Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Вересень 29, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 29 Сiчень 2016 11:08

«То був цвіт нації...»

Rate this item
(0 votes)

29 СІЧ­НЯ — ДЕНЬ ПАМ’­ЯТІ ГЕ­РО­ЇВ КРУТ

У СІЧ­НІ 1918-го КІЛЬ­КА СО­ТЕНЬ МО­ЛО­ДИХ УКРА­ЇН­ЦІВ ВИ­СТУ­ПИ­ЛИ НА ЗА­ХИСТ РІД­НОЇ ЗЕМ­ЛІ

22 січ­ня 1918 ро­ку Цен­траль­на Ра­да IV Уні­вер­са­лом про­го­ло­си­ла Ук­ра­їн­ську На­род­ну Рес­пуб­лі­ку. Ті дні ви­да­ли­ся над­зви­чай­но склад­ни­ми для мо­ло­дої дер­жа­ви, адже час­ти­на кра­їни бу­ла оку­по­ва­на ро­сій­сько-біль­шо­виць­ки­ми вій­ська­ми, які, зі­брав­ши в Хар­ко­ві так зва­ний все­ук­ра­їн­ський з’їзд, про­го­ло­си­ли на Лі­во­бе­реж­ній Ук­раї­ні ра­дян­ську вла­ду. 
Та цьо­го їм бу­ло за­ма­ло, і во­ни ви­рі­ши­ли йти на Ки­їв. Цю ор­ду очо­лив ко­лиш­ній під­пол­ков­ник цар­ської ар­мії Му­рав­йов, який пе­рей­шов на бік біль­шо­ви­ків і ви­різ­няв­ся не ли­ше осо­бли­вою жор­сто­кіс­тю, а й па­то­ло­гіч­ною не­на­ви­стю до укра­їн­ців.

«На­ше зав­дан­ня — взя­ти Ки­їв»
— Товариші, я знаю, що багато хто з вас втомився, але наше завдання — взяти Київ, — звертався він до своїх підлеглих напередодні походу на столицю УНР. — І тоді ви зможете повернутися додому. Мешканців не жаліти: ми їх усіх перестріляємо та переріжемо, нема чого боятися кровопускання.
Українська Народна Республіка не могла дати ворогу достойної відсічі. Насамперед — через відсутність боєздатної, добре вишколеної армії. Ось як описав тодішню ситуацію Володимир Винниченко у книзі «Відродження нації»:
«Це була війна під впливом... Наш вплив був менший. Він був уже настільки менший, що ми з великими труднощами могли складати невеличкі дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік... У селах біднота була більшовицька.
Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь,.. яка гаряче стояла за українську державність».


«Хто як не ми?»
5 січня 1918 року на зборах «інтелігентної молоді» — студентів Київського університету Святого Володимира було створено курінь Січових Стрільців, який незабаром на шпальтах київських газет оприлюднив звернення до українського студентства. У ньому, зокрема, було сказано:
«Треба за всяку ціну спинити той похід, який може привести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду».
Про події майже столітньої давності сказано й написано багато. Але ми пошлемося на безпосередніх учасників тих подій. Ось що писав, згадуючи їх, київський студент Левко Лукасевич у своїй книзі «Спогади на схилку життя»:
«Студентський курінь Січових Стрільців складався з добровольців — студентів вищих шкіл, які не були покликані під час війни на військову службу з огляду на молодий вік чи поганий стан здоров’я, з учнів вищих класів українських гімназій, невеликої кількості вояків Першої юнацької школи, кільканадцяти слухачів школи військових лікарських помічників, які, не роздумуючи про долю своїх родин, вступили до Студентського куреня.
Після короткого поспішного курсу муштри для неволодіючих зброєю студентів і учнів Юнацької військової школи, частина куреня Січових Стрільців, враз із рештою юнаків, вирушила за наказом командувача північним фронтом сотника Шинкаря на Чернігівщину, проти більшовиків, які наступали.
День 29 січня 1918 року видався похмурим і неспокійним. Маючи переважаючі сили (більшовиків було до 3000 вояків), їхня лінія виходила далі поза нашу із заміром нас оточити, проти чого ставили спротив наші юнаки на лівому й правому крилі. Від дев’ятої години ранку ворог почав обстрілювати наші позиції сильним рушничним вогнем. Потім розпочав артилерійську підготовку, яка тривала майже до кінця бою. Ворог постійно обстрілював нас.
...Це був дуже тяжкий відступ. Набоїв ставало щораз менше. Багатьом стрільцям рушниці від перегріття затялись і перестали стріляти. Вони, як і менш досвідчені стрільці, віддавали набої кращим стрільцям, а самі вдягали на рушницю багнет, як єдину останню зброю, і понуро відступали під кулями наступаючого з усіх сторін ворога. Наші кулемети майже не працювали із-за браку амуніції».
А ось ті події очима Аверкія Гончаренка — командира зведеного студентського загону:
«В ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога у формі наказу звучала так:
«Пріґатовіца к встрєчє пабєданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцероф всьоравно расстрєляю».
Я відповів, що до зустрічі все готове. Передні частини червоних, ідучи в зімкнених колонах, очевидно, були певні нашої втечі. Зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но червоні зблизилися на віддаль пострілу, ми їх привітали сильним огнем чотирьох сотень і шістнадцяти кулеметів. Щойно під прямими пострілами переходили вони до розстрілень, з великими втратами у своїх рядах — наступні відділи вже з потягу творили бойовий лад. Таким чином, більшовики зайняли по фронту лінію до п’яти кілометрів, маючи за собою безупинно надсилані свіжі резерви і прихильно наставлене населення.
А ми... 500 молодих вояків і 20 старшин. Одні вояки місячними боями перемучені, інші — військово невивчені. Розтягнені по лінії фронту до трьох кілометрів, ми, в обороні зарання нашої державності, вступили в нерівний бій».


