— Па­не Ми­хай­ле, най­світ­лі­ші уми Ук­раї­ни б’ють­ся над сак­ра­мен­таль­ни­ми пи­тан­ня­ми: «Чо­му ми та­кі? Че­рез що має­мо над­склад­не сьо­го­ден­ня і пе­ре­кру­че­ну іс­то­рію?»
— Довготривале перебування під колоніальним гнітом для поневолених народів незмінно супроводжується величезними втратами, оскільки метрополія — навіть «братська» — завжди безжально виснажує свої колонії.
Вона забирає там усе, чим можна скористатися для підтримання власного існування: поглинає матеріальні та людські ресурси, використовує інтелектуальний потенціал, перебирає собі кращі досягнення науки та культури, навіть приладнує собі престижні шматки чужої історії. Саме цим пояснюється та неймовірна міфологізованість (засміченість антиісторичними міфами) нашої історії, з проявами якої й досі стикаємося повсюдно.
— Про які мі­фи пе­ред­усім ідеть­ся?
— До російських історичних міфів, зокрема, належить міф про те, що Московська держава — «основний і прямий спадкоємець» спадку Київської держави, який став «серцевиною і шаблоном» для наступних російськоімперських утворень; міф про визначальну роль московських князів у національно-визвольній боротьбі проти «татарського іга», в якій московські князі нібито виступали «провідниками усієї руської нації», під якою більшість росіян розуміють також українців і білорусів; міф про «московське православ’я», міф про те, що «пізніше завоювання Білорусі та приєднання України було виявом туги за втраченою єдністю київських часів» і таке інше.
Відомий дослідник історичних міфів Росії, професор кафедри російської історії Гарвардського університету Едвард Кінан підкреслює, що хоча більшість із них стали не лише «загальноприйнятими поглядами» в російському суспільстві, але й «міфами світової русистики», все-таки жодна з наведених «аксіом» «не витримує випробування сучасної критики та перевірки джерелами». Не витримують ніякої критики й новотвори сучасних міфотворців, які продукують, скажімо, брехню про «українських фашистів».
— Чи від­би­лись іс­то­рич­ні пе­ре­кру­чен­ня на тех­ніч­ній сфе­рі?
— Звичайно, властива комуно-більшовицькому режиму ідеологічна зашореність наклала свій потворний відбиток і на технічну сферу — це й надмірна мілітаризація науково-технічних досліджень і розробок, і засилля військово-промислового комплексу в промисловості, і розгром генетики, і шельмування кібернетики, і заміна «буржуазних» економічних законів постулатами «наукового» комунізму тощо. Та все ж найбільші спотворення на догоду панівній ідеології було привнесено саме до гуманітарної царини.
Дійсно, в технічній сфері навіть уявити важко, щоб комусь раптом спало на думку, скажімо, закликати відмовитися від величезного комплексу сучасних наукових досягнень і повернутися до наукових напрацювань давно минулих часів, особливо до тих, які виявилися помилковими. А от на історичній ниві нам знову й знову пропонують «теорії» та «концепції», які було висунено 50, 100 чи навіть більше років тому і які упродовж часу, що сплив звідтоді, не раз було аргументовано спростовано історичною наукою.
Втім, не занадто вирізняються рівнем аргументації й свіжіші викривлення та перекручення.
— Чим во­ни та­кі не­без­печ­ні?
— Якщо в техніці результат впровадження подібних «новацій» не забарився б проявитися, то від використання історичного фальсифікату, звичайно, літак не впаде, міст або будинок не розвалиться. Проте руйнівні наслідки нав’язування таких спотворень будуть незрівнянно масштабніші: історична неправда — невидимо, але невблаганно, як радіоактивність, — руйнуватиме свідомість людей, особливо молоді, намертво, як говорять комп’ютерники, зашиваючи в їхню пам’ять хибні стереотипи, від яких дуже важко (якщо взагалі можливо) буде позбавитись і які впродовж усього життя уражених ними громадян істотно впливатимуть на формування їх позиції та поведінку.
Зовсім неважко переконатися, що й під сучасну пору стирчать у нашій свідомості — ретельно та міцно забиті імперськими ідеологіями — чимало міфів, зумовлюючи стереотипну хибність нашого мислення, викривленість сприйняття нами реальної дійсності і, зрештою, зомбованість нашої поведінки.
Навіть після проголошення державної незалежності Україна не перестала бути об’єктом ідеологічної й інформаційної агресії з боку великодержавних і реваншистських сил Росії.
— Тож має бу­ти про­ти­дія!
— На жаль, українська політична думка, як справедливо зазначає І. Дзюба, «досить мляво реагує на цю нахабну й настирливу ідеологічну експансію», яка до того ж «нерідко намагається вбратися в «наукові» одежі». Тому грішать цим не лише, так би мовити, безвідповідальні дилетанти від історії, але й солідні професіонали — історики та політологи (останні у більшості своїй — теж колишні фахівці з історії ВКП(б)-КПРС або марксистсько-ленінської філософії). І що найдивовижніше, не тільки російські, але й українські.
