Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Лютий 28, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 25 Вересень 2015 21:03

Андрій Костюченко: без почуття гумору серйозних речей не зробиш

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — Ан­дрій Кос­тю­чен­ко, по­ет і про­за­їк, кі­но­сце­на­рист, гу­мо­рист, жур­на­ліст, своя лю­ди­на на те­ле­ба­чен­ні та ра­діо.
А ще він — ав­тор, учас­ник і про­дю­сер гу­мо­рис­тич­них та му­зич­них ве­чо­рів у Бу­дин­ку ак­то­ра та в ба­га­тьох ки­їв­ських клу­бах.
Ан­дрій Кос­тю­чен­ко, окрім то­го що є блис­ку­чим ав­то­ром у різ­них жан­рах, ще вва­жає­ть­ся знав­цем при­ро­ди ко­міч­но­го і до­теп­но­го.

— Па­не Ан­дрію, за­зир­не­мо у Ва­ше ми­ну­ле. Яким чи­ном дип­ло­мо­ва­ний ма­те­ма­тик став гу­мо­рис­том?
— Цікаве запитання. Іноді сам гадаю: чому? Мабуть, дипломованому математику значно зручніше спочатку вирахувати щось смішне, а потім обчислити, коли саме почнеться сміх у залі в протилежність сміху позакадровому, де математика безсила.

Щодо народження... Тільки народився — одразу засміявся саме з цього приводу, з факту самого народження. Моє фото висіло на «дошці пошани» найвеселіших новонароджених. Саме там з’явився мій перший глядач...
Коли закінчував фізико-математичну школу, про гумор і не думав. Все було серйозно, навіть занадто. А ось у студентські роки захопився театром паралельно з математикою. На третьому курсі написав гумористичний сценарій святкування Дня факультету. По сміху в залі, а також на перервах між лекціями (на них народжувалися мої перші гуморески) здогадався, що виходить писати тексти, над якими сміються.
Але гумористом себе ніколи не вважав і не вважаю. Погоджуюся, коли називають письменником, і не погоджуюся, якщо письменником-сатириком. Оскільки сатирою, тим більше на злобу дня, не займався ніколи. Вона швидко застаріває, а я пишу вічне.
— Ви пи­са­ли сце­на­рії гу­мо­рис­тич­ної те­ле­про­гра­ми «Хі­хань­ки-ха­хань­ки» (ТРК «Ки­їв»), тек­сти для те­ле­пе­ре­дач «АР­Хі-АРТ» (ICTV), ма­ли пря­мі ефі­ри на те­ле­ком­па­нії «ГРА­ВІС» та на ра­діо «Май­дан», Ви — ве­ду­чий сто­рі­нок гу­мо­ру в різ­них ви­дан­нях, ав­тор сце­на­рію кі­но­ко­ме­дії «Ху­тор­ські при­страс­ті», про­дю­сер і учас­ник ав­тор­ських ве­чо­рів, гу­мо­рис­тич­них ви­сту­пів і му­зич­них про­грам у ки­їв­ських клу­бах, га­ле­ре­ях, арт- і книж­ко­вих кав’­яр­нях, але не ста­ли те­ле­ві­зій­ни­ком, ра­дій­ни­ком, пра­ців­ни­ком жур­на­лу, кі­но­шни­ком, ар­тис­том. Чо­му? Хто Ви на­справ­ді? Ва­ші пріо­ри­те­ти?
— Хто я такий? Напевно, буде правильно сказати: художник, який пише вільно. У тих виданнях, де знаходився простір, я вибудовував власну модель участі, мені завжди було важко потрапити у формат, адже формат спочатку має на увазі урізання (а то й обрізання) індивідуального стилю, принаймні для мене. Тому публікації переважно були у форматі, запропонованому мною. На сцені я анітрохи не артист, а просто людина, що читає свої тексти з виразом. Це завжди авторське виконання. Воно відбувалося і далі відбувається в різних залах, клубах, галереях, в прямих ефірах на телебаченні і на радіо...
Не став телевізійником, бо мені просто цікавіше писати. Факт самого письменництва для мене набагато важливіший, ніж факт мого миготіння на екрані телевізора. Ось чому цього миготіння до пуття і немає. Щодо артиста кіно: цього року відбувся мій кінодебют у серіалі в епізодичній ролі. Завдяки щасливій закономірності, а не випадковості, його потім вирізали. А сам серіал на екрани ще не вийшов. Так їм і треба.
