— Будівля, в якій сьогодні перебуває наш Музей, зведена ще з-за польської влади — в 1918–1923 роках, — говорить Руслан Володимирович. — Окрім неї, у прилеглих корпусах поляки розміщували свої поліційні структури.
У 1939 році, після так званого визвольного походу Червоної армії і окупації Західної України радянською владою, в ній розмістились органи НКВС, у тому числі в’язниця, куди запроторювали «ворогів народу» з числа жителів Галичини.
Німці, окупувавши Львів, теж розмістили тут свої каральні органи, зокрема поліцію безпеки (СД) і таємну поліцію — гестапо. Після відновлення у місті радянської влади і аж до самого розпаду СРСР тут був слідчий ізолятор МДБ — КДБ, а також обласне управління МВС.
— Хто з відомих українців мав можливість познайомитись із «сервісом» тюрми на Лонцького?
— У 1941 році тут перебував під слідством Дмитро Клячківський, у майбутньому один із творців та командирів УПА. В 1943-му нацисти ув’язнили о. Омеляна Ковча, якого називають «порохом Майданека» за душпастирський подвиг, людяність, незламність духу. Він, знаючи, що загине, у концтаборі підтримував та сповідав в’язнів.
Починаючи з 1944-го чекісти тримали у в’язниці тисячі повстанців та симпатиків українського визвольного руху. Свого часу в тюрмі на Лонцького сиділи відомі українські націоналісти Степан Бандера та Ярослав Стецько, Микола Лебідь, тут був убитий брат Романа Шухевича Юрій.
У 1960–1970-х роках, коли тут розміщувався слідчий ізолятор КДБ, через нього пройшли В’ячеслав Чорновіл, подружжя поетів Калинець — Ігор та Ірина, українські дисиденти-правозахисники Іван Гель, брати Горині — Богдан і Михайло.
— А як саме виникла ідея створення тут Музею-меморіалу? Хто був ініціатором?
— Насамперед представники громадськості. А почалося все у 2005 році: жителів Львова збурило те, що на території внутрішнього двору в’язниці почалося будівництво багатоповерхівки. Адже під час земляних робіт із котловану разом із ґрунтом вивозили і останки людей, про що довідалися громадські діячі, активісти.
Саме завдяки їхнім зусиллям будівництво зупинили. Тоді ж і народилась ідея створити на цьому місці Музей. Міська влада підтримала цю ініціативу.
— Скільки приблизно людей побували у Музеї? Чи були серед них і громадяни інших країн, наприклад Росії? Якщо так, то як вони реагують на побачене?
— Щороку його відвідують 20–25 тисяч осіб — вихідці практично з усіх регіонів України. Є серед них й іноземці. Раніше, до подій на Донбасі, бували й росіяни. Сьогодні немає.
Як реагували на побачене? Кожен по-своєму, але особливих емоцій не виказували. Молодь реагує адекватно: для неї побачене є відкриттям і наочним прикладом того, яким страшним був радянський тоталітаризм.
Серед відвідувачів Музею можна побачити і молодих людей у військових одностроях. Адже у Львові розташована Національна академія Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, військові частини ЗС Національної гвардії, є також державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою ім. Героїв Крут.
Наші працівники проводять для них екскурсії, розповідаючи про історичні жахіття, які діялись у цих стінах упродовж XX століття. У пам’яті хлопців надовго залишаються моторошні спогади від в’язниці.

— Для тих наших читачів, хто ще не побував у Музеї, розкажіть, будь ласка, про його експозицію.
— Перший її етап має три сюжетні лінії: історія споруди, в’язничний побут та масові розстріли в кінці червня 1941 року. Вона розташована на першому поверсі. Її відвідувачі мають змогу побачити пропускний пункт, тюремні камери, кабінет слідчого, фотолабораторію та інші приміщення в’язничного побуту.
Частину тюремних камер переобладнано в експозиційні зали. В коридорах вмонтовано стенди, на яких подано історію будівлі, прізвища багатьох розстріляних в’язнів.
Окрему експозиційну залу присвячено о. Миколі Хмільовському — голові підпільної УГКЦ та членові УГВР, який свого часу теж тут перебував.
Багато уваги приділено найкривавішій сторінці в історії тюрми — масовим розстрілам наприкінці червня 1941 року. В одному із залів демонструються кадри з кінохроніки, де зафіксовано стан тюрми після відходу радянських військ зі Львова в кінці червня 1941 року.