Втім, це зовсім не заважає останнім обіймати високі посади в державних установах, наукових і навчальних закладах держави, супроти якої, власне, й спрямовано поширювані ними — реанімовані чи новостворені — антиукраїнські міфи-фальсифікати.
Протидіяти здатні молоді розуми. На відміну від уражених укоріненими ідеологічними догматами та стереотипами представників марксистської (насправді — більшовицької) школи, їхні наукові дослідження спрямовані на здобуття об’єктивних знань, а не на безплідні пошуки «наукового» обґрунтування віджилих ідеологічних догм, чим донині звично переймаються колишні марксисти-ленінці.
Наприклад, автор виставленої в Інтернеті книги «Киевской Руси не было, или Что скрывают историки» — черговій у серії «Исторические сенсации» — О. Кунгуров, спираючись на своєрідну власну «логіку», стверджує, що Київ — навіть у кінці ХVІ століття усього лише «невелике монастирське поселення» — не міг бути столицею Русі. Заперечуючи існування Київської Русі, чом би вже не піти далі: заявити, що одразу це була Русь Московська?
— У та­ких ви­пад­ках укра­їн­ці ка­жуть: «На кож­ний гук не од­гу­ка­єш­ся».
— Саме так. Тому я спробував показати, чим насправді є ті — нерідко вже сильно посновані павутиною та роз’їдені іржею часу «відкриття» і чого вони насправді варті.
Як гірко зазначає Володимир Базилевський, «сучасна людина (зокрема, українець) існує у середовищі підмін — від примітивно-приземленого (продукти харчування) до високодуховного (культура, яка має душу, уже витіснена на задвірки сучасною споживацькою цивілізацією — і цей процес лише поглиблюється).
Не оминула ця нав’язувана «мода» й історичну царину, де масово спостерігається «підміна історії у виконанні ворога, мета якого, — наголошує письменник, — знищення української державності навіть у її нинішній подобі».
Подивіться, як майстерно адепти спочилого в Бозі кривавого комуно-фашистського режиму прикриваються машкарою «антифашистів», нахабно накидаючи ярлик «фашисти» на прихильників українських національно-визвольних рухів! Чим не ще одне яскраве підтвердження далекоглядності Уїнстона Черчілля, котрий свого часу сказав: «Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами».
— Зро­біть ко­рот­ке роз’­яс­нен­ня що­до «фа­шис­тів» і «на­цис­тів» в Ук­раї­ні.
— Це — цинічне оббріхування. Як відомо, фашистами називали послідовників колишнього соціаліста Беніто Муссоліні, який 1919 р. створив Італійський союз боротьби (Fasci ІtаІіаnі dі Соmbattimentoto). Отже, «фашисти» нашою мовою — це «члени союзу боротьби». 1921 р. створюється Національна фашистська організація, а наступного року Беніто Муссоліні та його політична сила приходять до влади і починають будувати в Італії фашистську державу.
Оскільки це був перший тоталітарний режим у Західній Європі, терміни «фашист», «фашистський» почали застосовувати також і до прихильників Муссоліні в інших країнах, а потім і на означення політичних сил і держав, подібних до італійського фашизму. Тож фашизм був суто італійським явищем.
Адольф Гітлер симпатизував Муссоліні, але фашистом (ні італійським, ні німецьким) бути не міг, бо з 1919 р. належав до Німецької робітничої партії, яка з 1920 р. стала називатися Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини.
Гітлер і його прихильники були націонал-соціалістами, нацистами, наці. І саме так їх треба називати, а не використовувати штучну вигадану конструкцію «німецькі фашисти». Нацизм і фашизм — це зовсім не одне й те саме. Німецький нацизм — це набагато гірше, ніж італійський фашизм.
Комуністичних вождів дуже дратували слова «соціалістичний» і «робітничий» у назві нацистської партії. І щоб у населення не виникало «нехороших» порівнянь двох тоталітарних ідеологій і практик, намагалися якомога рідше вживати термін «націонал-соціалізм».
— Тож ідео­ло­ги «вчо­раш­ніх» — як в Ук­раї­ні, так і у «стар­шо­го бра­та» — сві­до­мо змі­шу­ють до­ку­пи на­цис­тів і на­ціо­на­ліс­тів?
— Авжеж. «Я б хотів розділити: націоналісти і нацисти, — наголошує Моше Реувен Асман, головний рабин хасидів України, — дві різні речі, які часто плутають. Націоналіст — той, хто любить свій народ. Нацист — той, що ненавидить інші народи».
«Неправильно ставити знак рівності між бандерівцями і фашистами, — зазначає відомий російський історик Борис Соколов у статті «Бандера, Гитлер и Путин». — Степан Бандера, Організація українських націоналістів (ОУН) та Українська повстанська армія (УПА) — це не фашисти, а націоналісти, такі ж, як Ірландська республіканська армія (ІРА), баскська організація ЕТА, Шотландська національна партія і багато інших». Націоналістами були лідери єгипетської організації «Вільні офіцери» Гамаль Абдель Насер і Анвар Садат, які боролися проти британської окупації і в роки Другої світової війни, як і Бандера, вони співпрацювали з державами Осі.
