Із тих відгуків, які наводять дослідники про виступи за кордоном хору, керованого Григорієм Гурійовичем, можна зробити висновок: ці «мости єднання» прокладалися піснею і в інших країнах. Після одного з концертів на Міжнародній виставці в Брюсселі (1958) бельгійська газета «Драпо руж» зазначала: «Захоплення публіки іноді набувало «титанічного» характеру: скільки пісень, скільки хореографічних номерів довелося повторювати на «біс»!
А про концерт хору у Великому Герцогстві Люксембург місцева газета «Цайтунг» зазначала: «Неможливо словами описати видатне вокальне і танцювальне виконання цього всесвітньо відомого колективу. То ніжні й жартівливі, то як могутні хвилі бурхливого моря, народні пісні... Незважаючи на чужу мову, вони ніби за помахом чарівної палички, переносять слухачів у глибину духовного життя й природи великого народу...»
Проте щодо «чужої мови» слід зробити уточнення: іноземці слухали частину українських пісень у перекладі на їхню мову. Крім того, колектив неодмінно виконував пісні того народу, перед яким виступав. І його мовою. За даними музикознавців, на початку 60-х років у його репертуарі, крім сотень українських творів, було понад 50 пісень авторів 22 країн світу.
За оті «мости єднання», а якщо офіційною мовою — «за великий внесок у справу зміцнення миру й дружби між народами», 1959 року Всесвітня Рада Миру нагородила Державний український народний хор срібною медаллю, а його художнього керівника Григорія Гурійовича — грамотою Всесвітньої Ради Миру.
На батьківщині його композиторський талант проявився ще в період навчання в Чернігівській духовній семінарії, пізніше — в Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, до якого вступив 1918-го. Ще в ті роки він писав пісні на слова Павла Тичини та інших українських поетів; ще тоді створив кілька самодіяльних хорових колективів на заводах і фабриках, у клубах, робітничому районі, керував ними. Варто зазначити: на базі створеного ним хору в клубі «Нове будівництво» в 1925 році було започатковано музичну школу ім. М. Леонтовича, яку очолив Григорій Гурійович.
А після навчання, хоч де б працював (викладав хорове диригування у своїй альма-матер; працював у першому Київському музичному технікумі, Українській республіканській філармонії, навчав студентів консерваторії), він постійно примножував свій внесок у розвиток хорового мистецтва, у збагачення його народними піснями.
Від початку війни по 1943 рік Г. Верьовка, працюючи в Уфі, займався науковою роботою в Інституті народної творчості й мистецтв АН УРСР, збирав й опрацьовував башкирський фольклор, керував жіночим хором, в якому переважно були дружини фронтовиків. А пісні, які створював і обробляв Григорій Гурійович у ті часи, образно кажучи, «вдягнулися в солдатську шинелю і хоробро вели солдат до бою!» Серед них — кантата «Могутній клич» (сл. Павла Тичини), пісні «За край наш багатий» (сл. Максима Рильського), «Клятва» (сл. Миколи Бажана), «Уральська похідна» (сл. Михайла Стельмаха).
Поезія, покладена на його музику, магією слова і звуків піднімала бойовий дух, вселяла віру в перемогу. Особливо, згадували фронтовики, закарбовувалися в серцях рядки з «Клятви»: «В нас клятва єдина i воля єдина, єдиний в нас клич i порив: ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою фашистських катів!..» Ці слова дійсно сприймалися, як присяга кожного українця, незалежно від того, де він перебуває, — на фронті, в тилу, партизанському загоні чи на окупованій території.
Оскільки Григорій Гурійович Верьовка, передусім, прославився як засновник, художній керівник і головний диригент Державного академічного заслуженого українського народного хору, який став відомим на весь світ, то варто нагадати, коли він узявся за цю справу, як йому вдалося сформувати колектив.
...11 вересня 1943 року український уряд підписав постанову «Про організацію Державного українського народного хору». Для його створення Г. Верьовку відкликали з Башкирії і направили до щойно звільненого від німецько-фашистських загарбників Харкова. Співаків хору, танцюристів, бандуристів, баяністів, скрипалів набирав він не за протекцією — їздив по містах і селах і шукав там майбутніх артистів. Скажімо, приїхавши в село, тиждень чи два жив там, ходив у поля, слухав, як жінки співають.