В іншій залі розміщено фотознімки, зроблені на території тюрми в цей період, а також тогочасні українські газети, які широко висвітлювали злочини комуністичного режиму.
Серед тюремних камер на окрему увагу заслуговує камера смертників — в ній в’язні очікували виконання вироку, яким нерідко був розстріл.
З метою відтворення історичного тла найтрагічнішого періоду в історії тюрми на Лонцького — радянської окупації — в окремому залі представлено репродукції пропагандистських плакатів того часу, на фоні яких лунають записи пісень на зразок «Широка страна моя родная».
Ця зала демонструє різкий контраст офіційної пропаганди з реальним життям у СРСР, зокрема на прикладі умов перебування в тюрмі на Лонцького.
— Ви тривалий час досліджуєте історію Української Повстанської Армії. Скажіть, пане Руслане, у цій царині ще багато так званих білих плям?
— Вистачає: протягом десятиліть історія УПА всіляко замовчувалася, фальсифікувалась. Але з кожним днем їх меншає. Більш того, суспільний інтерес до історії УПА зростає. Особливо з початком російської агресії на Сході України та окупації Криму.
Архіви радянських спецслужб відкриті. Там дуже багато інформації про боротьбу радянської влади з повстанцями, переслідування цивільних за підтримку УПА, депортації. Дослідницької роботи — на десятиліття.
— Коли вже мова зайшла про УПА, то не можу не торкнутись і такого питання. Її противники стверджують, що руки повстанців «по лікті в українській крові». Навіть Юрій Шухевич, син головного командира, не заперечує, що серед їхніх жертв були і невинні люди...
— Насамперед зауважу, що подібні твердження є пропагандистським радянським штампом. Однак Юрій Шухевич теж правий: на будь-якій війні гинуть і цивільні люди. Були жертви з числа цивільного населення і під час боїв повстанців із чекістами. Але не забувайте також, що оперативники МДБ часто вдавалися до провокацій, компрометації людей, підставляючи їх під удари повстанців.
Те ж саме робили й і з вояками УПА, всіляко очорнюючи їх в очах населення. Робилося це для того, щоб упівців відірвати від їхніх баз постачання — сіл, позбавити підтримки, вбити клин між населенням і «лісом».
— Натомість симпатики УПА кажуть, що під виглядом повстанців діяли загони НКВС. І саме вони, скоюючи криваві злочини, намагалися таким чином дискредитувати національно-визвольний рух...
— У Галузевому державному архіві СБУ збереглися сотні документів, які розкривають діяльність так званих агентурно-бойових груп НКВС, які виконували різні завдання.
Наприклад, захоплювали живими повстанців, підкидали підпільникам компрометуючі матеріали. Зокрема, змонтовані фото полонених упівців, виготовлені умільцями-чекістами документи про агентурну роботу членів підпілля тощо.
Але, окрім цього, вони вчиняли злочини, вбиваючи цивільних під виглядом повстанців. Мета — озлоблення населення. Траплялося, що така група заходила в село і знищувала цілу сім’ю, залишаючи як свідка підлітка. Звісно, що ця дитина розповідала те, що бачила, тобто людей у повстанській формі, які розмовляли українською мовою і знищили родину.
Про таку діяльність АБГ збереглося чимало документів. Тодішня прокуратура для формальності проводила навіть «розслідування», обіцяючи людям покарати винних за порушення «соцзаконності». Але карали офіцерів — командирів АБГ зазвичай гауптвахтою, пониженням у званні чи посаді. Не більше.
— Сьогодні відомо, що МДБ — КДБ протягом десятиліть усіляко намагалися дискредитувати національно-визвольний рух українців, насамперед УПА. Розкажіть, будь ласка, як саме це робилося, чи використовувалися при цьому і самі повстанці.
— Про роботу АБГ у загальному я вже сказав. Та, окрім цього, було ще багато чого. Від банального шантажу і погроз до кримінального переслідування. Радянська система виховувала лояльність до тоталітаризму всілякими методами й із різних напрямків. Починаючи із садочка.
— З приходом у 2010 році до влади Віктора Януковича Вам як історику — досліднику національно-визвольних подій стало значно важче працювати? Ви особисто відчували тиск?
