Футбол[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Серпень 08, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Субота, 25 Сiчень 2020 11:02

Герман Зонін, тренер луганської "Зорі" – чемпіона СРСР 1972 року: Луганчанин Малигін просто "з'їв" легендарного португальця Еусебіу

Rate this item
(0 votes)

93-річний патріарх футбольного тренерського корпусу Герман Зонін залишився єдиним із плеяди тренерів (Лобановський, Кучеревський, Базилевич), під керівництвом яких українські команди вигравали чемпіонати СРСР.
Нагадаємо, тільки три українських клуби перемагали в союзних першостях — київське «Динамо» (13 разів, рекорд турніру), «Дніпро» (2 рази) та «Зоря» (один раз).
93-річний Зонін прийняв «Зорю» більше ніж півстоліття тому — у 1969 році, але досі пам’ятає всі деталі видатного сходження. Мабуть, тому, що у його багаторічній тренерській кар’єрі це був найпам’ятніший епізод.

Малигін закрив Еусебіу
— Германе Семеновичу, у чому полягав феномен «Зорі»-1972?
— Мені вдалося створити команду однодумців, які мені беззаперечно підкорялись. У ті вже далекі часи без жорсткості претендувати на щось серйозне було практично неможливо.
Я виробив нову методику тренувань, яку в мене потім багато в чому перейняв Валерій Лобановський. Після завершення сезону авторитетний московський колега Гавриїл Качалін, оцінюючи підсумки чемпіонату, махнув рукою: «Зонін нас обіграв за новою методикою, а ми й досі працюємо по-старому».
— Що конкретно було у Вашій новій методиці?
— Сама робота будувалася по-іншому. Я прищеплював людям свідоме виконання вправ. Усі хлопці були студентами — навчались у Педагогічному інституті на фізкультурному факультеті. Їм було простіше зрозуміти те, що від них вимагалося. Кожен солдат повинен знати свій маневр. Ось і намагався зробити так, щоб футболісти були навчені, як солдати.
Я розвивав глибинний зір у хлопців. Перед кожним тренуванням проводив теоретичне заняття. Награвалися тактичні варіанти, велику увагу приділяв швидкісній роботі. Було кілька фірмових фішок. Наприклад, ведеться атака через правий фланг — усі захисники туди зміщуються. А насправді — це відволікаючий маневр.
Володя Онищенко робив ривок на правий фланг, потім відбувався або простріл, або стінка. Нерідко таким чином забивали голи. У Бразилії, куди «Зоря» поїхала на турнір, присвячений 150-річчю незалежності країни, мої тренування знімали на камеру. Потім у «Флуміненсе» проводив показове заняття.
У нас був відпрацьований колективний відбір м’яча під час його втрати. Команда грала, змінюючи тактичне обличчя впродовж матчу. Була повна взаємозамінність. Я наважуся сказати, що «Зоря»-1972 була прикладом справжньої професіональної футбольної команди.
Безумовно, не можу бути до кінця об’єктивним, але впевнений, що за рівнем майстерності тодішня команда стояла вище від усіх нинішніх команд на пострадянському просторі. Перевершувала і нинішнє київське «Динамо», і донецький «Шахтар».
— Наведіть приклади спортивного професіоналізму у тій «Зорі».
— Йожеф Сабо якось запізнився до автобуса на 40 секунд. Здавалося б, мізер. Однак у нас існував такий порядок — тих, хто спізнюється, не чекають. Він, захекавшись, прибіг на тренування. Я його покарав матеріально.
Йожеф відреагував правильно. Мовляв, приймаю покарання, адже ми повинні працювати професіонально. Шкода, що Сабо пішов у московське «Динамо» наприкінці 1970-го — так і не став у складі «Зорі» чемпіоном країни.
Пам’ятаю, Михайло Фоменко також запізнився на заняття. То я йому таке «вливання» зробив! Він попросив вибачення. Я пробачив. Його від нас до київського «Динамо» у 1971 році забрали. Мишка ми знайшли в Сумах.
У день гри я дозволяв хлопцям на базі пограти у більярд певну кількість часу. Стежив за ними. Вони проводили за більярдним столом рівно стільки хвилин, скільки я їм відводив. Це вже була самоусвідомлена дисципліна. Незабаром дисципліна побутова перейшла в дисципліну ігрову.
— Результати справді були вражаючі. Адже коли Ви прийняли «Зорю» у 1969-му, команда перебувала ближче до вильоту, аніж до чемпіонства.
— Так, але на фінішній прямій ми обіграли донецький «Шахтар», який тоді тренував Михайло Ошенков, і московське «Торпедо» зі Стрельцовим та Вороніним. Фінішували одинадцятими.
Потім почали готуватися до наступного сезону. Поїхали на збір до Болгарії. Перед початком сезону нам поставили завдання — фінішувати п’ятими. Ми його виконали. Наступного року посіли четверте місце.
Пам’ятаю такий епізод. Перед сезоном ми сиділи всією командою. Веселились. Я сказав капітану Журавльову: «У мене в номері стоїть ящик віскі. Візьми звідти стільки пляшок, скільки вважаєш за потрібне». Саша взяв ключі й повернувся до нас з однією пляшкою. Сказав: «Зараз розіп’ємо її на всіх, і це буде нашою останньою пляшкою до кінця сезону».
— У липні 1972 року «Зорю» під маркою збірної СРСР відправили до Бразилії на турнір, присвячений 150-річчю Дня незалежності країни. Таке рішення московські функціонери прийняли, бо «Зоря» лідирувала в чемпіонаті?
— Мені здається, у Москві нас хотіли просто пригальмувати. Ми тоді набрали хід, і «Зорю» цією поїздкою елементарно намагалися, образно кажучи, вибити з чемпіонського графіка.
Турнір, який проходив у Белу-Орізонті, був представницький. Ми в красивому матчі перемогли Уругвай, але програли португальцям. М’яч ударився об купину і рикошетом через Сашу Ткаченка потрапив у наші ворота.
Тоді лідером збірної Португалії був легендарний Еусебіу. Я доручив Малигіну діяти проти нього персонально. І Вова Еусебіу просто закрив. Після матчу бразильські журналісти через перекладача допитувались у мене, звідки Малигін родом.
«Ось Еусебіу з Мозамбіку», — казали. Відповів, що Володя з України. У його робочому селищі, кажу, труби щосили димлять, тому сьогодні Малигін і з’їв Еусебіу з Мозамбіку.
— У «Зорі» на той час була гарна база?
— На старій базі «Трудові резерви» стояли дерев’яні бараки. Але потім прийняли рішення добудувати до них кам’яний будинок з усіма умовами. У результаті команда отримала на ті часи прекрасну спортивну базу, футбольну школу, а також інтернат із двома полями.

