Що таке режим охорони природно-заповідних територій та об’єктів? Cтаття 14 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» визначає його як «сукупність науково-обгрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об’єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів».
Для різних категорій природно-заповідних територій та об’єктів, їх територіально-структурних частин законодавчо визначено окремий режим охорони (з урахуванням їх цільового призначення). Режим, сприятливий для одних природних екосистем, може бути несприятливим для інших.
Так, відомо, лучна рослинність при абсолютно заповідному режимі здебільшого є нестабільною (менш стабільна, ніж степова). Вона за кілька років заростає представниками довколишньої деревної і чагарникової рослинності як більш агресивної. В умовах, коли немає вилучення наземної фітомаси (відсутні травоїдні консументи), з травостою можуть випадати характерні степові види рослин, зазнає змін і фауна заповідних ділянок.
Відтак для розв’язання такого конфлікту абсолютно заповідної території з оточуючим довкіллям треба визначити пріоритети охорони (захист, збереження). У даному випадку це може бути — збереження лучного степу в лісостеповій зоні України. Значить, задля такої мети необхідний регуляційний захід (випасання диких або домашніх копитних, випалювання, викошування), спрямований на захист лучно-степових і загалом степових екосистем. Деякі степові тварини, зокрема байбаки, потребують низького травостою. Тому в будь-якому разі необхідне інтенсивне його випасання травоїдними тваринами.
Спірним залишається питання щодо викошування. Дійсно, в українському степу на межиріччях ніколи не косили. Традиційно розвивали скотарство. А на лучно-степових ділянках заповідників лісостепу з метою блокування сукцесій сінокосіння — вимушений захід. Тільки не з допомогою техніки, а звичайною дідівською косою. І не у травні-червні (коли все живе цвіте і розмножується), а не раніше кінця вересня. Тобто після того як стануть на крило молоді птахи, а холоднокровні тварини (комахи, земноводні, плазуни) закінчать літній життєвий цикл. Та й косити треба не від окраїни до центра (зганяючи туди тварин), а в окремих місцях ділянки (50–75% площі).
Після того як для конкретної природно-заповідної території визначено пріоритети охорони, встановлюється їх режим охорони. Для територій із пріоритетом збереження єдиним є режим суворої охорони. У наведеному вище прикладі стосовно степового (лучно-степового) ландшафту тільки певна частина заповідної території повинна мати саме такий протекційний режим охорони і бути захищеною від регуляційних втручань (у порядку експерименту щодо вивчення природних еволюційних процесів — сукцесій).
Однак подібний механізм протекційного захисту чи збереження природних екосистем мусить бути прописаний у вище зазначеному Законі. Втім, словосполучення «абсолютна заповідність» чи «абсолютно-заповідні ділянки» (території, зони тощо) у ньому відсутні. Можливо, у цьому є резон. Яка може бути абсолютна заповідність в умовах, наприклад, кислотних дощів? Накривати заповідники целофановою клейонкою? В озерах Скандинавії і Канади від цих дощів гине риба. Як від них відкараскатися, ми точно не знаємо.
В окремих наших заповідниках вільно блукають бездомні, здичавілі собаки. То що, зводити двометровий паркан по зовнішній межі заповідної території? Про абсолютну заповідність у буквальному розумінні слова тут і йтися не може. Навколо окремих заповідників (через малу площу) — потужний антропогенний прес.
Інакше кажучи, ідея абсолютної заповідності з її цінністю свободи дикої природи є ідеалом, до якого треба прагнути. І не більше. А що таке ідеал? За словами великого індійця Махатми Ганді, цінність ідеалу в тому, що він віддаляється у міру наближення до нього. Отже, його реально не існує, але він потрібен як орієнтир.
Друге — щоб ставити питання про абсолютну заповідність (якби виконували в нас закони, щоб побороти корупцію тощо), необхідно докорінно змінити суспільно-політичну та соціально-економічну систему (в тому числі природоохоронну). Тобто дивитися «у дно, у суть, у корінь речі», як говорив поет Богдан-Ігор Антонич («Пісня про незнищенність матерії», 1967).
