Геополітичне значення Республіки Туркменистан випливає з її енергетичних ресурсів: країна володіє 17,5 більйонами кубометрів, або 9,4% підтверджених світових запасів природного газу (BP Statistical World Review). Протягом останнього десятиліття змінилися напрямки експорту газу з Туркменистану, з 2009 року Китай почав заступати Росію як головний споживач сировини з цієї країни.
У цьому неабияку роль зіграли китайські інвестиції у транспортну інфраструктуру (будівництво газопроводу), надані кредити (приблизно 10 мільярдів доларів) і доступ до туркменських родовищ для китайського концерну CNPC.
У 2014 році Туркменистан експортував приблизно 30 мільярдів кубометрів газу у Китай, 11 млрд — у Росію та 7 млрд — в Іран. Побоювання Росії і небажання посилювати залежність від Китаю (домінуючого торгового партнера) нині є головним мотором змін у закордонній політиці Туркменистану.
На зростання зацікавлення Туркменії газовими переговорами з ЄС має вплив як активізація самих європейців в енергетичній галузі, так і політика Росії. ЄС на хвилі глибокої кризи у відносинах із Росією на тлі її війни з Україною переглянув енергетичну стратегію, знову відновивши стратегічне значення Південного газового коридору (концепції, яка передбачає постачання газу з каспійського регіону).
ЄС вбачає у Туркменистані головне джерело газу для Південного потоку і готовий до політичних дій, які мають стимулювати Ашгабат до співпраці (про це повідомив заступник голови Європейської комісії Марош Шефчович). Від листопада минулого року активні енергетичні переговори з Туркменистаном веде також Туреччина.
Наміри ЄС зустріли прихильне ставлення з боку Бердимухамедова після того, як на початку цього року «Газпром» в односторонньому порядку оголосив триразове зменшення імпорту газу з Туркменистану у 2015 році (до 4 млрд кубометрів). Ашгабат визнав це порушенням попередніх домовленостей і заявив про бажання щорічних поставок від 10 до 30 млрд кубометрів газу у Євросоюз.
Спроба Туркменистану розширити співпрацю із Заходом викликана бажанням диверсифікації трас транспортування і споживачів газу та максимізації прибутків.
Газ, експортований через Туркменистан до Китаю, йде на рахунок боргів Ашгабату Пекіну і не дає правлячій еліті очікуваної матеріальної користі. А через непередбачуваність Росії підважує довіру до неї як споживача газу (ще у 2009 році Кремль імпортував приблизно 40 млрд куб. м газу, але потім постійно знижував обсяг щорічного імпорту).
Відновлення переговорів з Європейським Союзом супроводжують законодавчі зміни. Приміром, навесні ц. р. легалізовано можливість організації демонстрацій, а раніше утворена чергова — третя політична партія. В туркменських умовах ці зміни мають косметичний характер — уже нині у колись однопартійному туркменському парламенті засідають представники двох партій і кількох громадських організацій. Усі вони активно підтримують президента Бердимухамедова та підпорядковані йому структури.
У цьому контексті зусилля Ашгабату мають на меті, передовсім, полегшення співпраці із Заходом, для якого порушення прав людини в Туркменії є серйозним ускладненням при підписанні легітимних договорів. Прикладом може бути Договір про партнерство і співпрацю, який Туркменистан підписав з Євросоюзом у 1998 році, але досі не ратифікував через опір Європейського парламенту і деяких держав ЄС у зв’язку з порушеннями прав людини у Туркменистані.
Зближення із Заходом відбувається також у сфері безпеки через побоювання Туркменії перед проникненням дестабілізації із сусіднього Афганістану та перед агресивною політикою Росії на пострадянському просторі.
26 березня командир центрального командування США генерал Ллойд Остін заявив у конгресі, що попри свій статус нейтральної держави Туркменистан зацікавлений у військовій співпраці зі США та закупками американського озброєння. Досі Туркменія отримувала лише символічну американську допомогу в галузі безпеки — у 2014 її вартість становила 1,3 мільйона доларів.
Зацікавлення Бердимухамедова військовою співпрацею викликане ситуацією в суміжних з Туркменистаном афганських провінціях (особливо Бадгіс), яка дуже погіршилася впродовж останнього року. Також дійшло до кількох інцидентів за участю талібів на туркменсько-афганському кордоні, в яких загинули троє туркменських солдатів.
Ашгабат побоюється, що туркменська меншість у Північному Афганістані, яку Туркменистан активно підтримував і яка мала стати інструментом нейтралізації потенційних загроз, не є достатньо сильною для гарантування безпечного кордону.
Військова співпраця зі США вказує також на небажання Туркменистану співпрацювати з Росією в галузі безпеки. Ашгабат уникає залежності від Москви, особливо в контексті агресивної російської політики реінтеграції пострадянського простору. Поведінка Туркменистану викликає різку реакцію з боку Росії — секретар Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) Микола Бордюжа неодноразово гостро критикував Ашгабат (а також Ташкент) за відсутність співпраці з ОДКБ, у тому числі в галузі боротьби з тероризмом, що можна розглядати як загрозу.
Туркменія разом з Узбекистаном, на відміну від решти держав регіону, не є членом ОДКБ — організації, яка служить Москві для інституалізації своїх впливів у галузі безпеки на пострадянському просторі.
Дії Туркменистану показують, що жоден із двох великих гравців у Центральній Азії (Росія і Китай) не вважаються Ашгабатом партнером, який гарантує стабільність інтересів чи то в енергетичній галузі, чи то у сфері безпеки.
Незважаючи на це, попередні дії Туркменистану — це лише обіцянка змін, що не означають встановлення — чи тим паче тривалого зміцнення — співпраці Ашгабату із Заходом. Реалізація планів імпорту газу з Туркменистану залежить не стільки від його дій, скільки від ефективності самого Євросоюзу й існування інших передумов, зокрема привабливості цих змін для європейських фірм та згоди Азербайджану на транзит туркменського газу трансанатолійським газопроводом (ТАНАП). Час від часу дії Ашгабату і ЄС зустрічаються також з опором Росії і Китаю, зацікавлених у збереженні своїх впливів у регіоні.
Так само у випадку співпраці зі США в галузі безпеки ключовими будуть фактори, які перебувають поза контролем Ашгабата — такі, як політична воля Вашингтона до надання значної військової підтримки (як це мало місце у випадку Узбекистану) та детермінація Росії.
Москва буде намагатися змусити Ашгабат приєднатися до цієї зони впливів у вимірі безпеки (варіант максимум) або до відмови від спроб військової співпраці із Заходом (варіант мінімум).
Євген ПЕТРЕНКО