— Пані Анастасіє, людство не мислить свого існування без музики: це тло, розвага, професія, натхнення... Музичне виконавство (академічне, естрадне, джазове) не можливе без піаністів або клавішників. Тож як живе академічний піаніст у нинішньому світі, майже тотально комерціалізованому, кон’юнктурному?
— Річ у тім, що фортепіано, насамперед,— сольний інструмент. Піаніст не працює на постійній основі в оркестрі. Там може бути кілька флейтистів, багато скрипалів, духовиків. Фортепіано використовується епізодично і в невеликій кількості композицій. Що залишається? Концертна діяльність, бажано бурхлива, або робота концертмейстером, чим я і займаюся, і радію цьому. Духовикам, скрипалям замінюю оркестр під час навчання та репетицій.
Безумовно, прагну виступати сольно, для цього є хороші майданчики: Національна філармонія, консерваторія. Я завжди відкрита для будь-яких концертних проектів, обов’язково погоджуюсь і граю, отримуючи від цього величезне задоволення. Причому статус сцени не має значення. Раніше мені здавалося, що у філармонії грати відповідально, а десь у маленькій залі — не дуже. Тепер я однаково хвилююся перед кожним концертом і розумію: якщо навіть в однієї людини в залі щось у душі зміниться — це вже буде для мене перемогою.
— Напевно, один із шляхів утвердитися і чогось досягти — це участь у конкурсах?
— Вони все-таки для молодих. Це вихід на орбіту учнів, студентів. Конкурси існують для чого? Щоб тебе почули, щоб авторитетний професор захотів із тобою займатися. Потрапляє піаніст до Франції, Німеччини, Голландії, Італії — і там починається інша ситуація-історія. Щоб на конкурсах перемагати, потрібна у 90% випадків наявність у журі свого педагога або педагога з твого навчального закладу, котрий тебе знає. Тобто просто приїхати на конкурс і перемогти — маловірогідно, та й не завжди це є головним. Конкурс, повторю, це вихід на інший рівень, це — контакти. Студент потрапляє в поле зору маститого музиканта, на майстер-класи. Я теж у них брала участь (їх проводили американські та голландські педагоги) завдяки тому, що грала на конкурсах.
— Виходить, головне все-таки «зачистити» контакти?
— Безумовно. Адже на конкурси їздять у віці до тридцяти років. А далі має бути напрацьована база для гастрольного життя. Я вже в конкурси «не вміщаюся» — мені 33.
— У Вас складалися щасливі конкурсні ситуації?
— Звичайно. У Парижі я виграла Гран-прі. Були переможні українські конкурси, в Мінську. І вони теж відкривали нові обрії.
Я їздила до Польщі щороку, грала на фестивалях. Була така домовленість, тож мене цілеспрямовано запрошували. Готувала серйозні програми, на мене чекали, зустрічали, забезпечували комфортом. На жаль, криза з’їла цей фестиваль.
Цікаво, що я вчилася у педагога Юрія Рябова, який вірив у те, що змагання не потрібні, мовляв, талант проб’ється сам. Та й часи були дещо інші: Інтернетом мало користувалися, не було можливості дізнаватися про умови конкурсів. Нині це легко, можна навіть по скайпу прослухатися у закордонного педагога і вступити до нього вчитися. Раніше все чомусь трималося в секреті, програми конкурсів хтось якось «діставав». Тому я брала участь переважно в київських конкурсах. До інших інформаційних виходів не було.
У 24 роки здійснився мій головний проект — син-первісток, потім у 29 років ще один, так само головний, — народився мій молодший син.
Конкурси залишилися позаду. Тепер я прагну більше грати і тішити слухачів.
— Саме це, напевно, найбільше гріє і дозволяє самореалізуватися. А що для заробітку?
— Мій педагогічний стаж стартував, коли мені було шістнадцять. Я помітила: хоч в якому б настрої я прийшла працювати, йду з роботи завжди в доброму. Мені дуже подобається викладати. Деякі мої учні вчаться у мене по другому колу, тобто десять років і більше, за обов’язкових у музшколі восьми класах. Але, безумовно, це не та самореалізація для мене як піаністки. Найбільшу радість я переживаю саме на концертній сцені.