Ось чому стан заповідної справи є дуже чутливим індикатором екологічного стану навколишнього середовища, природоохоронної роботи в державі. Природно-заповідні території (історико-культурні також) є свого роду орхідеями морального клімату в суспільстві і дуже вразливі на ставлення до них людей і, ясна річ, влади. Заповідну справу можна назвати ще «термометром суспільного градуса».
Заповідні об’єкти — це морально-ціннісні імперативи, які стратегічно визначають життя людей у суспільстві. Чи не буде воно у них таке ж заповідне під загрозою зникнення? Чи не стане подібною доля людини як найбільш поширеного нині біологічного виду до трагічного зникнення мезозойських гігантських плазунів — ящерогадів, від яких залишилася тільки маленька (до 75 см) гатерія (Sphenodonpunctatus) як єдиний сучасний вид цих тварин, що зберігся на окремих островах біля Нової Зеландії і віднесений до Червоної книги МСОП?
Вертаючись до природоохоронних заходів на заповідних територіях у теперішньому забрудненому довкіллі, зазначимо, що вони необхідні природним екосистемам із порушеною екологічною рівновагою так само, як втручання лікаря в організм хворої людини. В Україні серед природних заповідників найбільшу частку територій із регульованим режимом мав Український степовий природний заповідник у Донецькій області (до часу проведення АТО) і природний заповідник «Михайлівська цілина» (Сумська обл.). Останній репрезентує ділянку лучного степу у лісостеповій ландшафтній зоні.
У близькому за природними умовами Центрально-чорноземному заповіднику (Росія) ще при його створенні у 1935 році В. В. Альохіним сінокісний режим визнано як основний. Абсолютно заповідна площа у цьому заповіднику становить усього 19%. Деякі ділянки мають режим випасання і випалювання. Абсолютно заповідна зона (440,2 га) виділена (неофіційно) також у Карадазькому природному заповіднику (2874 га) у Криму.
«Природа знає краще», — говорив відомий Баррі Коммонер. До цього висловлювання є вже доповнення: людина повинна знати і вміти зробити так, щоб було краще. У природному заповіднику «Медобори» на Тернопільщині, власне, так і чинять, зі знанням справи. Тут зберігаються степові ділянки, які існували на момент створення заповідника (0,8% його площі). У тих місцях, де спостерігається заростання чагарниками і деревами, проводиться їх вирубування.
На інших ділянках, можливо, не потрібно заважати природному сукцесійному розвитку. Із 200 га лук (2% заповідної площі), який використовувався до створення заповідника як сінокоси, близько половини віднесено до території з пасивною охороною, і на них поступово природним шляхом відновлюється лісова рослинність. На решті лук проводиться традиційне викошування.
У межах території біосферних заповідників України відповідно до ст. 18 вище згаданого Закону можуть виділятися зони регульованого заповідного режиму, до складу яких включають регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища з додержанням установлених вимог щодо їх охорони. Такі зони на даний час є у Карпатському і Дунайському біосферних заповідниках.
У біосферному заповіднику «Асканія-Нова» необхідності у регульованому заповідному режимі поки що немає. Він репрезентує типчаково-ковиловий степ, де заповідна степова рослинність в умовах пасивного режиму охорони і відсутності суттєвого випасання, як правило, стабільна і не зазнає великих змін. Принаймні, впродовж часу спостережень (кілька десятків років).
Враховуючи вище сказане, забезпечення контакту людини з природою є одним зі стратегічних завдань заповідної справи. Багато відвідувачів природно-заповідних територій не прагнуть до контакту з дикою природою і обмежуються відпочинком у стаціонарних рекреаційних закладах. Але є й такі, які бажають більш гармонійних стосунків із первинною, мало зміненою природою. Дехто мріє про усамітнення з дикою природою.
Яскравим прикладом цього є більш як дворічне проживання серед дикої природи на березі озера Уолден (недалеко від Конкорда, штат Нью-Гемпшір) відомого американського еколога-філософа Генрі Девіда Торо, результатом якого стала знаменита книга «Уолден, або Життя в лісі».
