Москва дала такий дозвіл і вже 12 березня 1974 року почалося створення Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років.
А 9 травня 1981 року на його відкриття прибув сам Леонід Брежнєв — Генеральний секретар ЦК КПРС...
У червні 1996 року Указом Президента України Меморіальному комплексу надано статус національного. Сьогодні це — Національний музей історії України у Другій світовій війні. Перед тим як завершити свій невеличкий екскурс в історію його створення, наведу кілька цікавих, на мій погляд, фактів.
Так ось, висота «БатьківщиниМатері», яка є головною його скульптурою, сягає 102 метрів, а вага сталевих каркасів, на яких вона і стоїть, становить понад 400 тонн. На саму скульптуру було накладено майже 30 кілометрів зварювальних швів. Щит, що в руках скульптури, має ширину 8, а висоту — 13 метрів. Вага — близько 14 тонн. Сам меч важить 11 тонн. На щиті «БатьківщиниМатері» є оглядовий майданчик.
За час, що минув із дня його відкриття, тут побували мільйони людей. І не тільки з усіх куточків України, а й з Німеччини, Франції, США і навіть Австралії — більш як 200 країн світу.
Наприклад, лише минулого року з його експозиціями ознайомилося майже 600 тисяч відвідувачів, співробітники провели близько 4 тисяч екскурсій та інших заходів.
У 2015 році наукові співробітники зібрали та атрибутували 6700 музейних предметів, реставрували 3580 експонатів. Співробітники музею впродовж року підготували та надрукували понад 100 статей. Неодноразово науковці брали участь у міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях, науковометодичних семінарах, подіумних дискусіях, круглих столах тощо.
Триває робота над створенням Всеукраїнської електронної бази даних на загиблих та зниклих безвісти воїнів у роки Другої світової війни та Зведеної бази військових поховань на території України. Упродовж року введено 84113 одиниць нових персональних карток на загиблих воїнів та 69319 сканографій документів.
Музейні фахівці опрацювали та відповіли на 760 запитів щодо пошуку інформації та документів на загиблих і зниклих безвісти воїнів Другої світової війни; виготовили і вручили нащадкам 458 копій похоронок та інших документів; у рамках пошукової програми «Родина шукає солдата» встановили біографічні відомості 55 загиблих військовослужбовців, про долі яких понад 70 років родини не мали жодної інформації.

Ук­ра­їн­ський ра­ху­нок вій­ни
Через десятки років по закінченні Другої світової з’явились «історикиексперти», які намагаються переписати український внесок у розгром нацизму. Головним «ученим» у цій сфері кілька років тому виступив Володимир Путін, заявивши, що росіяни і без нас, українців, перемогли б Гітлера. Шкода, що пан Путін, перебуваючи кілька разів у Києві, не знайшов часу відвідати нинішній Національний музей історії України в роки Другої світової війни (до недавнього часу він мав іншу назву, але з цією ж суттю. — Прим. ави.). Тоді б дізнався багато чого цікавого.
Наприклад, на підставі документів, фотознімків, пожовклих свідчень учасників тих подій довідався б про те, що протягом 35 місяців на теренах України велись активні бойові дії регулярних військ. У них було задіяно близько 60% дивізій вермахту і 50% частин Червоної армії. У воєнні роки з України було мобілізовано майже 7 мільйонів осіб, тобто понад 20% особового складу радянських Збройних Сил.
Крім того, маршали і генерали, українці за походженням, очолювали майже половину з 15 фронтів, серед генералітету періоду війни — близько 300 українців. Вражають безповоротні людські втрати України. За деякими оцінками, вони сягають від 8 до 10 млн осіб.
У багатьох людей, які знайомляться з експонатами Національного музею, на очах виступають сльози. Хіба можна спокійно дивитися на ті ж книги обліку померлих в’язнів концтабору «Грослазарет», який функціонував на Хмельниччині і в якому знайшли свою смерть понад 150 тисяч військовополонених?
Чи залишать байдужими інші свідчення найтяжчих злодіянь проти людства, які чинили гітлерівці на окупованих територіях? Приміром, гільйотина з тюрми гестапо, машина, на якій кати дробили кістки в’язнів Янівського табору смерті, переробляючи їх у добрива і відправляючи до Німеччини?
Про звірства, що коїлися в Бухенвальді, Дахау, Освенцімі та інших концтаборах третього рейху, знає все людство. Але ще були тисячі таких собі мінітаборів — принаймні з вищеназваними, мешканці яких теж перебували в нелюдських умовах.
Скажімо, у тому ж «Грослазареті» люди отримували до 200 грамів ерзацхліба та кілька літрів баланди. На добу. На території табору не було жодної травинки — всю її поїли люди. Таке «харчування» призводило до елементарної дистрофії, тяжких кишковошлункових захворювань, які найчастіше закінчувалися смертю.
Табір цей начебто був створений для лікування хворих бранців, але для цього не мав жодних умов. Масовій смертності всіляко сприяла адміністрація табору, розміщуючи поранених разом із хворими на дизентерію, тиф та туберкульоз в одних приміщеннях.
Час від часу в таборі спалахували епідемії «пара холери»: це були «медичні» випробування нацистських ескулапів над людьми. Особливо небачених масштабів смертність досягла взимку 1942–1943 років, коли померлих вивозили на спеціальних візках у заздалегідь підготовлені ями.