Багато талантів виявив і серед молодих людей, які приїхали до Києва на відбудову Хрещатика. Зрозуміло, що більшість не знала нотної грамоти, навичок ансамблевого співу, не розуміли, що таке чистота інтонації. Цього, а ще багато чого іншого, треба було навчити. І, як жартували пізніше колишні «першачки» хору, для них було організовано «школу молодого бійця». Душею тієї школи була кохана дружина маестро — диригент, заслужений діяч мистецтв УРСР Елеонора Скрипчинська, яка не лише проводила заняття з музичної грамоти, а й багато працювала індивідуально.
Причому, створюючи з багатьох співочих діалектів етнофольклорних регіонів України єдиний стиль, одну звукову палітру українського народного хору, вона, як і всі інші наставники, дотримувалася вимог Григорія Гурійовича — збудити в кожному виконавцеві творчий порив; дбати про те, щоб кожен залишався носієм співочих традицій свого краю і співав вільно в хорі, так, ніби сам співає. Це, погодьтеся, неймовірно складне завдання,— виконувалося: майже всі учасники хору займалися поповненням репертуару народними піснями, мелодіями і тими, що були популярними в їхніх рідних місцях, і тими, що пізніше збирали в різних куточках України. А багато з-поміж хористів стали аранжувальниками й авторами нових пісень.
...Перший концерт хору пройшов у серпні 1944 року у визволеному Києві. Пройшов успішно, бо ці пісні, за відгуками, «врачували», вселяли надії, віру в перемогу. Все подальше життя і творчість Григорія Гурійовича пов’язане з цим колективом. І ніколи він не задовольнявся досягнутими успіхами. Так само наполегливо, з високою вимогливістю до себе і до кожного виконавця, домагався удосконалення.
Серед його кращих здобутків пісенного жанру дослідники називають «Понад яром колоситься», «Молоді серця», «Ковалі», «Ой як стало зелено», «Осінь», «Нехай собі та й шумлять дуби», «Там, на горі, за Дніпром», «Ой на горі жита много», «Поза лугом зелененьким», «І шумить, і гуде» та ін. А пісня «І в вас, і в нас» стала своєрідною візитною карткою хору. Вона звучала польською, німецькою, англійською, іспанською мовами як посланець миру і добра. Митець також створив монументальні народні дійства —композиції «Запорожці», «Вечорниці», «Марена» тощо.
І не тільки власним колективом опікувався Г. Верьовка. Про це, зокрема, писав музикознавець, дослідник українського музичного фольклору Анатолій Іваницький у статті «Про хор ім. Г. Верьовки»: «Прямим результатом діяльності Верьовки і його колективу було створення в Україні сотень народних хорів, причому кращі з них виконанням народних пісень і свіжістю голосів сягали мистецького рівня флагмана народної творчості, яким був Державний народний хор». Григорій Гурійович виступав також за організацію на селі хорів-студій, які б вели культурно-освітню роботу серед населення і цим самим сприяли б створенню «нового музичного побуту».
Уже півстоліття минуло, як нема з нами Г. Верьовки, але, як писав відомий український письменник Михайло Стельмах: «Ми довго-довго будемо чути і голос, і пісню Григорія Гурійовича, бо вона для людини вихлюпнулася зі щедрого серця творця».
І як новорічне побажання всім нам сприймаються рядки з пісні, що «і в вас, і в нас все буде гаразд, щоб ми і ви щасливі були».
Рядки з біографії. Григорій Гурійович Верьовка народився 25 грудня 1895 р. в містечку Березна (тепер смт Менського р-ну Чернігівської обл.) у родині селянина-ремісника. Батько Григорія, регент церковного хору, грав на скрипці. Мати знала багато українських пісень і чудово виконувала їх. Їхня любов до музики та пісні передалася Григорію, який був шостим із 12 дітей у сім’ї.
Розпочавши після навчання трудовий шлях, попри напружену творчу діяльність, постійні гастрольні поїздки, Г. Верьовка брав активну участь у громадському житті, зокрема обирався головою Спілки композиторів України, президентом музичної секції Українського відділення Всесоюзного товариства культурних зв’язків із закордоном. Окрім цього, він видав кілька збірок статей про розвиток хорового мистецтва в Україні, а також частину записаних ним пісень.
Як композитор, диригент, педагог і хормейстер, котрий зробив великий внесок у розвиток музично-хорового мистецтва України, був нагороджений орденами й медалями, кількома державними преміями, удостоєний звання професора, заслуженого діяча мистецтв, народного артиста України. 1968 року за активну концертно-виконавську діяльність йому було присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка (посмертно).
Помер він 21 жовтня 1964 року, похований на Байковому цвинтарі в Києві. Того ж року хору дано ім’я Григорія Верьовки (Національний заслужений академічний народний хор України ім. Г. Верьовки).
Людмила ШЕРШЕЛЬ, Укрінформ