Особистість
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Квiтень 07, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 27 Травень 2016 15:25

Скороход

Rate this item
(0 votes)

2 ЧЕРВ­НЯ — 80 РО­КІВ ВІД ДНЯ НА­РО­ДЖЕН­НЯ ВО­ЛО­ДИ­МИ­РА ГО­ЛУБ­НИ­ЧО­ГО

Що­дня з ним теп­ло ві­таю­ть­ся сум­ча­ни, бо важ­ко знай­ти та­ко­го жи­те­ля над Пслом, який би не знав лю­ди­ни, що ус­ла­ви­ла се­бе спор­тив­ни­ми до­сяг­нен­ня­ми на весь світ. Мо­ва про Во­ло­ди­ми­ра Го­луб­ни­чо­го — ско­ро­хо­да, ім’я яко­го ви­сі­че­но на ме­мо­рі­аль­них дош­ках у чо­ти­рьох олім­пій­ських сто­ли­цях сві­ту — Ри­мі, То­кіо, Ме­хі­ко і Мюн­хе­ні.
Жо­ден із лег­ко­ат­ле­тів пла­не­ти не міг зрів­ня­ти­ся з ним за ста­біль­ніс­тю ре­зуль­та­тів, які він де­мон­стру­вав по­над 25 ро­ків. Са­ме стіль­ки ча­су він був ви­зна­ним лі­де­ром сві­то­вої спор­тив­ної ходь­би.

Та­ким був по­ча­ток
Справді, його рекорд спортивного довголіття унікальний, надзвичайний. Адже за своє життя він досяг таких вершин, яких цілком вистачило б на кількох найтитулованіших легкоатлетів світу. До речі, рекорд в Італії Володимир Степанович установив уже в 38річному віці, завоювавши звання чемпіона континенту, вкотре здивувавши спортивну громадськість: невже і справді таке може бути?
Виявляється, може, якщо є для цього талант, виняткова працездатність і нестримне бажання до перемоги. Всього цього ніколи не бракувало Голубничому. Не бракує його й тепер, хоча відомий усьому світу спортсмен — скороход і тренер — зайнятий нині більше громадською роботою.
«Протягом спортивного життя я пройшов тисячі й тисячі кілометрів, — згадує Голубничий у своїй книзі «Чотири олімпійських сходження», що вийшла друком у видавництві «Здоров’я». — Вони становлять довжину, що вдвічі перевищує земний екватор. Але ці нескінченні кілометри здаються мені легкою прогулянкою порівняно з тим, що випало на мою долю у воєнні роки. Їх неможливо забути. Малим хлопчиком разом з матір’ю вирушав у довгі мандри по навколишніх селах. Міняли останні манатки на хлібину, на кілька яєць. З часом і цього вже не можна було дістати — фашисти безжалісно грабували селян...»
Так, зростав Володя у важкий час. Разом зі своїми ровесниками збирав на берегах чарівного Псла патрони та різну зброю. Одного разу за цим заняттям його і застав гітлерівський солдат, який, мабуть, випадково опинився на березі річки.
Він підійшов до хлопчика, голосно щось крикнув понімецьки і відразу ж помітив у нього відерце з патронами. Пауза подиву тривала недовго. Через якусь мить громилосолдат різко змінився в обличчі і з жорстокістю вдарив дитину кованим чоботом у живіт.
Більше ніколи Голубничому не доводилося бувати в нокауті. Той страшний удар він запам’ятав назавжди. З того часу Володя і зненавидів нелюдяність, жорстокість, несправедливість. І хотілося йому бути сильним і здоровим, аби боротися з усім оцим злом, приносити користь людям, в усьому перемагати.
— Свій перший крок до перемоги я зробив ще школярем, — згадує Володимир Степанович, — коли з хлопцямипідлітками підрядився розвантажувати баржу з піском на Пслі. Робота була надто важкою. Наступного дня вже ніхто не прийшов. Я ж сам працював ще кілька днів, доки не виконав усієї роботи.
Наслідки були невтішні: розболілася спина, ломило ноги, руки, гуло в голові. Але зі своїм понтоном я всетаки впорався. Ледь діставшись додому, звалився в ліжко. Та перш ніж заснути, все до ладу обміркувавши і зваживши, твердо вирішив і назавтра піти на пляж.
Пісок доводилося перекидати кілька разів: спочатку на березі, ближче до понтона, а потім уже вантажити на нього. Це була не якась безпідставна впертість: мені хотілося довести, що я не злякався важкої праці, що попри великі труднощі здатний довести до кінця будьяку справу, за яку взявся.
Уже на десятий день батько, дізнавшись від хлопців, куди я зникаю на цілий день, заборонив мені йти з дому. Він піклувався про моє здоров’я, пішов до будівельного управління, отримав мою першу зарплату і на ці гроші купив мені штани і черевики.
Кожного з цих десяти днів хлопець важко працював, але почувався людиною, яка чесно і до кінця зробила свою справу. Він мужньо володів собою, перемагав самого себе. І ці маленькі перемоги йому були надто дорогі: адже саме вони стали передвісницями багатьох майбутніх перемог, здобутих Голубничим на життєвому шляху. Звичайно, маю на увазі насамперед нелегкі здобутки у спорті.
А займатися спортом у повоєнну пору було непросто: не вистачало тренерів, інвентаря, стадіонів. Та хоч би як там було, а вже у п’ятому класі Володя Голубничий разом зі своїм другом Едиком Третьяковим записався до секції легкої атлетики під керівництвом Василя Іполитовича Полякова.
І тут стався випадок, якому судилося різко змінити його спортивну долю. Незадовго до закінчення 7го класу хлопчина разом із друзями прийшов вболівати за команду своєї школи на міські легкоатлетичні змагання. Першість уже підходила до кінця, та питання про те, яка зі шкільних команд переможе, так і залишалося відкритим.
Захоплений спортивною боротьбою, Володя не зразу помітив, що його шукає Едик Третьяков. А Едик, пробігши майже весь стадіон, знайшов врештірешт свого друга.
— Виручай, Володю! Захворів другий скороход у нашій команді. Доведеться на старт вийти тобі. — Відтоді і почалося.

