Соціальна політика
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Лютий 24, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 25 Вересень 2015 18:45

Музей мужності та подолання

Rate this item
(0 votes)

Є у Ше­пе­тів­ці ма­сив­на бу­дів­ля з ме­та­лу і ка­ме­ню, роз­та­шо­ва­на на узвиш­ші, що за своєю фор­мою на­га­дує ба­ра­бан. Сті­ни її, об­ли­цьо­ва­ні чер­во­ною смаль­тою, ство­рю­ють вра­жен­ня по­лу­м’я, що зі­грі­ває пло­щу, ви­кла­де­ну бру­ків­кою. Усе це ефект­но по­єд­нує­ть­ся з си­ня­во-чор­ним па­ро­во­зом, роз­та­шо­ва­ним на ви­со­чен­но­му пос­та­мен­ті з ве­лич­ним мо­ну­мен­том.

Так виглядає Літературно-меморіальний музей Миколи Островського, споруджений ще в 70-х роках методом народного будівництва і занесений (за поданням ЮНЕСКО) до міжнародного каталогу «Музеї світу» як унікальний пам’ятник архітектури.
2011 року тут була заснована Школа майстерності при Всеукраїнській громадській організації «Народна академія творчості інвалідів», яка 7–10 вересня вже учетверте відкрила гостинно двері, значно розширивши межі своєї діяльності. «Змужніли» і зміцніли традиційні творчі студії — журналістики, поетики, декоративно-прикладного мистецтва.


— Серед людей з обмеженими можливостями є чимало талановитих, обдарованих, самобутніх, здатних творити, здібних, — розповідає голова Народної академії творчості інвалідів Олена Александрова. — Саме таких ми і запрошуємо, ставлячи перед собою завдання їх реабілітації та соціальної адаптації засобами творчості. За порівняно короткий період, для багатьох із них Школа майстерності стала, без перебільшення, рідним домом.
З’явилися завсідники, які вишукують найменшу можливість, щоб приїхати до нас і взяти участь у роботі. Діяльність Школи також спрямована на привернення уваги громадськості до проблем інвалідів, підтримку талантів різного віку, сприяння розвитку творчості інвалідів, зміцнення дружніх зв’язків. Школа не припускає змагальності, кожен її учасник унікальний своїм прагненням до творчості і тим самим уже — переможець. Щодня і щогодини, борючись за право жити і займатися творчістю, кожен із них завойовує свою особисту перемогу.
Люди з обмеженими можливостями просто вражають: вони малюють картини, не маючи рук, танцюють і грають на музичних інструментах, пишуть вірші, долаючи біль, часом не маючи можливості бачити фарби природи, чути палітру звуків. Спробуйте затиснути олівець між зубами і провести хоча б лінію. Або уявіть собі, що розплющуєте очі, а навколо — суцільна темрява...
Буває, коли слова «життя» і «відчай» стають рівнозначними. Та найчастіше інваліди (їх в Україні понад три мільйони) — це люди твердої волі, мужності й особливого внутрішнього чуття. Саме таких ми запрошуємо до участі у Всеукраїнській школі майстерності, розуміючи, що самореалізація — їх єдиний шанс не загубитися у власній трагедії. Головне завдання Школи — реабілітація та соціальна адаптація інвалідів засобами творчості, вдосконалення професійного рівня, реалізація стандартних правил забезпечення їх рівних можливостей.

 

