Проте наприкінці травня бандити вирішили захопити його вже «по-серйозному»: у цій акції брали участь більше сотні «донецьких патріотично налаштованих громадян», як повідомляло російське телебачення, і «добровольці» з Криму, Ростовської області та Чечні. Однак узяти під контроль вони змогли лише новий термінал, а старий продовжували контролювати українські вояки.
У ніч з 25-го на 26 травня на територію аеропорту прибуло близько сотні до зубів озброєних бойовиків. Залишити об’єкт — такий був їхній ультиматум до наших військовослужбовців, які його охороняли. Незабаром терористи отримали підмогу — чеченців. Нині можна почути багато думок щодо того, як повинні були діяти наші солдати й офіцери, мовляв, треба було всіх їх викосити автоматними чергами.
Учасники тих подій кажуть, що зробити цього не можна було з декількох причин, зокрема через те, що навкруги перебували багато цивільних людей, які могли теж постраждати. Тому і відступили у старий термінал, відразу розпочавши приготування до бою. Втім, існує й інша точка зору...
— На початку весни 2014-го не знайшлося в країні людини, готової взяти на себе відповідальність за події на Донбасі, — говорить офіцер Микола, який зі зрозумілих причин не називає свого прізвища. — Коли б надійшов відповідний наказ, ми, офіцери і солдати, миттєво навели б там порядок ще під час спроби цих покидьків стати господарями аеропорту. Кажу так тому, що перебував у гущі тих подій із самого початку, знаю настрої бійців, які (кажу це без найменшого перебільшення) рвалися у бій і їх доводилося стримувати.
Навіть у травні, коли там були люди, не можна було залишати їм цей об’єкт, відійшовши у старий термінал. Якби загинуло кілька мирних громадян, то масштаби людських втрат, погодьтеся, були б не ті, які маємо тепер. Відсутність рішучості, жорсткості, а то й жорстокості з нашого боку і дозволила покидькам розпалити вогнище цієї нікому не потрібної війни.
На жаль, у нашій армії не знайшлося свого де Голля (французький генерал, який відзначався рішучістю і блискавичністю у прийнятті рішень і згодом став президентом Франції. — Прим. авт.), котрий, зважаючи на його характер, за тієї ситуації діяв би діаметрально протилежно...
Втім, зараз існує багато точок зору на події майже дворічної давнини. Але день вчорашній, як казали давні греки, не повернеш. Потрібно думати про завтрашній. Ми знаємо, що терористи у небі над Донбасом збили кілька літаків і вертольотів. Та їх могло бути більше. Адже 26 травня, коли протистояння тільки-но розпочиналося, вони намагалися знищити наш літак. Ось що написав з цього приводу у соцмережах відомий журналіст Юрій Бутусов:
«Приблизно об 11:00 один із чеченських терористів на даху нового терміналу підняв трубу зенітно-ракетного комплексу «Ігла», навівши її на «МіГ-29», що пролітав на малій висоті. Це помітив снайпер 3-го полку спецпризначення. Доповівши про це командуванню, отримав дозвіл на ураження ворога. З точного пострілу снайпера розпочався п’ятимісячний бій за аеропорт». 27 травня речники Ради національної безпеки і оборони України розповсюдили заяву такого змісту:
«26 травня підрозділи армійського спецназу за підтримки бойової авіації завдали удару по терористах, які намагалися взяти під контроль міжнародний аеропорт Донецька. Була задіяна штурмова і армійська авіація, проведена висадка десанту. Українські підрозділи діяли стрімко і ефективно — було вбито близько 45 бойовиків, ще кілька десятків поранені. Третина батальйону «Восток» була знищена силами АТО. В рядах бойовиків почалася паніка, деякі лідери терористів поспішно покинули місто. Українські підрозділи закріпилися в районі аеропорту». Та, незважаючи на зусилля урядових військ, досягти переломного успіху не вдалося: зараза під назвою «сепаратизм» почала розповзатися Донбасом...
За час проведення антитерористичної операції виявлено і затримано десятки зрадників, на плечах багатьох із них до недавнього часу були офіцерські зірки. Та гроші виявилися для них більш вартісними, аніж честь офіцера. А першим, мабуть, зрадником серед силовиків виявився капітан... СБУ, який дозволив бойовикам безперешкодно і майже непоміченими увійти до аеропорту!..
«Ми поклали десятки їхніх «суперменів»...»
Оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні і ночі. І в спеку, і в лютий мороз наші солдати й офіцери під шаленими обстрілами «Градів» відстоювали цей невеличкий клаптик української землі.
— Нас штурмували як так звані ополченці, так і підрозділи російської регулярної армії, — каже головний старшина Анатолій Свирид. — Вони, на відміну від своїх «колег», мали першокласну новітню зброю, зокрема снайперські гвинтівки. Я вже не кажу, що по нас гатили не лише гармати й міномети великого калібру, а й «Гради». А також «Урагани» і «Смерчі» — надпотужна зброя, яка призводить до страшних руйнувань, а розліт осколків сягає кількох кілометрів. Більш того, цивільний аеропорт «старший брат» перетворив на такий собі полігон для випробування нових зразків зброї, приміром артилерійсько-мінометної. Словом, якщо справді існує пекло, то ми вже його пройшли.
