Тому боргові ускладнення у країнах ЄС та уповільнення темпів зростання Китаю призвели до різкого погіршення намірів інвесторів. І прямі іноземні інвестиції (ПІІ) у 2012 році суттєво скоротилися (хоча й значно менше порівняно з кризовим 2009-м). Попередні показники 2013–2014 років дають надію на можливе відновлення інвестпотоків. Але це залежатиме від рівня міжнародної економічної довіри.
Саме у 2012 році відбулася знакова зміна у структурі ПІІ, яка вже може мати глобальний вплив на подальші світові інвестпотоки. Уперше країни, що розвиваються, отримали більше ПІІ, ніж розвинуті. До перших надійшло 703 млрд дол. (зі 1,35 трлн дол. світових), або 52% глобальних обсягів. Це перевищило приплив ПІІ у розвинуті країни на 142 млрд дол.
При цьому чотири країни, що розвиваються, увійшли до п’ятірки найбільших світових отримувачів ПІІ. Це також вказує на зміну структури глобальних інвестпотоків, підкреслюють експерти. Зокрема, порівняно з періодом розгортання кризи. Період посткризового відновлення вкотре висвітлив вагомість інвестицій у країну для забезпечення її економічної міцності.
Держави, яким удалося підтримати інвестпривабливість і не допустити інвестиційного обвалу під час глобальної кризи, досягли значно кращих результатів посткризового відновлення. Чим меншими були втрати інвестиційних обсягів, тим скромнішими збитки в економічній динаміці й у доступі приватного сектора до фінансових ресурсів.
Макроекономічна стійкість країн до зовнішніх шоків переважно залежить від їх спроможності не допустити інвестиційного обвалу, втрати інвестпривабливості й скорочення інвестресурсів, констатують експерти. Україні не вдалося запобігти інвестиційним втратам, тож значимість країни для світової економіки помітно зменшилася.

Динаміка
Експерти нагадують, що від початку 2000-х років економіка України мала стійку позитивну динаміку. Середньорічні темпи зростання впродовж 2001–2007 років перевищували 7%. Тож країна певний час належала до високодинамічних висхідних держав. Хоч і помалу, але ставала дедалі помітнішою в системі світової економіки. Криза 2008–2009 років відкинула нашу економіку на кілька років назад. А кризові процеси 2013–2014 років дедалі більше погіршуватимуть позиції України у світовій економіці в середньостроковій перспективі.
У посткризовий період 2010–2013 років, коли світовій економіці вдалося відновити відносно стійке зростання, а висхідні економіки навіть прискорили темпи відновлення, наша економіка занурилась у довгострокову рецесію. Впродовж 2012–2013 років темпи її зростання були нульовими. Бурхливі події 2014 року лише акцентували кризовий стан. Відтак нинішня динаміка нашої економіки дедалі більше відстає від світових тенденцій і того прискорення, яке демонструють успішні висхідні країни.
Особливо відчутним було погіршення нашої економічної динаміки серед висхідних країн. Якщо у докризовий період частка України у загальному ВВП таких держав становила близько 0,9%, то у посткризовий період скоротилася на третину. А цьогоріч поменшала майже вдвічі порівняно з кращими докризовими показниками.
Небезпідставним є твердження, що в Україні кризові процеси 2013–2014 років можуть інтерпретуватись як поновлення і продовження кризових явищ 2008–2009 років. Так, у 2008-му прояви глобальної кризи посилились, а 2009-й став для України обвальним. Періодом «виповзання» країни з-під кризового обвалу були 2010–2012 роки. Поглиблення ж економічних дисбалансів у 2013-му суттєво послабило макроекономічну стійкість. Це, зрештою, призвело до нового обвалу нашої економіки в цьому році, в тому числі внаслідок зовнішньої агресії.