«То був цвіт на­ції»
Так назвав юнаків, які полягли під Крутами і були розстріляні більшовиками, молодий поет Павло Тичина, виступаючи під час їх перепоховання на Аскольдовій могилі. І не помилився, адже абсолютна більшість хлопців була вихідцями з інтелігентних родин, де шанувалося все українське, вирізнялися палкою любов’ю до рідної землі. Тому, розуміючи всю небезпеку, і пішли боронити її від окупантів. Із тих, хто намагався перепинити ворогові шлях на Київ, нам відомі здебільшого лише прізвища.
Але про деяких героїв ми все ж знаємо дещо більше. Наприклад, про двох Володимирів — Шульгина і Наумовича. На їхніх прикладах зайвий раз переконуєшся, що під Крутами не було випадкових людей. Там були справжні патріоти України, які не мислили свого життя без неї.
— Володя Шульгин змалку захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Лесі Українки, інших українських письменників, — розповідає Оксана Борисюк, начальник відділу охорони та збереження пам’яток Державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника, де перепохований хлопець. — Саме вони, як згадували потім рідні, формували світогляд юнака. А ще він неабияк цікавився історією українського козацтва, визвольних змагань нашого народу. Батько, дослідник Коліївщини, багато розповідав сину про боротьбу українців за волю.
Закінчивши гімназію зі срібною медаллю, вступив на природничий відділ фізико-математичного факультету Київського університету. Під час навчання зумів об’єднати навколо себе студентів-українців. Їх виявилося не так уже й багато, але кожен із них твердо відстоював національні позиції.
Його товариш Володимир Наумович, за словами Оксани Петрівни, теж походив з родини, де панував український дух. Батьки мали велику бібліотеку з творами українських письменників. Звісно, що атмосфера, в якій зростав хлопчина, не могла не вплинути на його світогляд. До того ж брат юнака був першим міністром закордонних справ в уряді Української Народної Республіки. За спогадами сучасників, навчаючись в університеті Святого Володимира, хлопці гаряче підтримували політику Центральної Ради, вважаючи, що «давно назріла пора українцям мати власну державу».
Юнаки загинули під Крутами. І разом з іншими бойовими побратимами після вигнання більшовиків із Києва були перепоховані на Аскольдовій могилі. У 30-ті роки радянська влада зруйнувала кладовище. Проте родичі Володимира Наумовича зуміли перенести його прах і прах Володимира Шульгина на Лук’янівський цвинтар. Прізвищ героїв не написали на надгробку, побоюючись репресій з боку влади. Лише зі здобуттям Україною незалежності на могилі героїв було встановлено пам’ятник, на якому написано: «Нема любові понад ту, що окропила кров’ю Крути».
Слід зауважити, що чимало хлопців у майбутньому не склали зброї і продовжували боротьбу з більшовиками. Наприклад, Володимир Дзюблик, Василь Коваленко, Іван Митрусь, Семен Могила, Михайло Бензик, Левко Прядько, Петро Франчук та інші продовжили службу в кінному полку «Чорних запорожців», які вели затяту боротьбу з російськими військами. Багато хто з крутян став кавалером «Залізного хреста за Зимовий похід і бої» — єдиного бойового ордена УНР, яким нагороджувалися за виняткову мужність у боях.


