Величезні заслуги вихованців Академії у справі піднесення церковного та культурного життя Росії ще й досі замовчуються і не знайшли жодної подяки у працях російських істориків. Але ми не маємо права обідняти власну історію, зокрема історію вищої освіти. Ювілей Києво-Могилянської академії — це водночас і ювілей вищої освіти в Україні, роком народження якої слід вважати 1615-й — рік заснування Київської братської школи, родоначальниці Київської академії.
Біля джерел
Турботи Петра Могили про своє дітище не були марними. Офіційного статусу вищої школи набула Могилянка ще у травні 1659 року на Великому Варшавському сеймі у присутності польського короля Яна Казимира. Згодом її права були підтверджені в угоді, підписаній королем Міхалом Корибутом Вишневецьким з гетьманом Михайлом Ханенком у грудні 1670 року та царською грамотою Петра І від 26 вересня 1701 року.
Проте цим подіям передувала тривала й тяжка історія становлення української освіти, яка не мала за часів польського панування власної вітчизняної школи...
Потяг до знань споконвічно був властивий студентам-рутенам та літвинам (українцям й білорусам — за сучасною мовою). Шляхи до освіти вели на Захід, до університетів Німеччини та Польщі, Італії і Франції. Академії у Києві ще не було, але у Краківському університеті вже навчалося понад 800 українців й білорусів, а у Падуанському — більше двох тисяч (серед них і білоруський першодрукар Франциск Скорина).
Оцінюючи внесок українців в європейську культуру, видатний радянський учений Ілля Голеніщев-Кутузов зазначав, що «...з кафедр Кракова і Болоньї, Падуї та Відня виходці з українських степів... поклали свої цеглини до підвалин величної будови польського і європейського гуманізму за доби Відродження». Згодом вони поверталися до рідної землі й привозили із Заходу знання, книги та головне — ідеї. Саме через них гуманістична європейська культура суттєво впливала на розгортання українського суспільного життя.
І на землях, населених українцями, теж існували школи вищого типу, але католицькі, засновані єзуїтами. Проте всі ці заклади не задовольняли вимогам часу й потребам українського суспільства внаслідок їх крайньої відчуженості від духовних традицій українського народу, його ментальності. Адже прилучення до універсалій європейської культури у цих закладах відбувалося через відторгнення від національної основи, що приводило до відриву української молоді від рідної мови, віри й звичаїв та врешті-решт — до втрати нею національної ідентичності.
Для українців, які боролися за своє виживання й національну самобутність, єзуїтські школи взагалі були неприйнятними, оскільки слугували справі покатоличення й полонізації українського суспільства.
Отже, питанням часу стало створення національної школи, яка, на думку вітчизняних інтелектуалів, мала б ґрунтуватися на національних освітніх здобутках і традиціях і водночас не поступатися за змістом та якістю навчання західним школам, сприяти інтеграції України у європейський культурний світ. Вирішення цього питання взяло на себе не духівництво, а патріотично налаштовані українці, які згуртовувалися навколо культурно-просвітницьких осередків — так званих братств. І однією з найголовніших їхніх турбот була шкільна освіта.
Поширення ідей українського Відродження справило вагомий вплив на широкі верстви українського суспільства, змусило їх прислужитися спільній справі. До них належала й заможна киянка Галшка (Єлизавета) Гулевичівна-Лозчина, яка дарувала земельні ділянки Богоявленському монастирю, що засвідчено в акті, складеному 15 жовтня 1615 року. Цим актом Галшка Гулевичівна матеріально підтримала Київське братство, яке відтепер мало свою землю та юридичну адресу.
Таким чином, біля джерел вищої освіти в Україні — чимало видатних патріотів та їх героїчних справ заради утвердження духовної культури українського народу. Згадаймо благодійну діяльність гетьмана Сагайдачного, який збудував на свій кошт першу у монастирі Богоявленську церкву. Разом із 20-тисячним Військом Запорозьким вступив він до Київського братства, взявши його разом із Братською школою під свій політичний і збройний захист. До кінця днів своїх лишався гетьман їхнім опікуном, а перед смертю, 1622 pоку, заповідав велику частину свого майна на потреби школи, що послужило прикладом для його нащадків.
Згодом започатковану ним традицію продовжили й наступні гетьмани України, зокрема Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, серед яких чимало було її вихованців. Вони усвідомлювали роль Київської братської школи, а згодом — Києво-Могилянської академії в культурному і суспільно-політичному житті України.
Утім, найбільше Академією опікувався Іван Мазепа. Під час його гетьманату для її розвитку й піднесення з державної скарбниці виділялася щорічна щедра дотація у тисячу дукатів. Наприкінці XVІI століття Мазепа надав у володіння Академії маєтності та побудував на місці дерев’яної Богоявленської церкви кам’яний храм. А згодом розпочав спорудження двоповерхового навчального будинку, який ще й досі називають Мазепиним корпусом (є він і на логотипі Академії).
Вогнище освіти, науки та мистецтва
Швидкому зростанню Могилянки сприяв той факт, що біля її джерел стояли видатні українські духовні письменники, вчені богослови й досвідчені педагоги, яких залучив до співпраці Петро Могила. Йому вдалося перетворити її на заклад західноєвропейського типу, де вивчався курс наук, властивий для університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії та філософії.
Засобом для опанування вищих наук була латина, яка поряд із грецькою мовою відкривала шлях до пізнання античної культурної спадщини й сучасної європейської літератури і науки. Заснована на принципах гуманізму й просвітництва, Академія не тільки навчала молодь, але й поширювала знання та освіту. Її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, літератури й мистецтва. Академічні наставники й професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, на долю суспільства.
