянницей гулял — с тети Пашиной. И в «Пекин» ее водил, и в «Сокольники»...»
Пам’ятаю, як почало змінюватися обличчя ставного завуча та інших екзаменаторів, як стало червоним обличчя моєї бабусі. У кімнаті з двома роялями зависла дивна тиша. Увечері відбувся різка розмова бабусі з моїм татом за зачиненими дверима. У музичну школу я тоді не вступив, мене прийняли в наступному році з піснею «Солнечный круг, небо вокруг...».
— Яку крап­ку по­ста­ви­мо в бе­сі­ді?
— На своїх виступах я озвучую те, що у мене на душі. Я ділюся з людьми смішним і сумним, страшним і красивим для того, щоб ми зрозуміли один одного, відкрилися і жили по совісті.
Во­ло­ди­мир КОС­КІН, фо­то ав­то­ра

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».