Шевченко як Хоттабич
— Перший секретар обкому партії Володимир Шевченко не вимагав від Вас тактичних планів на гру?
— У мою тренерську роботу він не втручався. Завдяки йому «Зоря» і стала чемпіоном. Для команди він був немов старий Хоттабич. Що не попросиш зробити для команди — робив.
Пам’ятаю, коли за рік до чемпіонства ми посіли четверте місце, я йому зателефонував і натякнув, що непогано було б хлопців чимось нагородити — для провінційної «Зорі» такий результат був дуже хорошим. Буквально через кілька днів нас викликали, кожному вручили по спортивному японському костюму, фотоапарату, золотому годиннику і по 500 рублів премії.
— Коли через рік виграли золоті медалі союзної першості, «тариф» підвищили?
— Залежно від внеску кожного з гравців у загальну перемогу — вони отримали від 1090 до 1200 рублів. Гроші нам привезли на базу. Я запрошував до себе тренерський актив, продемонстрував попередньо складену відомість. Мовляв, якщо розписав неправильно, можете поправити. Заперечень не було. Потім ми розкладали гроші по конвертах і роздавали хлопцям.
— Які ще були заохочення?
— Золотий дощ із неба не лився. Отоварювали хлопців у спеціальних магазинах. Думаю, що зараз багато молодих читачів вашого сайта не зрозуміють, про що мова. Але тоді, у час жорстокого дефіциту, багато товарів можна було придбати тільки в спецмагазинах, доступ до яких мали далеко не всі громадяни СРСР.
На початку чемпіонського сезону організували всім гравцям костюми, сорочки, черевики. І, що набагато важливіше, виділили квартири. Плюс у різних дрібних проханнях, наприклад підвезти вугілля (база тоді опалювалася вугіллям), нам ніколи не відмовляли.
Все завдяки Шевченку. Винятково спортивною людиною був. Тричі на тиждень обов’язково грав у волейбол. Причому у спортивному залі разом із ним завжди мали грати його зами та помічники.
Якось Володимир Васильович перебував у відрядженні, його літак затримався, але він усе одно встиг на заняття. Побачивши порожній зал, скипів — всіх у терміновому порядку викликали пограти у волейбол.
При ньому і жіноча, й чоловіча волейбольні команди неодноразово обігрували Київ і успішно грали на євроарені. А коли ми почали перемагати Київ і у футболі, заграло самолюбство у Щербицького.
— Подейкували, що «Луганську справу» сфабрикували багато в чому через те, що Щербицький так і не пробачив Шевченку чемпіонства «Зорі». Така версія має право на існування?
— Цілком можливо. Спочатку Шевченко зі Щербицьким були приятелями. Потім у них виникло протистояння.
— Вас у цій справі до прокуратури як свідка не викликали?
— Викликали пізніше — коли я тренував «Зеніт». Звинувачували, що давав хабар тбіліському «Динамо». Але всі звинувачення слідчого відразу ж розбив — у той день перебував дуже далеко від Тбілісі. «Зоря» ж після «Луганської справи» виявилася нікому не потрібною. І команду швидко розтягнули, у 1979 році вона вилетіла з Вищої ліги.