 

Че­рез тер­ни — до зі­рок
Голубничий виявився здібним учнемскороходом. У 17 років він легко виграє чемпіонат України серед дорослих у ходьбі на десять кілометрів, залишивши позаду багатьох відомих майстрів. Далі встановлює кілька рекордів України на різних дистанціях. А через два роки на змаганнях у Києві стає і світовим рекордсменом у ходьбі на 20 кілометрів.
Тоді, в 1955му, результат Голубничого — 1 година 30 хвилин 2,8 секунди вважався видатним, тим більше що показав його дев’ятнадцятирічний спортсмен. А мине двадцять один рік і в тій же столиці на чемпіонаті України, де буде відбиратися команда для участі в Олімпійських іграх у Монреалі, Голубничий покаже феноменальний результат: 1 година 23 хвилини 55,0 секунди.
Від старту до старту юнак зростає, швидко стає визнаним лідером, серйозно готується до виступу на Олімпіаді, що мала відбутися в Мельбурні. Та навесні 1956 року В. Голубничий захворів. Довелося відкласти тренування. Вердикт лікаря був категоричним: «Ніяких занять спортом, з усіх видів можна займатися хіба що шахами».
Не міг із цим змиритися, спробував знову зайнятися спортивною ходьбою. І знову йому не таланило. Одного жовтневого дня того 1956го, коли вже був запалений вогонь Мельбурнської олімпіади, швидка допомога відвезла в лікарню світового рекордсмена Володимира Голубничого.
Серйозне захворювання печінки знову вивело зі строю талановитого спортсмена. І знову лікарі наполягали: ніяких тренувань, ніяких навантажень. Звичайно, не міг він змиритися з цим, не покидав надії: незабаром він знову вийде на бігову доріжку...
І тут йому потрапила на очі книга Бориса Равського «Тільки вперед» — про мужність і дивовижну працелюбність та цілеспрямованість плавця Леоніда Кочетова, який зумів після тяжкого поранення на фронті не просто повернутися в басейн, а й стати світовим рекордсменом. Книга стала для нього настільною. Окремі сторінки він і сьогодні знає напам’ять.
Три роки боровся Володимир із хворобою, врештірешт переміг її і знову увійшов до групи лідерів світової спортивної ходьби. До нього прийшли гучні перемоги, визнання і слава. Першою вершиною, до якої готувався кілька років, стала перемога на Римській олімпіаді 1960 року. Вміло побудувавши виступ у тактичному плані, Голубничий впевнено виграє золоту медаль. А через чотири роки в Токіо здобуває «бронзу». І хоча вона була для Голубничого малою втіхою, все ж твердо вірив, що в Мехіко виступить краще.
Перед Олімпійськими іграми в Мехіко, як і перед попередніми, Володимир Голубничий був головною надією нашої країни в спортивній ходьбі.
— Зі стадіону я вийшов першим, — розповідає Володимир Голубничий. — Почувався, на диво, прекрасно. Недаремно ми таки тренувалися під спекотним сонцем гірського селища Цахкадхора. Трохи позаду йшла група скороходів на чолі з Миколою Смагою. Ми йшли з неймовірною в гірській місцевості швидкістю. Серце підстреленим птахом рвалося з грудей.