Криза 2008–2009 років вкотре висвітила хиби вітчизняної економіки і мала б стимулювати трансформаційні процеси для створення більш сучасної конкурентної економіки. Але характерним для неї протягом останнього десятиліття залишається низькопродуктивність та енергозатратність; слабодиверсифікованість і неконкурентоспроможність; залежність від монопольних зовнішніх джерел сировини та енергії. Кризові хвилі не спонукали владу до необхідних структурних зрушень у вітчизняній економіці.
Навіть 2010–2012 роки, впродовж яких мали відбутися головні зміни, стали роками подальшого консервування структури національної економіки, посилення адміністрування й корупції, поглиблення втручання держави в економічну діяльність. Наслідком цього стало, з одного боку, розчарування суспільства у правильності обраного країною шляху розвитку. З іншого — відновлення депресивних тенденцій в економічному середовищі. Тому й не було вироблено належних механізмів протидії загрозам наступних кризових шоків.

Реальний сектор
Якщо криза 2008–2009 років в Україні, як і в усьому світі, була неочікуваною, то до кризи 2013–2014 років країна «наближалася» послідовно. Хоча у 2010–2011 рр. спостерігалася позитивна динаміка реального ВВП, проте її не можна назвати стійким зростанням, оскільки відбувалася лише часткова «компенсація» втрат і падіння кризового 2009-го.
Позитивна динаміка ВВП 2010–2011 років у багатьох аспектах, підкреслюють експерти, була зумовлена ефектом низької бази, а не структурним оздоровленням чи посиленням конкурентоспроможності. Фактично нульове зростання 2012–2013 років означало, що в країні не створюється базис стійкого економічного відновлення. І, по суті, відбувається консервація виробничого сектора й рівня добробуту населення.
Це обмежуюче впливало на сукупний попит, а відтак і підприємницьке середовище. Тому черговий економічний обвал варто було прогнозувати, особливо в умовах посилення зовнішніх негативних впливів. Експерти наголошують, що глобальна фінансова криза 2008–2009 років руйнівно вплинула на Україну. Насамперед — на сектор промисловості, обсяг виробництва якого протягом осінньо-зимового періоду 2008-2009 років після кількарічного зростання скоротився удвічі.
Період посткризового відновлення 2010–2011 років не був успішно використаний в Україні. Стимули для структурних змін залишалися слабкими. А факт «низької бази» вичерпався в середині 2011-го. Тому й не дивно, що вже на початку 2012-го на тлі гальмування європейської економіки (внаслідок нарощування боргових зобов’язань у країнах ЄС) у нашій економіці посилилися негативні тенденції.
Хоча падіння промисловості у 2012–2013 роках не було шоковим, як у 2008–2009 роках, проте втрати в промисловості інерційно тривали — індекс промвиробництва наприкінці першого півріччя 2014-го був на рівні найнижчих показників 2009-го («дна» глобальної кризи). Таке послідовне падіння відбувалося не як наслідок короткострокового політико-економічного шоку та російської агресії, підкреслюють експерти, а було результатом слабкої економічної політики влади у попередні роки.

Інвестиції
Перманентні кризові прояви вплинули і на структуру ВВП, насамперед у частині витіснення інвестицій. Левова частка внутрішнього продукту використовується на споживання, його рівень у нас зріс з 77–80% ВВП у докризовий період до 90–93% в останні роки. Тобто практично всі отримувані ресурси (домогосподарств і державного сектора) витрачаються на підтримання поточного рівня споживання й добробуту.
За таких умов неодмінним наслідком посилення кризових процесів є обвал в інвестиціях. Так, якщо в докризовий період відбулося певне накопичення інвестицій, що закладало потенціал довгострокового зростання, то криза 2008–2009 років фактично зруйнувала інвестиційну спроможність України. Недолуга інвестиційна політика 2010–2013 років по суті відвернула вітчизняних і міжнародних інвесторів від нашої країни.