Також слід нагадати про території суворої охорони, які виділяються МСОП. Зокрема, підкатегорія Іб, WildernessArea, територія для збереження дикої природи. За визначенням МСОП — це велика незмінена або слабо змінена ділянка суші, де зберігся природний характер території. Вона повинна мати високу природну якість. Особливо важливим є те, щоб вона надавала можливості для усамітнення людей, які зрідка можуть насолоджуватися дикою природою, з використанням простих, тихих транспортних засобів, що не забруднюють довкілля.
Природно-заповідні території — святиня, місце для усамітнення та очищення від буденного бруду, суєти суєт. Там народжуються високі почуття, величне, вільне світосприйняття, там думка сягає найвищих вершин.
Заповідна природа має ще багато неусвідомлених людиною цінностей. Через неповноту та поверховість сучасних знань вони не можуть бути виявлені на даний час. Багато чого у нашому житті апріорне, перебуває за межами людського досвіду. Однією з таких ще не до кінця усвідомлених суспільством цінностей є гуманістична, властива природно-заповідним територіям.
Гуманістика гармонійного співіснування людини з природою, поняття гармонії на сьогодні наукою розроблено далеко ще неповно. Хоча злиття людини з природою як напрямок у філософії і релігії даосизму має більш ніж двохтисячолітню історію. Творцем цього напрямку справедливо вважається Ян Чжу (близько 440–360 або 414–334 рр. до н. е.) — древньокитайський мислитель, автор трактату «Ле-цзи». Існує концепція гуманістичних ресурсів, розроблено поняття гуманістичного потенціалу та ідеалу краси природного ландшафту.
В естетиці (філософії мистецтва) гармонія розуміється як складова поняття краси. Це — одна з найбільш виразних естетичних категорій, що трактується як найбільш високий рівень впорядкованого різноманіття. Гармонійне співіснування людини та природного середовища, за словами вченого-географа В. Б. Сочави, є «співтворчістю людини і природи».
Тисячі років людина з природою співіснували у співтворчості, гармонійно, але не в усіх типах ландшафтів. Людина як біологічний вид (австралопітек) з’явилася 7 млн років тому у лісах паркового, саванного типу Східної Африки (Ів-Копен, 1989). Відтак у її крові в ході коеволюції закладено генетичний код гармонійного співжиття саме з таким типом ландшафту. З ним вона перебуває у стані максимальної гармонійності.
З іншими типами природних ландшафтів (тундра, тайга, вологі екваторіальні ліси, пустелі тощо) в людини еволюційно не склалися добросусідські, гармонійні стосунки. Чи стояло тоді питання про абсолютну заповідність природи і відчуження від неї предків людини? Мабуть, ні.
Однак нині від згубного антропогенного впливу треба охороняти сприятливі і несприятливі для життя людини природні екосистеми. На початкових етапах у стосунках із природою людина виступала як біологічний вид, який із часом набував ознак соціуму. Зараз він зростає кількісно у геометричній прогресії стосовно засобів існування, створюючи загрозу для свого існування. Де консенсус людини і природи?
Еталонами вище зазначеної співтворчості можуть бути парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва як одна з природно-заповідних категорій України і загалом парки (французького, регулярного, та англійського, ландшафтного, типів тощо). Вони — зразки культурного ландшафту. В них твори архітектури, скульптури чи кераміки продумано поєднуються, наприклад, з куртинами підстрижених дерев, потічками з рукотворними меандрами тощо. Тобто свідомо вмонтовуються у пейзаж місцевості, стаючи таким чином спільним витвором людини і природи. Можливо, за культурним ландшафтом — майбутнє цивілізації?
Невинна краса, мистецтво є факторами формування культурного ландшафту (його наукове трактування ще в 1920 році запропонував О. Шлютер) або культурного пейзажу, в якому наявні і візуально прочитуються антропогенні, штучно створені складові. Сучасна гуманістична концепція культурного ландшафту як ціннісної категорії передбачає визнання за ним цілісної природно-культурної системи, без якої людина не може відчувати себе гармонійною особистістю, здоровою не тільки фізично, а й перш за все духовно.
Насамкінець. Мабуть, найбільш правильно буде вважати за можливе гармонійне співіснування двох основних екосистем сучасного біполярно організованого світу — дикої природи і культурного ландшафту як необхідної передумови цефалізаційного розвитку сучасної людини.
Володимир ГЕТЬМАН