Мій друг Микола Смага взяв на себе весь тягар поєдинку, він вів мене по трасі, прикриваючи собою, даючи змогу перепочити, набратися сил. Тим часом за планом ми мали лідирувати навперемінно. Та я просто не мав досить сил, щоб самому зробити затяжний ривок і вийти вперед.
Микола зумів вивести свого друга з групи, допомогти йому перемогти. Мільйони телеглядачів, що спостерігали тоді за легкоатлетичними змаганнями Олімпіади, певне, назавжди запам’ятали драматичний фініш цієї виснажливої ходьби.
На останньому кілометрі дистанції мексиканець Хозе Педраса, скориставшись безконтрольністю суддів, почав майже бігом наздоганяти наших спортсменів. Уже на очах у переповненого стадіону він, підтримуваний криками тисяч співвітчизників, випередив Смагу і майже дістав Голубничого.
І тут у Голубничого неначе відкрилося друге дихання. Розпочалося дуже серйозне суперництво між мексиканцем, який відчував себе в рідній стихії, і радянським спортсменом, для якого кожен крок у цій незвичній атмосфері середньогір’я (бо ж висота — 2240 метрів над рівнем моря) давався з величезними труднощами.
Хто кого? У ці важкі хвилини Голубничий віднайшов у собі сили збільшити швидкість. Ні, він не міг програти ще й тому, що зараз боровся не лише за себе, а й за свого друга Миколу Смагу, за свою команду.
— Фініш! — підсумовує той поєдинок Голубничий. — Я радісно підняв руки, і тут вони самі собою опустилися. Не залишалося й крихітки сил, аби хоч сказати слово.
Отже, на Олімпіаді в Мехіко наш скороход Володимир Голубничий був першим. І він ще добрий десяток років продовжував ходити, здобуваючи перемоги і медалі. Зокрема, наприкінці серпня 1972 року в Мюнхені на ХХ Олімпійських іграх Голубничий виборов срібну медаль. І це в 36річному віці!
Здавалося б, уже можна було і завершити спортивну кар’єру, як кажуть, красиво підвести риску. Та Володимир Степанович про це і не думав. Його мрії були про нові спортивні сходження.
І він перемагав, радував нас усе новими й новими спортивними досягненнями. Так, через 14 років (1974) знову приїхав до Рима, де мав відбутися чемпіонат Європи з легкої атлетики. Цього разу Володимир Степанович пустив у хід іншу зброю — зрілу тактику. Він вирішив застосувати мюнхенський варіант: якнайдовше триматися за лідерами і щосили фінішувати на останньому відрізку.
— Рим і цього разу зустрів нас страшенною спекою, — згадує Голубничий. — Та в мене вже був чималий досвід виступів у таких умовах. Я вистояв і переміг, переміг молодших, фізично міцніших суперників, переміг спеку і свої роки.
«Цей 38літній чемпіон Римської олімпіади з м’якою усмішкою встановив незвичайний рекорд у великому спорті, перемігши через 14 років на тому ж стадіоні, де його вітав світ...» — писала італійська газета «Туттоспорт».