— Пев­ний пе­рі­од Ви спів­пра­цю­ва­ли з жур­на­лом «Осо­бис­то­сті». Роз­ка­жіть про цю сто­рін­ку влас­но­го жит­тя. Чиї до­лі до­слі­джу­ва­ли? Чо­го на­вчи­ли­ся?
— Чесно кажучи, матеріали про особистості виходили в різних виданнях. А поштовхом до цього стала моя власна рубрика «Нобелівські читання» у виданні «Стиль і Дім», і це були нобелівські лауреати з літератури, далі — рубрика «Великі казкарі» в дитячому журналі. Щодо журналу «Особистості» — то дуже цікавий досвід. У 2013-му вийшли матеріали про Кулібіна та Пірогова. До речі, життя останнього значною мірою пов’язане з Україною, а саме з Вінницею...
А навчився зацікавлювати читачів тими людьми, про кого вони або взагалі не знали, або чули десь у півуха. Скажімо, написавши про Кіплінга (це було теж у «Особистостях»), почав із того, що «Мохнатый шмель на душистий хмель» — це саме його поезія, а не просто пісня Микити Міхалкова з кінофільму «Жестокий романс», як вважали багато хто з перехожих. А ви самі спитайте і переконайтесь у цьому!
А ще був романіст Пер Лагерквіст, дуже цікава людина зі Швеції, драматурги Луїджі Піранделло з Італії та Гарольд Пінтер, Бернард Шоу, Уїнстон Черчілль з Англії — це все нобелівські лауреати, чудовий казкар Вільгельм Гауф із Німеччини, наш Остап Вишня та багато ще кого. Кожен письменник — це насамперед особистість. І феномен того, чому одних читають через десятки і сотні років, досі не розкритий. Є щось магічне в силі письменницького слова. І пророче. І безмежно правдиве. У цьому відмінність хорошого письменника від просто популярного і масового.
— До по­яви «95 квар­та­лу» на чо­лі з Во­ло­ди­ми­ром Зе­лен­ським ду­ма­лось, що гу­мор в Ук­раї­ні не при­жи­ває­ть­ся, то­му на­віть «кро­ли­ки» Мой­се­єн­ко і Да­ни­лець по­да­ли­ся до Мос­кви. А що на­справ­ді від­бу­ває­ть­ся з гу­мо­ром в Ук­раї­ні? Де він зна­хо­дить со­бі міс­це?
— «95 квартал» — це первинно бізнесовий проект. І Зеленський у першу чергу бізнесмен. Це дуже добре для нього самого і погано для гумору різноманітного, не 95-квартального. Просто інший гумор або витіснений за законами бізнесу взагалі з ефірів, або він низькорейтинговий. Хоча і йде на різних українських каналах.
З іншого боку, якість гумору визначається значною мірою професіоналізмом виконавців. А в нашій країні їх можна перелічити на пальцях навіть однієї руки. Кавеенщики вважають себе великими акторами, але у них немає акторської освіти. А для чого ж тоді театральні інститути? І взагалі школи акторської майстерності? Коли кавеенщик виходить на сцену, люди сміються, він думає: «Ну все, я — майстер». І далі біжить зніматися в телепередачах, в кіно. Та не треба туди! Виходь на сцену, сміши, але далі — ні-ні. Ну не ганьбися, друже!
Був давно, вже мало хто згадає, дуже смішний гумор — «Шоу довгоносиків» про Шерлока Холмса і доктора Ватсона за участю Віктора Андрієнка, Валентина Опалєва та Віктора Приходька. То Віктор Андрієнко й належить до тих, кого можна перелічити на пальцях однієї руки. Смішними особисто для мене були клоуни «Мімікрічі». Далі — комік-група «Арт-обстріл». Але вони тепер переважно працюють за кордоном. Сценки з їх участю не раз миготіли на європейському телебаченні.
— У чо­му по­ля­гає спе­ци­фі­ка гу­мо­ру в Ук­раї­ні? Якою є роль ав­то­ра-гу­мо­рис­та у нас?
— Специфіка в тому, що спражнього українського гумору начебто і немає. Гумору на зразок Остапа Вишні чи, скажімо, Павла Глазового. Є суржиковий гумор (це кілька гумористичних ТВ-програм, котрі не називатиму, щоб не образилися, бо вони не просто не смішні, а якісь принизливі та тупі), в основному це чомусь гумор села. Але ж Україна — це не тільки село... Хотілося б, щоб український гумор перестав бути поверхневим, а залишав місце для усмішки і навіть для смутку. І сумний гумор видатного клоуна-міма Леоніда Єнгібарова, вірменина, який помер у тридцять сім років, котрий працював на арені Московського цирку до Юрія Нікуліна, тому яскравий приклад.
