Тому медична реабілітація — це постійно і періодично», — наголосила вона.
Те саме, за словами Гаврилюк, стосується і психосоціальної адаптації. «Без сумніву, для початку потрібно вивести людину з трансу та вмотивувати.
Але навіть за відсутності серйозних психологічних розладів наші «клієнти» потребуватимуть постійної психологічної опіки.
Причому це можуть бути просто періодичні зустрічі з побратимами, кухонні розмови, спільні сімейні акції. Але це — назавжди», — зазначила вона.
При цьому Гаврилюк констатувала, що військовослужбовці, які потребують психологічної допомоги, зазвичай не довіряють цивільним психологам.
«Катастрофічно не вистачає фахівців цього профілю. Більше того — існує питання довіри... Специфіка нашої аудиторії — вони не довіряють цивільним.
Що робить військовий психолог? Він спочатку веде хлопців у курилку, п’є з ними каву, вони там з’ясовують — хто, де, в якому танку горів.
І так через деякий час хлопці та дівчата розкриваються. У діалозі військового з цивільним психологом усе значно складніше», — зазначила вона.
Задля вирішення цієї проблеми Міністерство у справах ветеранів разом із госпіталем «Лісова поляна» у Пущі-Водиці планує відкрити Національний центр захисту психічного здоров’я для ветеранів.
«Разом із госпіталем «Лісова поляна» у Пущі-Водиці ми плануємо відкрити там Національний центр захисту психічного здоров’я для ветеранів, який би включав декілька компонентів.
Окрім лікування залежностей, посттравматичних стресових розладів, контузії, її наслідків, він передбачає тренінговий центр для спеціалістів, які працюють із ветеранами, з членами родин ветеранів, з дітьми, тобто — всіма, хто оточує ветеранів», — повідомила вона.
Разом із тим Гаврилюк додала, що спеціалістів такого напрямку готовий навчати один з американських університетів, також «є попередні домовленості з Ізраїльською коаліцією травми, яка також бажає допомогти нам у вигляді якраз тренінгових програм і навчання психологів.
Ми робимо також акцент на тому, що ми зацікавлені, щоб ветерани проходили ці навчання і були в змозі самі надавати допомогу. Бо формат «рівний — рівному» на сьогодні є найефективнішим. Навіть не так — це єдиний ефективний формат роботи з ветеранами», — підкреслила вона.
Гаврилюк навела у приклад досвід США, де у ветеранів, які поверталися після в’єтнамської війни, мали страшенний рівень недовіри до державних інституцій, аж до відмови йти до державних ветеранських госпіталів, — вони не довіряли державі навіть у цьому.
«Тоді американці почали створювати отакі ветеранські центри підтримки, де ветерани працювали з ветеранами, а потім нанизували туди різного роду послуги, і потім уже приєднували їх до ветеранських госпіталів, що надало можливість залучити масово ветеранів, дружин, їхні сім’ї й почати активно працювати», — розповіла Гаврилюк.
Вона додала, що завдання у тому, щоб залучити ветеранську спільноту до роботи у ветеранському просторі й навчити, тому що ветеран, який зустрічає тих, хто забажав прийти у ветеранський простір, має бути свого роду психологом.