— Думаю, що достеменної відповіді на це запитання вам ніхто не дасть. Адже політичних репресій українці зазнавали протягом десятиліть. Так, їхні масштаби в різні роки різнились, але людей і волі позбавляли, і фізично нищили. Особливо у 1937–1939 роках. Утім, нелюди в одностроях НКВС закатовували людей навіть за кілька днів до війни. Звісно, що їм потрібно було кудись дівати своїх жертв.
Наприклад, у Биківнянському лісі, що неподалік Києва, закопали в землю — за різними оцінками — близько 100 тисяч осіб. Ми знаємо, що подібні захоронення є в Дніпропетровську, Вінниці, Умані, інших містах України. Але здійснити розкопки і перепоховати достойно останки жертв сталінізму неможливо, оскільки на місцях захоронень побудовано різні об’єкти, в тому числі розважальні. Наприклад, у Вінниці — на тому місці, де поплічники Берії відправили на той світ тисячі людей, шумить міський парк...
Компартійний режим жорстоко розправлявся і зі своїми вождями. Прізвище Антонова-Овсєєнка відоме всім, хто хоч трохи цікавиться історією. І все ж нагадаю, що саме під його командуванням загони Червоної армії воювали проти Української Народної Республіки, знищивши десятки тисяч українців.
Згодом він обіймав посаду народного комісара юстиції РРФСР, але це не врятувало його від розправи тих, кого він так підтримував: 10 лютого 1938 року наркома розстріляли як «ворога народу».
Подібна доля спіткала і багатьох інших його соратників. Наприклад, Юрія П’ятакова, який воював у лавах так званого Червоного козацтва, а згодом очолював і ЦК КП(б) України. Спочатку його понизили в посаді, призначивши заступником наркома важкої промисловості, а у 1937-му — розстріляли.
Організатор січневого повстання проти УНР Ян Гамарник у 1935 році став першим армійським комісаром 1-го рангу Червоної армії, був навіть членом оргбюро ЦК ВКП(б). Проте й він потрапив у немилість господаря Кремля: відчуваючи арешт, застрелився.
Однак згодом, коли чекісти відкрили справу Тухачевського, його прізвище теж фігурувало в ній як «злісного троцкіста». Більш того, як члени родини зрадника вітчизни постраждали його діти, дружина.
Загалом у 1937–1938 роках із 62 членів ЦК КП(б)У, обраних XIII з’їздом республіканської партійної організації у червні 1937 року, були звинувачені у шкідницькій діяльності 55 осіб. З 11 членів Політбюро ЦК КП(б)У було репресовано 10, з 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Розстріляні всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У.
— Вам доводилося бувати і у сумновідомому карельському урочищі Сандармох, яке вважається кладовищем української інтелігенції 30-х років...
— Так, 4 листопада 1937 року, напередодні 20-річчя жовтневого заколоту, чекісти розстріляли сотні українців, серед яких було чимало прозаїків, поетів, артистів і драматургів.
З перших днів окупації України російсько-більшовицька влада розпочала пошук так званих ворогів народу. Найбільше їх було, на думку кривавих людожерів, серед інтелігенції. І вже у 20-х роках чимало її представників опинились у віддалених районах Росії, де їм належало пройти «трудове перевиховання». Один із лідерів більшовицького режиму в Україні Павло Постишев писав:
— Ми могли не звільнити структуру української соціалістичної культури від усіх національних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що лише один Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників.
Радянський режим любив присвячувати ті чи інші події черговим річницям жовтневого заколоту: вводили в експлуатацію заводи й електростанції, збиралися «рекордні» врожаї. А ще — проводилися масові розстріли людей!
Напередодні 20-ї річниці більшовицького заколоту — восени 1937 року в урочищі Сандармох були розстріляні сотні кращих синів нашого народу — представників творчої інтелігенції. Зокрема, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Мирослав Ірчан, Марко Вороний та інші.
— Нещодавно — з нагоди 75-річчя депортації кримських татар — по ТБ демонструвався художній фільм, в якому розповідається про трагедію цілого народу. Подібна доля спіткала і багатьох українців?..
— Окупувавши Україну, більшовицька Росія оголосила всіх незгодних з її політикою справжню війну. Окрім фізичного винищення, українців чекісти десятками тисяч депортували з рідної землі. Пік масових депортацій припав на початок 30-х, коли розпочалося розкуркулення селян.