Про роль автора-гумориста. Вона — тіньова. Сидить собі в тіні, за столом, а то й лежить у ліжку з комп’ютером і пише-пише... А ще роль автора-гумориста (як часто-густо сміх) — позакадрова. Це було завжди, аж доки сам автор не набереться рішучості і чогось там ще і не попреться на сцену доводити, що це все саме він і написав. А йому кричать: «Та ти ж читати не вмієш! Віддай краще акторам». І таки доводиться віддавати. За гроші, зрозуміло.
— По чес­ті ка­жу­чи, чи­ма­ло до­те­пів, які лу­на­ють у про­гра­мах «Ве­чір­ньо­го квар­та­лу», в гу­мо­рис­тич­них пе­ре­да­чах, у сит­ко­мах, є по-спраж­ньо­му сміш­ни­ми. Але про ав­то­рів за­зви­чай ми ні­чо­го не зна­ємо. Хто є в пер­шій де­сят­ці най­сміш­ні­ших ав­то­рів в Ук­раї­ні? Пев­но, з ки­мось Ви осо­бис­то зна­йо­мі...
— Так, знайомий, звичайно, і з одним з авторів «Кварталу», і з тими, хто пише ситкоми і багатосерійки. А назвіть який-небудь ситком? Я навіть не можу згадати хоча б один український. Ситкомів власних у нас немає, це все адаптація іноземних продуктів, наприклад мексиканських.
— Роз­ка­жіть про кон­крет­ні си­ту­ації, хох­ми, при­го­ди, жар­ти, ро­зі­гра­ші, ка­зу­си.
— Найскладніше для мене — це пожартувати відразу, зльоту. Про це багато говорив Жванецький. Якщо гумористу строго подивитися в очі і зажадати від нього розсмішити прямо зараз, він, скоріше за все, попроситься в туалет або пошлеться на надтермінову зайнятість. Тут я зі Жванецьким солідарний, хоча більш точну цитату класика гумору можна знайти в його старенькій мініатюрі «Весілля на 170 осіб...».
Звісно, почуття гумору Бернарда Шоу та Оскара Уайльда — це вищий пілотаж. Розповісти власний анекдот? Або гостроти? Та будь ласка! «Дуже не хотілося залишати твою душу в пітьмі, і я запалив у ній світло». «Він тицьнув пальцем у небо, а потрапив у свою зірку». «Лінія життя збіглася з лінією любові». А ось історія кохання: «Я тебе більше не затримую», — сказала вона. — «Та й я тебе теж», — здивувався він. — «Тоді чого ж ти стоїш?» — «А треба йти?» — «Я думаю, необов’язково».
— У Фа­зі­ля Іс­кан­де­ра є чу­до­ве ви­зна­чен­ня гу­мо­ру. Він го­во­рить, щоб бу­ти чу­до­вим гу­мо­рис­том, тре­ба дій­ти до краю, за­гля­ну­ти в по­хму­ру бе­зод­ню, пе­ре­ко­на­ти­ся, що й там ні­чо­го не­ма, і по­ти­хень­ку по­вер­та­ти­ся на­зад, слід на зво­ро­тно­му шля­ху і бу­де справж­нім гу­мо­ром. Що Ви з цьо­го при­во­ду ду­ма­єте?
— Справді, чудове визначення. Але я також думаю, що визначити гумор неможливо. Неможливо заздалегідь сказати, що в цьому місці буде смішно, а в тому — ні. Насправді теж буде, але потім, не зараз, не з цими людьми. Але буде смішно обов’язково.
Щодо безодні... Фазіль Іскандер сам родом звідти, де цих безодень безодня... Я гадаю, і дитинство провів над прірвою. І його гумор глибокий, як сама безодня. Це — гумор мудреця.
Як на мене, гумор має бути насамперед і легким, і вражаючим, і таким, що запам’ятовується раз і назавжди. Таким, який хочеться переповідати, щоразу знаходячи в ньому нові нотки. Легким, як політ у безодню. А повертатися зворотним шляхом і не треба. Треба приземлитися обережно. З іншого краю безодні.