Ге­рої не вми­ра­ють
За часів Радянського Союзу правда про події, коли російсько-більшовицький режим нищив Українську Народну Республіку, усіляко замовчувалася. Бій під Крутами не став винятком, тому ця історія почала обростати різними міфами та вигадками. Наприклад, ще Муравйов, у якого, до речі, руки були по лікті у крові киян, незадовго до свого розстрілу більшовиками хизувався, розповідаючи, як він та його виродки мужньо билися з військами... Симона Петлюри, стверджуючи, що Симон Васильович особисто керував боєм, хоча він у той день був у Києві!..
Якщо говорити про точну кількість загиблих юнаків, то її, на жаль, ніхто і досі не знає. Принаймні, документальних підтверджень немає. За свідченням безпосередніх учасників бою, оприлюднених у їхніх спогадах за кордоном, це приблизно 250–300 осіб. Правда, цифра ця вже неодноразово спростовувалася українськими істориками. Ми знаємо здебільшого лише імена тих, хто потрапив у полон чи був похований на Аскольдовій могилі.
У 30-ті роки на місці поховання крутян посадили парк, а по закінченні Другої світової війни поховали останки радянських воїнів, загиблих при визволенні столиці України. Вперше на весь голос про юнаків, полеглих під Крутами, було сказано після здобуття Україною незалежності. А 2006 року на залізничній станції Крути було відкрито Меморіал пам’яті Героїв Крут. Узимку 2012 року на Аскольдовій могилі було встановлено меморіальний знак у вигляді козацького хреста, в центрі якого висічений тризуб, під яким цитата із святого Євангелія: «Найбільша любов — життя покласти за друзів».
В Івано-Франківську, Хмельницьку, Шепетівці, Дрогобичі є вулиці Героїв Крут, на їх честь названо і Львівський державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.
Герої не вмирають. Вони живуть у назвах вулиць, скверів, площ. А головне — в нашій пам’яті.


Україну боронять духовні нащадки героїв Крут
На календарі — 2016 рік: від тих героїчних і водночас трагічних подій нас відділяють майже 100 років. Але й сьогодні проти України точиться війна. Її сценарій, як і на початку 20-х років минулого століття, написаний у Москві. Автори ті ж — російські вожді.
А рідну землю захищають тисячі молодих українців, серед яких багато добровольців. Вони, як і Аверкій Гончаренко, Володимир Шульгин і Володимир Наумович, Яків Рябокінь і Митрофан Швидун та багато інших їхніх товаришів вийшли на смертельний поєдинок з російсько-терористичною ордою не через страх. Ними рухали і рухають почуття обов’язку, любов до рідного краю і бажання бути господарем у своїй хаті, а не коритись прийшлим зайдам. Я переконався в цьому особисто, спілкуючись із багатьма вояками українського війська.
— Українці, не маючи протягом століть власної держави, натерпілися багато лиха, — говорить сержант Анатолій Білоус. — Через це ми втратили десятки мільйонів людських життів. Нинішні події дуже нагадують ті, що відбувалися майже 100 років тому. Але цього разу ми повинні зробити те, чого не зуміли наші прадіди: перемогти супостата, назавжди відбивши у нього бажання зазіхати на нашу свободу.
Не можна не сказати і ось про що. Тоді ми програли російсько-більшовицьким військам насамперед тому, що не мали сильної армії, вихованої на українських цінностях і готових захищати їх. Правду кажуть, що історія вчить тому, що нічому не вчить: здобувши на початку 90-х незалежність, ми забули жорстокі уроки історії. Зокрема, хто впродовж століть усіляко збиткувався над українцями, хто втопив у крові Українську Народну Республіку, хто виморив голодною смертю мільйони наших співвітчизників. І, як каже відомий одеський гуморист, «розслабились». Та так, що на 22-му році незалежності майже не мали армії, здатної нас захистити. Проте, дякуючи Господу Богу і тисячам, десяткам тисяч українців, ми все ж зупинили орду.
У 1918-му бу­ли Кру­ти і юна­ки-сту­ден­ти, які ки­ну­ли ви­клик лю­то­му во­ро­гу. У 2014–2015-х був До­нець­кий аеро­порт і кі­бор­ги, які під ша­ле­ни­ми об­стрі­ла­ми «гра­дів» про­ти­стоя­ли то­му ж во­ро­гу. І Кру­ти, і До­нець­ке ле­то­ви­ще ста­ли сим­во­ла­ми не­злам­но­сті ук­ра­їн­сько­го ду­ху, праг­нен­ня до пе­ре­мо­ги. 
Пам’ятай­мо про це!
Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».