Українці на фронтах Великої Вітчизняної
У вересні 1941 року старший лейтенант Катерина Зеленко — заступник командира ескадрильї 135го авіаційного полку на своєму літаку вже поверталася в розташування полку. Раптом її літак оточили німецькі «мессери». Зав’язався повітряний бій, під час якого бойова машина зазнала чималих ушкоджень.
Коли ж загинув штурман, а літак загорівся, відважна льотчиця пішла на таран: гвинтом свого літака вона обрубала ворожій машині хвостові пристрої. Протаранений «мессер» упав на скошене поле, а слідом за ним і літак Зеленко. Це був перший і єдиний в історії військової авіації таран, здійснений жінкоюльотчицею. Коли вона повернулася в розташування полку, її представили до звання Героя Радянського Союзу. Та з якихось причин подання не дійшло до Москви...
...Іван Щербина воював на Північному Кавказі, форсував Дніпро, брав участь у КорсуньШевченківській, УманськоБатошанській, ЯсськоКишинівській, Дебреценській операціях. Навесні 1944го під запеклим обстрілом противника при форсуванні Дністра він керував переправою і забезпечував її прикриття. Коли на правому березі склалася критична ситуація, сам переправився через бурхливу річку і повів бійців в атаку, що виявилося для ворога несподіванкою.
«За вмілу організацію переправи і зразкове керівництво штабом, за особисту відвагу і мужність товариш Щербина гідний присвоєння звання «Герой Радянського Союзу» — написано у поданні на присвоєння Героя СРСР. Але його він тоді так і не отримав. Через десятиліття, працюючи в архіві Міністерства оборони СРСР, один з однополчан Івана Васильовича випадково побачив нагородний лист, уже пожовклий від часу.
Справедливість перемогла: Катерині Зеленко, Івану Щербині і ще 4 українським воїнам, які теж були представлені до звання Героя Радянського Союзу, але з різних причин не отримали його, в 1991 році — згідно з указом першого і останнього президента СРСР Михайла Горбачова було присвоєно це високе звання. Про їх життєвий, бойовий шлях розповідають документи, представлені в одній із зал Меморіального комплексу.
У залах, де розповідається про початок війни, оборону Києва, Одеси, Севастополя, Керчі, демонструються зразки зброї, фотографії, що відображають увесь трагізм перших днів війни.

За­мість епі­ло­гу
На календарі — 2016 рік. Нещодавно українці відзначили 71у річницю Перемоги над нацизмом. Ми без зайвої метушні і показухи вшанували пам’ять мільйонів загиблих у Другій світовій війні наших батьків і дідів, згадавши їх безсмертний подвиг.
Серед відвідувачів Національного музею історії України в роки Другої світової війни можна побачити багато людей.
— Мені вже 96 років, але я щороку 9 травня відвідую цей музей, — каже гвардії полковник у відставці Іван Маркович Смайлига. — Тут серед експозицій я повертаюсь у свою фронтову юність, згадую бойових друзів, яких уже давно немає. І щиро вдячний людям, які не лише зберегли цей унікальний заклад, а й розширили експозиції, поповнивши їх унікальними експонатами, зокрема фотографіями, документами.
— Наші діди і прадіди не уявляли, що нащадки деяких однополчан стрілятимуть в їхніх онуків і правнуків, — переконаний хмельничанин Віктор Василюк. — Але задурманені своїм вождем Путіним, його профашистською пропагандою, вони це роблять. Упевнений: мине небагато часу і серед експонатів Національного музею буде чимало таких, що розповідатимуть про теперішні події на Донбасі, сьогоднішніх захисників української держави.
Коли розпочалася декомунізація, дехто побоювався, що згаданий музей зазнає дискримінації. Особливо зловтішалися з цього приводу російські журналісти, стверджуючи у своїх телесюжетах, що «українські солдати, які визволяли рідну землю, перевертатимуться в трунах від діянь декомунізаторів» (цитую стилем оригіналу).
Та не так сталося, як їм гадалося: окрім зміни назви, музей практично не зазнав жодних змін. І це цілком закономірно: боротьба за очищення від комуністичної зарази не має нічого спільного зі збереженням пам’яті про великі справи великих синів наших.
Сергій ЗЯТЬЄВ