Чи було страшно? Так, звичайно: не вірте тим, хто каже, що під кулями не відчував страху. Казати так можуть лише лицеміри або, вибачте, дурні. Нам усім хотілося дуже й дуже жити: нас чекали тати й мами, діти і дружини.
Можливо, виглядаю трохи нескромним, але це саме прості українські хлопці, серед яких було чимало вчорашніх трактористів, агрономів, представників інших професій, далеких від армійської науки, вперше в новітній історії розвіяли міф про непереможність російських спецназівців, які підпорядковуються Головному розвідувальному управлінню Генерального штабу Російської армії.
Скільки про них знято фальшивих фільмів, які до недавнього часу вдень і вночі показували наші телеканали! І люди, спостерігаючи за їхніми «героїчно-професійними діями», свято вірили, що так воно і є насправді. Принаймні більшість телеглядачів. А ми довели, що і їх, цих «суперменів», можна бити: вони ж не зі сталі, а звичайні, як і ми, люди. Тільки у нас була мотивація — захищати аеропорт, а вони прийшли сюди, як і німці у 1941-му, окупантами.
— Коли б росіяни, які так підтримують Путіна, хоч краєм ока побачили останки своїх співвітчизників, які залишалися на летовищі під відкритим небом і які обгризали бродячі собаки, то, напевно, інакше ставились би і до свого президента, і загалом до цієї неоголошеної війни, — підтримує свого бойового побратима капітан-десантник Сергій Єфименко. — Впевнений, що жоден росіянин, який побував в аеропорту, не скаже, що українці є боягузами і не вміють воювати.
До речі, у Донецькому аеропорту засвітився і загін «Вимпел» — спецпідрозділ МВС Російської Федерації, в якому служать напрочуд підготовлені вояки. Такий факт: у 1979 році саме бійці «Вимпела» штурмували і захопили палац афганського лідера, після чого і були введені до Афганістану радянські війська. А ось із Донецьким аеропортом якось не вийшло: за інформацією російських журналістів, там склали голови кілька десятків спецназівців. Не допомогли ні «Гради», які сотнями насилали на українців, ні масовані артилерійські обстріли.
Січень став місяцем найкривавіших сутичок із бандитами. 13 січня, не витримавши обстрілів, обвалилася диспетчерська вежа аеропорту, яка встигла стати символом нескореності кіборгів. 15 січня терористи підійшли впритул до наших позицій. Це дало привід лідеру «ДНР» Захарченку стверджувати на телекамери російських журналістів, що «протягом тридцяти хвилин Донецький аеропорт буде повністю під контролем ополченців» і що там перебуває «якийсь десяток українських фанатиків».
Усі наступні дні в аеропорту тривали жорстокі бої, при цьому терористи не давали змогу нашим вивезти у безпечний район своїх поранених. 20–21 січня стали останніми днями оборони Донецького аеропорту: бійці 90-го окремого аеромобільного батальйону, зважаючи на ситуацію, що склалася, почали покидати свої позиції. Для того щоб відволікти увагу ворога, вони викликали на себе вогонь ракет.
«Пам’ятаймо про цих хлопців!..»
Кіборги — звичайні українські вояки — обороняли Донецький аеропорт 242 дні. Це більше, ніж їхні діди і прадіди захищали в роки Другої світової Сталінград. Тоді на берегах Волги їм і у страшних снах не могло наснитись, що мине 70 років і їхні онуки прийдуть в Україну, щоб убивати онуків колишніх однолчан. Сталінград став символом мужності і незламності радянських солдатів, серед яких було і чимало українців. Для нас, нинішнього покоління українців, таким символом є Донецький аеропорт.
На їх честь з’явилися документальні фільми і книги. Одна з них — «Аеропорт», а написав її журналіст американської газети «Лос-Анджелес Таймс» Сергій Лойко, росіянин за походженням. Він виявився єдиним із зарубіжних журналістів, хто ризикнув поїхати у це пекло і, пробувши там 4 дні, розповісти на весь світ правду про те, що там відбувається. Книга вийшла тиражем понад 20 тисяч примірників, які розійшлися миттєво. Режисери Леонід Кантер та Іван Ясній зняли стрічку «Добровольці Божої чоти», а на телебаченні демонструвався фільм «Аеропорт», головними героями якого є його захисники.
Сьогодні минає рівно рік, як Донецький аеропорт вийшов з-під нашого контролю. Його українські вояки, яких ворог за фізичну і моральну витривалість, незламність духу прозвав кіборгами, обороняли 242 дні і ночі, заплативши за це сотнями життів своїх бойових побратимів.
— Маємо пам’ятати про них доти, допоки житимемо, — переконаний капітан Сергій Єфименко. — І на їх прикладі вчити своїх дітей і онуків любити рідну землю, виховувати в них готовність захищати її від ворогів. Пам’ятаймо про цих хлопців!
Сергій ЗЯТЬЄВ
Фото надано автором