Протекція для Лобановського
— У 1972 році, коли «Зоря» вже практично оформила чемпіонство, Вас дійсно запрошували очолити київське «Динамо»?
— Після виїзної перемоги над «Дніпром» я зайшов у номер до Лобановського. Там уже сидів Олег Ошенков. Він мені одразу сказав, мовляв, без тебе не можу повертатися до Києва. Я б, можливо, і подумав, але вже дав ленінградцям слово, що повернусь у «Зеніт».
Довелося кивнути на Валеру: «Ось готовий тренер сидить — розумний хлопець, ерудований». І продовжив: «Як ти, Валеро, на це дивишся?»
Лобановський у відповідь тільки розвів руками. Сподіваюся, моя відмова прискорила його переїзд до столиці України. Чесно кажучи, радий за Валеру. У нього в «Динамо» все вдалося. Став великим тренером.
— Свою останню нагороду за чемпіонство «Зорі» Ви отримали порівняно недавно.
— Так, у 2007 році відбулося святкування на честь 35-річчя футбольної перемоги. Отримав запрошення і від клубу, й від Луганської обласної ради. А за рік до ювілейної дати, на моє 80-річчя, присвоїли звання почесного громадянина Луганщини.
Звичайно, хотілося приїхати на святкування, побачити хлопців, але вік уже тоді давав про себе знати. На той момент дев’ятий десяток розміняв. Болячки замучили. Мені вже провели дві операції тазостегнового складу на правій нозі. Аритмія періодично з’являється. Але тримаюся. І радію успіхам «Зорі» у чемпіонаті України та єврокубках. «Зоря» — зеніт моєї тренерської кар’єри.

ДОВІДКОВО
Герман Зонін народився 9 вересня 1926 року в Казані.
Майстер спорту. Заслужений тренер СРСР, Росії, України й Грузії. Кандидат педагогічних наук. Доцент.
Виступав за казанське «Динамо» (1946–1947), ленінградське «Динамо» (1950–1953) і «Трудові резерви» (1954–1955).
Тренерська кар’єра: «Трудові резерви», Ленінград (1959), «Труд», Воронеж (1960–1962), «Трудові резерви», Ворошиловград (1962–1964), збірна Бірми (1965–1968), «Зоря» (1969–1972), «Зеніт», Ленінград (1973–1977), «СКА», Ростов-на-Дону (1979–1980), «Динамо», Тбілісі (1987–1988).
Досягнення як тренера: чемпіон СРСР (1972).

Максим РОЗЕНКО,
Укрінформ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».