— Чи справ­ді гу­мо­рис­ти лю­ди по­хму­рі, бо за­над­то ба­га­то зна­ють про жит­тя? От, ска­жі­мо, який Ви у жит­ті? За­ну­да, жар­тун, ду­ша ком­па­нії чи са­міт­ник?
— Ясна річ, зануда і жартун, а ще — душа дуже маленької компанії: на двох чи краще — на трьох. Коли є чим закушувати... І коли поруч — вродливі і витончені жінки, котрі цінують почуття гумору і вміють відкрито сміятися. Самітник же тоді, коли пишу. А гумористи смурні тому, що час від часу втомлюються від свого гумору, і саме в ту мить, коли власний гумор їм набридає, це бачать випадкові перехожі. Тобто бачать похмурого гумориста.
— Ви лю­ди­на ра­ни­ма?
— Тепер, мабуть, не так, як раніше. Краще втілювати цікаві задуми, ніж займатися постійним зализуванням своїх ран.
— Щоб бу­ти в то­ну­сі, ко­го чи­та­єте, що ди­ви­те­ся, як від­по­чи­ва­єте? Чи є у Вас ре­цеп­ти про­ти де­пре­сії та нудь­ги?
— У мене просто немає часу нудьгувати та депресувати. Це — привілей філософів і ще тих, хто занадто працює, тобто перепрацьовує. Або ж занадто багато ліниться... Мої улюблені автори — це, безумовно, Теффі та Аверченко. Це — гумор початку ХХ століття, гумор витончений та невмираючий.
Улюблений письменник — як улюблена жінка — подобається за будь-якої погоди. Але є улюблені, яких перечитуєш, а є ті, про яких просто знаєш, що вони улюблені. І улюблені від того, найпершого враження, потрясіння і відкриття. Я б назвав ще Фрідріха Дюрренматта, Генріха Белля, Михайла Анчарова, Пера Лагерквіста, Вампілова. Звичайно, Чехова і Лермонтова. Нехай це буде перша дев’ятка. У них є те, що без сумніву є літературою, а не текстами, як нині модно називати всяку писанину.
А рецепт від нудьги дуже простий — з’їжте зранку вівса, щоб увесь день краще іржати.
— Яка ри­са Вам по­до­ба­єть­ся в ін­ших лю­дях?
— Насамперед людяність та порядність. А поруч із цим — відповідальність за свої вчинки та вміння кохати по-справжньому.
— А в Вас яка ри­са го­лов­на?
— Це все ж таки запитання не до мене. Хоча ні — люблю над собою посміятися. Та поштовхати себе уперед. Краще вашими молитвами та ногами.
— До чо­го від­чу­ва­єте ан­ти­па­тію?
— Антипатію може викликати несмачна їжа і питво, неласкава жінка, безпардонний жлоб, людина в темному костюмі і в білих шкарпетках, люди, що багато говорять про гроші і при цьому їх не мають, занадто похмура погода, погано наточені ковзани і коли не вітаються.
— Що лю­би­те?
— З любов’ю приготовлену їжу, близьких мені людей, смачну ароматну бесіду, добре зіграну партію в більярд, несподівано красивий захід сонця, дзвінку тишу, вдало написане оповідання або вірш, а то й жарт. І ще багато іншого, що хай уже залишиться за сімома печатками.
— Кос­тю­чен­ко і по­лі­ти­ка. Це ан­ти­по­ди? Чи Вас хви­лю­ють по­лі­тич­ні ко­лі­зії? Що са­ме? У «яко­му на­пря­мі» бо­лить сер­це?
— Є люди, які називають себе політиками, лізуть у політику і мають від політики все, для чого туди полізли. Є ті, що говорять про політику, читають про політику і пишуть про неї ж: політологи, політтехнологи, окремо взяті журналісти. Є дилетанти від політики — ті, хто тупо дивиться телевізор, також тупо слухає радіо і ще з більшим ідіотизмом читає газети, що належать цілком конкретним людям зі своїми правилами та побажаннями. Я не зараховую себе до жодної з цих категорій. Виходить, я з політикою антипод.
Мене цікавить передусім сама людина, а не клан, до якого вона належить. Вражає те, про що вона мріє, кого надихає, підтримує, а кому бреше... А коли тобі брешуть прямо в очі, не кліпаючи — хоч з екрана телевізора, хоч зі сцени, хоч на зустрічі в барі, хоч у ліжку — це викликає, м’яко кажучи, певні незручності. І якраз «у цьому напрямку» у мене може заболіти серце.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».