Наслідком цього стало повальне вимивання інвестиційного потенціалу. Частка інвестицій у структурі ВВП так і залишилась на рівні 18–19%, цього вкрай мало для прискореного економічного відновлення. У кризу 2013–2014 років Україна ввійшла дуже ослабленою без видимих перспектив інвестиційного зміцнення. Найближчими роками, вважають експерти, слід очікувати, у найкращому разі, лише слабкого відновлення інвестиційних процесів. Це може й надалі стримувати економічне відновлення країни.
У періоди економічного послаблення економія ресурсів першочергово відбувається за рахунок скорочення довгострокових витрат, у тому числі інвестиційних. Тому й зниження інвествитрат є набагато суттєвішим порівняно із зниженням споживчих витрат. За економічного пожвавлення (як спостерігалося в докризовий період) прискорення зростання більш виразно проявляється в розширенні інвестування, в тому числі за рахунок зростання заощаджень населення.
Під час кризи падіння споживання, зазвичай, є значно меншим, ніж падіння інвестицій. Тому по завершенні кризи споживання повертається на звичний рівень досить швидко (за кілька років, якщо економіка не зазнала повного краху). На відновлення інвестицій, зважаючи на необхідність повернення довіри інвесторів до економічної політики країни, потрібні десятиріччя (за відсутності системних реформаційних досягнень).
Стримування інвестиційного розширення, підкреслюють експерти, означає й неможливість економічного прискорення, оскільки позитивна довгострокова динаміка ВВП вимагає зміцнення інвестпотенціалу. Проте нині не видно чинників, за рахунок яких вдасться помітно поліпшити інвестпозиції країни. «Корупційний податок», який в Україні вимушено асоціюється з інвестиціями, не може бути ліквідований у короткостроковій перспективі.
До того ж невпевненість у стійкості споживчого попиту та постійні девальваційні очікування стримують економічних агентів від ризиків інвестування в нові виробництва. Тож українська модель зростання докризового періоду, базована на експортній експансії товарів з низькою доданою вартістю, не буде дієвою в середньо- й довгостроковій перспективі, зважаючи на зміну структури і чинників зростання глобальної економіки, констатують експерти.
Вірогідно, лише інвестиційне розширення надасть Україні шанс на економічне відновлення. Тому в нинішніх реаліях посилення інвестиційного сприяння є одним із найактуальніших завдань економічної політики держави.

Інфляція
Кризи 2008–2009 років і 2013–2014 років впливали так само і на інфляцію. В обох випадках серед основних чинників стрімкого зростання цін була обвальна девальвація гривні, а також адміністративне підвищення житлово-комунальних тарифів. Низький життєвий рівень населення (а з тим і низька купівельна спроможність) залишався вагомим обмежувальним чинником прискорення інфляції.
Цьогоріч спостерігалося дві значні інфляційні хвилі. Перша — у березні-травні, зумовлена девальваційним шоком (обвал курсу з 8 грн за долар до 12 грн). Друга — влітку і восени внаслідок суттєвого підвищення житлово-комунальних тарифів і нового обвалу нацвалюти. Певно, їх вплив у наступні півроку послабне, тому надалі інфляція повернеться до невисоких, але не досить стійких показників (подібно інфляційній динаміці 2010–2012 років).
Нині, зазначають експерти, спроможність влади впоратись з інфляцією залишається низькою. Фактично, єдиним стримуючим чинником (для продовження зростання споживчих цін і цін виробників) є вкрай низька купівельна спроможність населення, а також незадовільний фінансовий стан підприємств, які потерпають від погіршення ситуації на національних ринках і практичної закритості для них зовнішніх ринків.
Основні інвестиційні ресурси підприємства отримують із власних джерел, своїх накопичень, тому слабка економічна динаміка та високі фінансові й валютні ризики призводять до погіршення фінансових результатів діяльності підприємств. І, у свою чергу, — до подальшого зниження економічної загалом та інвестиційної активності — зокрема.
У таких умовах підприємства не можуть очікувати ані державної підтримки чи полегшення доступу до вітчизняних банківських ресурсів, ані іноземних інвестиційних ресурсів, насамперед, унаслідок продовження російської агресії.
Олена КОСЕНКО