А що ка­жуть про Шко­лу майс­тер­ності самі слу­хачі?
Вікторія Кульчицька,
Полтавська область:
— Для мене надзвичайно важливим є живе спілкування: обмін досвідом, можливість почути думку колег про власні несміливі роботи. Вважаю, що Всеукраїнська школа майстерності має продовжувати розвиток як джерело духовного взаємозбагачення людей з обмеженими можливостями.
Олександр Лавінюков,
м. Херсон:
— Не передати всієї гами емоцій, які охоплювали мене і, напевно, всіх слухачів. Курс журналістики був особливо цікавим і плідним, і я від щирого серця вдячний нашому викладачеві Лесі Олегівні Туровській за щирість і щедрість її душі, готовність бачити в нас своїх колег, довірливість і запропоновану дружбу.
Альона Прокоф’єва,
м. Дунаївці Хмельницької області:
— До участі у Школі ми із сином готувалися заздалегідь. Розробили цілу «концепцію», як оперативно навчитися всього, чого нас навчатимуть. У результаті — подали заявки майже на всі студії. Коли прибули до Музею М. Островського, від його урочистої величі перехопило дух. Заняття були максимально насичені, не вистачало часу, щоб поділитися всім почутим. А ще ми придумали, як бути гідними викладачів: повернувшись додому, поділимося набутими знаннями з тими, хто не зумів бути присутнім.
— Віддаючи належне захопленості наших слухачів, однак зазначу, що «інвалідське питання» в Україні є одним із найгостріших, — долучається до розмови директор музею В’ячеслав Сміховский. — Затяжний економічний спад, низький рівень життя, неблагополучна екологія, ще й війна викликають неухильний приріст інвалідності. Залишається й проблема «безбар’єрності» — безперешкодного доступу інвалідів до об’єктів соціальної інфраструктури.
Попереду чимало заходів щодо забезпечення рівних прав інвалідів у суспільстві. Усе це вимагає вкладення значних коштів, а також участі в цьому процесі соціальних інститутів різного рівня.
«Географія» слухачів просто вражає: Київська, Одеська, Миколаївська, Полтавська, Хмельницька, Тернопільська, Івано-Франківська області... Списки учасників уточнювалися заздалегідь, тому організатори знали, хто і звідки до них їде. Кожен студієць завчасно готувався до участі: одні вишивали, інші створювали ляльковий національний одяг, треті — писали вірші.
Потужним цього року був і навчальний склад, представники якого також приїхали з різних куточків країни. Серед педагогів — члени Національної спілки письменників України Віталій Міхалевський та Петро Малиш («Поетика»); член Національної спілки журналістів України Леся Туровська («Журналістика»); викладач І категорії Гріцівського вищого художнього професійного училища Майя Камінська, майстер декоративно-прикладного мистецтва Олена Леонтієва, майстер з травоплетіння Маргарита Канішева, майстер з гончарства В’ячеслав Сміховський. Низький уклін і безмірна вдячність усім викладачам за їх професійну і водночас абсолютно безкорисливу працю.
— Що змушує Вас вибиватися зі звичного ритму київського життя, брати на роботі відгули, витрачати власні кошти на бензин, долаючи 300-кілометровий простір?— цікавимося у викладача Лесі Туровської.
— Упродовж викладання свого спецкурсу я, насамперед, реалізовую своє призначення — служу соціальній журналістиці. Щороку тут, у Шепетівці, збирається чимало талановитих, обдарованих, самобутніх і просто здібних слухачів серед інвалідів різного віку, які мають нахил до соціальної журналістики. Серед них — завсідники, які вишукують найменшу можливість, щоб приїхати в Шепетівку, поділитися своїми журналістськими напрацюваннями. Для багатьох студійців Школа, без перебільшення, справді вже стала рідним домом. Ну, а ті, хто з тих чи інших причин не можуть приїхати — беруть участь у роботі заочно. Їх статті ретельно аналізуються, ніхто не залишається без дружньої поради, побажання, рекомендацій.
Виступаючи перед слухачами, я завжди розповідаю одіозний випадок. Якось мене запросили до співпраці з одним глянцевим журналом. На співбесіді головний редактор заявила, що сторінки журналу геть закриті для таких тем, як злидні, безробіття, бездомні діти, туберкульоз... Багатьох передплатників цікавлять лише екстраординарні пустощі, розваги, заради яких вони готові викласти шалені гроші. Винаходити для них дедалі нові втіхи — ось таке моє журналістське завдання. Зрозуміло, що я вийшла з приміщення тієї редакції, навіть не поцікавившись розміром платні.
— Чи можна за три дні навчити журналістиці? — запитали у Лесі Олегівни.
— Дивлячись кого. Ситого презирливого «мажорного синка», навчання якого оплатив татко зі свого тугого гаманця, і за довгі вузівські роки нічому не навчиш. Інша справа у Шепетівці, де всюди блищать вдумливі, допитливі очі; де не так вже й важливо, що хтось сидить в інвалідному візку, а хтось чує через потужний слуховий апарат. Головне, що стирається межа «учень-педагог», відбувається змістовна творча бесіда на рівних. Бесіда, яка не обмежується хронологічними рамками «три дні», а триває в подальшому — телефонними дзвінками, електронним листуванням, спілкуванням у скайпі. Про що? Про вміння завжди бути на вістрі подій, проявляти неупередженість у судженнях і головне — підказувати простим людям шляхи вирішення наболілих проблем. Це і є головне завдання соціальної журналістики.
Лариса ГОРНОСТАЄВА

Фото Сергія САРАНИ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».