 

Йо­го сла­ва і... скром­ність
У 40 років Володимир Голубничий виступив на своїй п’ятій Олімпіаді, де посів високе п’яте місце, випередивши багатьох молодих колег, які годилися йому в сини. Власне, про його спортивний «ужинок» можна говорити чимало. Адже він — учасник п’яти Олімпіад (1960, 1964, 1968, 1972 і 1976 років), що проходили в Римі, Токіо, Мехіко, Мюнхені і Монреалі, дворазовий олімпійський чемпіон, володар срібної та бронзової олімпійських медалей, повного комплекту нагород чемпіонатів Європи, шестиразовий чемпіон СРСР, восьмиразовий рекордсмен України, заслужений тренер, заслужений працівник фізичної культури України. А ще — кавалер золотого олімпійського ордена, який нагороджений першим в Україні в 1996 році за рішенням Міжнародного олімпійського комітету.
Міжнародна федерація легкої атлетики визнала його найкращим легкоатлетом ХХ століття, а ім’я спортсмена занесено до Книги рекордів Гіннесса. Незважаючи на різні заманливі пропозиції, залишився вірним Сумам, завжди повертався до обласного центру на березі Псла, де зробив не тільки перші дитячі, а й спортивні кроки, що привели його до найвищих вершин світової слави.
Хоча свого часу мав запрошення переїхати до Харкова, Києва, Москви, де одразу ж давали ключі від новенької просторої квартири. Але не спокусився на побутові зручності й вигоди, продовжував щодня за будьякої погоди намотувати десятки тренувальних кілометрів на біговій доріжці тодішнього стадіону «Спартак», на місці якого сьогодні височіє справжній красень європейського рівня — стадіон «Ювілейний». Із найдальших континентів поспішав до дружини, сина і доньки.
Цікава деталь: шість разів український спортсмен брав участь у матчах легкоатлетичних гігантів СРСР — США і в усіх виходив переможцем. А якщо спробувати перелічувати всі його спортивні перемоги (і нагороди), то не вистачить і кількох сторінок. Зазначимо, що в 1995 році Володимиру Степановичу присвоєно звання почесного громадянина Сум, він має багато титулів, звань, відзнак, дипломів... А головне — повагу своїх земляків. І шанують його не тільки за спортивні досягнення, а й за виняткову скромність.
Я особисто знаю і тривалий час спілкуюся з В. Голубничим, і при наших зустрічах завжди дивуюсь і захоплююся його урівноваженістю, толерантністю, виваженістю. Видатний спортсмен ніколи не випинав і не випинає себе зпоміж інших, навіть у президіях, на зборах, різних урочистостях, на змаганнях легкоатлетів України на приз його імені, що традиційно щороку проводяться в Сумах, поводиться надто скромно.
А здавалося б, можна запишатися від таких успіхів, спочивати на лаврах минулого. Та блиск нагород і виняткова слава, що супроводжувала його впродовж кількох десятиліть, не запаморочили голови, не змінили характеру спортсмена і людини. Володимир Степанович був і залишається доброзичливим і товариським, де б не бував, він ніколи не відривався від рідних місць, від землі.
До речі, і в тренерській справі, якій Голубничий присвятив багато своїх років, проявив себе відмінно — продовжив себе в учнях. Багато з них досягли помітних результатів, прославили і тренера, і Сумщину на численних престижних змаганнях. Серед них, зокрема, — майстри спорту міжнародного класу Раїса Синявина та Тетяна Кривохижа — володарі Кубка СРСР зі спортивної ходьби, Анатолій Козлов — неодноразовий чемпіон України останніх років та чимало інших.
Дійсно, понад чверть віку у великому спорті — таке дано далеко не кожному. Що ж дозволило цьому видатному скороходові прожити в спорті таке довге життя? В чому секрет його спортивного довголіття? Це запитання я нещодавно поставив Володимирові Степановичу і почув у відповідь:
— Спортивне довголіття — в прямій залежності від багатьох факторів. Серед них одним із вирішальних є суворе дотримання режиму життя. З перших днів заняття спортом я підпорядкував цей режим чіткому, розміреному ритму. Привчив себе лягати спати і вставати, а також їсти лише в певний час, свій день починати з ранкової зарядки.
Я й досі не знаю смаку тютюну. Тільки під час якихось особливих свят можу дозволити собі келих сухого вина... І що ще важливо у збереженні спортивного довголіття — уміти стійко переносити як важкі поразки, так і перемоги. Є такий вислів: пройти вогонь, воду і мідні труби. Так ось, мідні труби — найважче.
Петро НЕСТЕРЕНКО, м. Суми

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».