— Так. Влада за допомогою тодішньої СБУ тиснула на істориків-дослідників визвольного руху. Приміром, закрили архіви спецслужб, позбавили відповідного статусу тодішній Український інститут національної пам’яті. Більш того, керування Інститутом довірили комуністу Солдатенку. А Державний комітет архівів очолила його однопартійниця Гінзбург.
До того ж розпочалася шалена пропаганда російського бачення нашого минулого. На це з Москви на діяльність таких «правдолюбів», як Табачник, Колесніченко, Царьов та інші, асигнували величезні кошти.
— Після того як Вас затримали у Києві співробітники СБУ, не було бажання припинити свою діяльність як історик?
— Це ще один з епізодів тиску на істориків. Мовляв, будете багато говорити про голодомор, УПА, репресії — і вас спіткає доля Забілого. Слідчі, які вели мою «справу», відверто казали, щоб я не займався історією, а краще думав про себе і сім’ю.
Однак подібні підходи мали зворотний вплив: стимулювали продовжувати дослідження і більше викривати злочинну сутність радянського тоталітаризму.
— Над якими темами, пане Руслане, працюєте сьогодні?
— Продовжую займатися тематикою УПА. Хочеться завершити кілька «довгобудів». Останніми роками дуже зацікавився методологією досліджень і роботи в архівах колишніх радянських спецслужб. Якось підрахував, що за 15 років роботи в архівах у сукупності провів майже рік безвилазно у читальному залі.
— Вам не спадало на думку зайнятися політичною діяльністю? Наприклад, стати народним депутатом? Пропозицій вступити до тієї чи іншої політсили вистачало, мабуть?..
— Такі пропозиції справді були. Але я не бачу себе в політиці: це не моє...
— Чи держава достатньо робить для відродження української нації? Скажімо, щоб підростаючі покоління не лише знали національних героїв, а й виховувалися на їхніх прикладах.
— Думаю, що недостатньо: потрібно більше. Особливо сьогодні, коли існує реальна загроза Українській державі, коли українці реально протистоять так званому «руському миру» в окопах Донбасу, витримуючи шалені обстріли «Градами» і «Смерчами».
— Кілька років тому архіви ЧК — ВЧК — ДПУ — НКВС — МДБ — КДБ стали доступними для звичайних українців. Що це, пане Руслане, дало нашому суспільству?
— Як на мене, то дуже багато. Приміром, діти, онуки жертв компартійного режиму мають можливість відшукати в архівах сліди своїх рідних і близьких, які безслідно зникали в катівнях НКВС.
Українські історики отримали можливість вивчати раніше заборонені теми і відновлювати історичну справедливість, маючи вільний доступ до тих документів, які проливають світло на злочини чекістів, інших каральних органів колишнього СРСР. А ще — спростовувати різні російські міфи, які приживалися серед певних категорій українців. Насампекред старшого покоління.
— Ваше ставлення до пропозицій деяких політиків, громадських активістів назвати імена тих, хто чинив злочини проти українського народу. Маю на увазі працівників каральних органів.
— Думаю, що це потрібно було зробити ще на зорі нашої Незалежності. Преференція залишається за жертвою. Жертви повинні знати імена своїх катів. Вони мають бути засуджені хоча б заочно. В іншому випадку злочин може мати рецидив і повторення.
Свіжий приклад — це те, що відбувається на Сході України. Коли придивитися до тих, хто так мітингував у Донецьку, Луганську, інших містах і селах Донбасу, то побачимо, що то за контингент.
Це або ті ж самі престарілі чекісти, які проводили розкуркулення та інші карально-репресивні акції проти українців, або їхні ж нащадки. Риторика їхня не змінюється. У них абсолютно нема жодного співчуття до людини, коли вона має протилежну думку, вони ненавидять усе українське.
— Противники такого рішення кажуть, що воно зашкодить родичам колишніх чекістів...
— Нащадки тих, хто жорстоко допитував людей, нищив їх, не несуть ні моральної, ні правової відповідальності за вчинки своїх батьків і дідів. Це лише у сталінські часи діти «ворогів народу» переслідувалися.
Ми не маємо замовчувати імена злочинців! Якщо сталася резонансна ДТП, то ніхто ж не приховує імені винуватця, і вже точно ніхто не ставить питання про моральні страждання його родичів.
Я переконаний, що дії, які призвели до масової загибелі людей за політичними мотивами, не мають замовчуватися з етичних чи моральних міркувань.

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