— Ди­вує по­зи­ція ро­сій­ських ін­те­лек­ту­алів, ді­ячів куль­ту­ри, які ки­ну­ли­ся під­три­му­ва­ти Пу­ті­на.
— Й справді, чиновник — це тільки чиновник і, як твердить народна мудрість, його думка значною мірою визначається «місцем сидіння», тобто обійманою посадою. Більш значущою для суспільства, особливо у системі гуманітарних координат: правда — неправда, справедливість — несправедливість, добро — зло, є позиція культурної еліти.
І одна частина російської культурної еліти не надто забарилася з означенням цієї позиції. Міністерство культури Росії опублікувало лист групи відомих діячів культури на підтримку позиції президента Путіна з українського питання.
Серед підписантів виявились Олексій Баталов, Юрій Башмет, Сергій Безруков, Федір Бондарчук, Володимир Бортко, Михайло Боярський, Олег Газманов, Валерій Гергієв, Станіслав Говорухін, Василь Лановий, Лев Лещенко, Павло Лунгін, Денис Мацуєв, Михайло Пореченков, Юрій Соломін, Володимир Співаков, Олег Табаков, Валентина Тализіна, Олексій Учитель, Геннадій Хазанов, Зураб Церетелі, Микола Цискарідзе, Карен Шахназаров — ті, кого звикли вважати «совістю нації». Той список вразив багатьох — і не тільки в Україні.
Ось як охарактеризував цю ситуацію (ширше — розбійний напад «старшої» на територію «молодшої» і те, чим усе це супроводжувалося) російський поет, публіцист і літературний критик Лев Рубінштейн: «Наступает момент, когда и молчать невозможно, и не знаешь что сказать... Постарайтесь простить нас за то, что не хватило ни сил, ни воли для того, чтобы остановить наших безумцев, готовых покрыть нашу страну таким немыслимым позором...»
Отже, хвалити Бога, є в Росії люди, вчинки яких, навпаки, рятують честь держави та народу, змивають цю «немислиму» ганьбу: починаючи з тих близько десяти осіб, які зібралися на Манежній площі столиці Росії «на підтримку активістів Євромайдану», і до багатотисячного Марша миру у центрі Москви на підтримку народу України. Такі виступи пройшли в інших містах РФ — аж до Магадана.
140 російських кінематографістів виступили проти російської військової інтервенції в Україну. У відповіді членів «Киносоюза» на звернення українських колег читаємо: «Вы справедливо говорите о беспрецедентной антиукраинской кампании, развязанной российскими государственными каналами, и о народном восстании против позорного режима Януковича. Мы, как и вы, категорически против лжи в освещении судьбоносных для Украины событий и тем более против российской военной интервенции в Украину. Мы на стороне правды и мы с вами!»
Ще 1 грудня 2013 р. понад 50 російських літераторів звернулися з відкритим листом «к писателям и народу Украины», в якому, зокрема, написали: «Поверьте, для многих в России Украина — не заблудшая овца, которую нужно на аркане тянуть обратно в общий хлев, а равная по духу страна, чья культура открывает всё новые и новые перспективи для плодотворного диалога. Ваша борьба за права выбора своего пути обещает быть трудной — но мы надеемся на ваш успех: он стал для нас знаком того, что и мы в России можем отстоять наши права и свободы. Мы с вами!»
«Новая газета» опублікувала «Антивоенное заявление российской интеллигенции» «Не прогибаться. Не поддаваться лжи», під яким поставили свої підписи близько 200 діячів культури та науки, а також Звернення ініціативної групи (понад двісті підписів) з проведення Конгресу інтелігенції «Против войны, против самоизоляции России, против тоталитаризма».
В останньому, зокрема, зазначається: «Во всех государственных СМИ России льются безудержные потоки лжи и дезинформации, а также развернута оглушительная пропагандистская кампания против всех, кто пытается поставить под сомнение правомерность действий властей, указать на их пагубные последствия для страны, для народа. Все несогласные огульно шельмуются, называются «пятой колонной» и «фашистами».
Телевізійник, депутат Держдуми Росії чотирьох скликань Олександр Невзоров проголосив: «Коктейль из патриотизма, шовинизма, империализма на какое-то время может заменить россиянам многие необходимые питательные вещества. Как алкоголикам водка заменяет всё, включая зубную пасту.
...В бензобак народной машины налили знакомую смесь из цинизма, мракобесия, имперской злобы — и всё, покатилась, поехала! Конечно, власть будет заправлять машину тем, на чём она едет... Сталин — не десантник с Марса. Он олицетворяет тягу народа иметь диктаторствующего, самодурного, параноидального правителя. Россия такое любит. Сколько лет она терпела Ивана Грозного — человека, который ничем другим не развлекался, кроме массовых убийств?..»
Володимир КОСКІН