Петро Могила збудував першу бурсу, нове кам’яне приміщення під школу, яке й нині міститься на території Києво-Могилянської академії (відоме під назвою Трапезна або Святодухівська церква). На схилі віку Петро Могила заповідав Колегії маєтки, будинки і коштовності та найбільшу свою цінність — бібліотеку (більше двох тисяч книг). І наостанок слізно благав берегти Колегію як єдине його надбання у житті...
За доби Мазепи Києво-Могилянська колегія остаточно перетворилася на академію. Там навчалося понад двох тисяч студентів з України та країн Східної Європи — з ycix прошарків шляхти, козацької старшини, міщанства, духівництва, козацтва і селянства. Досить удало українську культуру експлуатувала й Московщина, черпаючи з Академії інтелектуальні кадри. Серед них було чимало знаменитих богословів та вчених, зокрема Дмитро Ростовський (Данило Туптало), Феофан Прокопович і Стефан Яворський, який став на чолі російської церкви після смерті патріарха Адріяна.
Відтоді освічені українці понесли набутки європейської цивілізації до темної, пригніченої Росії, розпочали там нову добу в історії культури. Лише у Москві працювало більше 100 вихованців Могилянки, а з 1701-го по 1762 рр. до Московської академії запрошено було 95 викладачів Київської академії.
У стінах Київської академії проводилися наукові диспути, відбувалися поетичні змагання, ставилися драми, співав кращий у Киеві академічний хор та грав оркестр. Любив свою альма-матер і пан гетьман: не раз промовляв він мовою Горація до викладачів і студентів. У такі дні дзвонили дзвони, на майдані біля Академії юрмилися люди, грали вертепи та інтермедії. Це було справжне свято — в Україні вирувало культурне життя.
У той час Україна була справжнім духовним донором Росії.
В Академії навчалися майбутні гетьмани України (зокрема, Іван Виговський, Михайло Ханенко, Іван Брюховецький, Павло Тетеря, Іван Мазепа, Пилип Орлик й Павло Полуботок), визначні державні діячі Росії (міністр освіти Петро Завадовський; канцлер Олександр Безбородько; міністр юстиції Дмитро Трощинський; дипломат Андрій Італинський).
Академія була не тільки вогнищем освіти, але й центром науки та мистецтва. В її стінах зріла філософська думка, а носіями її були Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Григорій Кониський та мандрований філософ Григорій Сковорода.
В академічних архівах плідно працював і молодий учений Михайло Ломоносов.
Неабиякого розквіту в Академії досягли музичне мистецтво і живопис: європейської слави набули композитори Максим Березовський та Артемій Ведель, гравери Іван Щирський, Леонтій Тарасевич і Григорій Левицький (батько видатного художника Дмитра Левицького).
Занепад Академії розпочався після Полтавської битви 1709 року: поряд із поглинанням української державності йшов наступ на українську культуру. За указом Петра І було заборонено книгодрукування українською мовою, а з часом, за указом Катерини ІІ — й викладання українською.
Після скасування Гетьманщини та зруйнування Запорозької Січі останнім осередком української культури й ментальності лишалася Києво-Могилянська академія, яку її прихильники намагалися перетворити на університет. Та марні були їх зусилля. За розпорядженням царського уряду та указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито. З 1819-го на її історичній території містилася вже інша установа — Київська духовна академія, яка проіснувала там 100 років.
Революційна буря 1917-го, а згодом громадянська війна кривавим колесом прокотилися по теренах країни. З приходом до влади більшовицьких манкуртів у Києві розпочався антирелігійний шабаш — руйнація церков, в тому числі історичних будівель Академії. Було знищено Братський Богоявленський собор, розпорошені книжкові скарби академічної бібліотеки, розкрадено церковне майно, зрівняні із землею історичні поховання.
Однак незнищенним лишився дух Могилянки, її духовна енергія...
Золота осінь Могилянки
Тривалий час ішла запекла боротьба людей, не байдужих до майбутнього нашої держави, за відновлення Києво-Могилянської академії.
І нарешті — збулося. З проголошенням незалежності України після 174-річної перерви Академія повернулася на своє історичне місце. І головним ініціатором її відродження став відомий учений і громадський діяч В’ячеслав Брюховецький.
Ось так Могилянка народилася вдруге...
У жовтні 1991 року відбулася презентація Університету «Києво-Могилянська академія», а у вересні наступного 1992-го він радо вітав перших своїх студентів.
І знов було чутно невмирущий студентський гімн Gaudeamus igitur...
...Не згасає духовна енергія Могилянки — вона живе духом Петра Могили. Відроджено чимало її найкращих традицій минулого, водночас відтворено й нові. За велінням часу запроваджено визнані сучасним світом прогресивні методи набору й навчання молоді з використанням новітніх критеріїв.
Сучасна Академія готує нове покоління людей, українців майбутнього, яке прагне бути осередками морального й духовного відродження української нації, гідними нащадками культурної справи Петра Могили, його духовного спадку.
Академія святкуватиме свій 400-річний ювілей у тяжкий час випробувань нашої держави. Але оптимізм не полишає молодих могилянців, про яких із захопленням сказав професор Мюнхенського університету Роланд Піч: «Прекрасні студенти! Вірю в Україну, дивлячись на них».
Володимир СКРИНЧЕНКО