Після так званого визвольного походу Червоної армії в Західну Україну, що відбувся у вересні 1939-го, виселили осадників — колишніх солдатів польської армії, що отримали землю і поселились у Галичині. На збори їм давали всього кілька годин, вивізши понад 80 тисяч осіб. Але на цьому проблеми «західняків» не закінчилися...
У грудні 1943 року, коли ще Україна не була звільнена остаточно від гітлерівців, начальник спецвідділу НКВС СРСР М. Кузнецов та керівник НКВС УРСР В. Рясной звернулися до свого московського керівництва із запитом, в якому йшлося про подальшу долю «виявлених на звільнених українських територіях ворогів радянської влади».
Ознайомившись із цим документом, Лаврентій Берія на початку 1944-го видав наказ, яким зобов’язав чекістів «усіх виявлених зрадників... заарештовувати з конфіскацією майна», відправляючи їх у віддалені райони Радянського Союзу. Ще гриміли залпи Другої світової, а працівники НКВС уже складали списки майбутніх жертв.
Потрапляли до них насамперед громадяни, помічені у симпатіях до ОУН чи УПА. Виявляти їх допомагали так звані активісти з числа місцевого населення, а також завербовані сексоти, провокуючи людей на відвертощі.
«Головним їхнім методом були засідки, ходіння по селах і вислуховування людей. Перевіряли ліси. Перевіряли людей, чи ночують удома, описували їхнє майно».
Це — витяг з інформативного огляду ОУН — УПА Борщівського району Тернопільської області. Перші ешелони з депортованими із Західної України пішли на схід уже у вересні 1944-го. Тоді вивезли понад 6 тисяч осіб.
Утім, багато хто не доїхав: коли у табір на річці Печора прибув ешелон із 385 жителями Тернопільщини, то виявилося, що чимало людей померли від голоду і задухи.
Умови, в яких перебували в дорозі люди, були жахливими. Наприклад, депортованим дозволяли брати із собою найнеобхідніші предмети, дрібний господарський реманент, продукти харчування. Для кожного була встановлена норма харчування з розрахунком на добу: 500 г хліба, 60 г риби, 10 г жирів, 10 г цукру.
Із закінченням війни пошук ворогів радянська влада не припинила: 10 вересня 1947 року Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову, яка передбачала виселення із західних областей УРСР до віддалених районів СРСР «членів родин оунівців і активних бандитів», тобто вояків УПА. На її виконання чекісти розробили детальний план, який, зокрема, передбачав відправку 50 ешелонів із «націоналістами».
У Львові був створений штаб на чолі із заступником міністра внутрішніх справ Української РСР Дятловим, який узяв на себе підготовку і проведення цієї акції. На підмогу місцевим чекістам, працівникам МВС прибули їхні колеги зі східних регіонів України.
У ніч з 20-го на 21 жовтня 1947 року в домівки багатьох людей увірвались солдати військ НКВС: починалася операція «Захід», яка передбачала депортацію десятків тисяч українців. Лише протягом однієї доби, як свідчать архіви спецслужб, понад 76 тисяч осіб змушені були залишити свої домівки. Зокрема, 18866 чоловіків, 35152 жінки і 22174 дитини. Скільки з них доїхали до місць призначення — невідомо.
Після того як операція була «успішно завершена», як доповідали чекісти вищому керівництву СРСР, радянський уряд ухвалив постанову «Про порядок використання земель і майна, залишених після виселення сімей націоналістів і бандитів»: наявність цього документа давала змогу «визволителям» грабувати своїх жертв.
Загалом з архівних даних відомо, що у післявоєнний час — аж до смерті Сталіна — каральні органи СРСР виселили насильницьким шляхом із Західної України більш як 200 тисяч осіб, які були «членами родин учасників банд націоналістичного спрямування», «бандпосібників» «куркулів».
Для того щоб вояки УПА не могли звільнити людей, війська МДБ патрулювали дороги, перехрестя та залізничні станції. До акції з виселення було залучено гужовий транспорт та автотранспорт, армійські засоби зв’язку.
Усіх виселених розселили у віддалених регіонах СРСР. Зокрема, в Омській, Челябінській, Іркутській, Читинській та інших областях. Працювали вони здебільшого у вугільній промисловості, на підприємствах лісозаготівлі, у сільському господарстві. Життя у них було вкрай важким.
На рідну землю депортовані змогли повернутися лише після того, як сконав Сталін. Але багато з них знайшли свій останній спочинок за тисячі кілометрів від своїх домівок.

Інтерв’ю провів
Сергій ЗЯТЬЄВ