— Нині досить модно створювати незвичайні проекти на стику класики, естради і джазу. Як приклад назву жіночий ансамбль Михайла Турецького «Сопрано 10». А ще молоді консерваторки створюють інструментально-вокальні ансамблі з трьох— семи осіб, виконуючи музику в незвичайних жанрах. Пригадую також жіночий Freedom-jazz, в якому зайняті вродливі фігуристі дівчата.
Ви, молода й вродлива, сповна вписуєтеся в цей формат. У Вас виникали ідеї піти естрадно-джазовою доріжкою?
— Природно, у мене виникали різні ідеї. Я відкрита будь-яким новаціям, але краще, аби вони надходили від когось. Усі починання вимагають менеджменту, кліпів, реклами. Конкретна людина має займатися просуванням музиканта на телебаченні, спонсорами тощо. Ми, на жаль, не навчені цьому. Нас учили лише виконувати музику, а все інше хтось інший зробить. Тепер я розумію, що це неправильно.
— Сама не зробиш, ніхто не піднесе успіх на блюдечку.
— Безумовно. Мені подобаються незвичайні ефектні проекти. Але я все-таки повністю віддана класиці. Для мене важлива інтерпретація, те, як я презентую той чи інший твір. У цьому моє все. Річ у тім, що естрадну музику здатна виконувати більша кількість людей. Це все одно, що порівняти концертний рояль і синтезатор, на якому взагалі-то і грати не треба вміти — він сам грає. Виходить ефектно, але це вже не мистецтво у первісному значенні.
Для мене важлива розмова душі. А естрада — це щось спрощене. Я не кажу, що відмовилася б від подібних проектів, але повної реалізації я в них не відчула б. Для мене найцінніші — концерти у філармонії. Саме класичні, не загорнуті в якусь попсову обгортку, при цьому вони можуть бути красиво обіграні освітленням, цікаво поєднані з текстом.
— Але досвід виконання альтернативної музики у Вас чималий.
— Авжеж. Ось я вкотре взяла участь у концерті в Спілці композиторів України. Грала твори молодих українських авторів у складі ансамблю «Рикошет». Одну з п’єс ми грали на мультик. Потрібно було щипати струни і видобувати всілякі незвичайні звуки на роялі. Цікаво-забавно. І водночас як виконавець я абсолютно скута. Нині композитори пишуть практично по міліметрах все те, що хочуть сказати, тобто гранично конкретно закладають свої вимоги. Бах, певно, не передбачав, що ми так виконуватимемо його нині. Натомість ми вільні вибирати, як його грати. І Моцарта, і Шопена...
Сучасна музика — інше, тим паче, що композитор перебуває на репетиції і точно знає, чого він хоче. Інколи навіть зазначає, скільки секунд має тривати те чи інше звуковидобуття. У такому разі я вже не можу на щось посягнути як інтерпретатор, я просто роблю те, що написано.
— У кожного академічного музиканта, особливо в того, який досяг великих висот, є свої пріоритети. Глен Гульд спеціалізувався на Бахові, Святослав Ріхтер любив виконувати німецьких і австрійських класиків, Плетньов — Чайковського і Рахманінова. А у Вас які пріоритети?
— Я велика шанувальниця Моцарта. І з віком, що більше його граю, то більше люблю. Та є композитори, до яких я просто ще не доросла. Я рідко їх виконую, скажімо, Скрябіна, Шостаковича. Така музика не те що б раціональна, вона трагічніша. Я більше тягнуся до світлої оптимістичної музики: Моцарта, Прокоф’єва, імпресіоністів Равеля, Дебюссі.
Якщо говорити про епохи, я не можу сказати, яка саме мені ближче, подобається і старовинна музика, і музика XХ століття. Сподіваюся, розумію її і знаю, як вона має звучати, я це чую. Але Моцарт — передусім. Його багато хто любить, однак він — не для всіх, не в усіх виходить, хоча все начебто просто. Мені здається, що з Моцартом у мене склалися добрі стосунки.
— А що спонукає грати з ансамблем «Рикошет» твори молодих українських композиторів?
— Почуття солідарності і патріотизму. З «Рикошетом» я давно співпрацюю, зокрема на щорічному фестивалі «Київ Музик Фест». Мій чоловік грає в «Рикошеті» 15 років, від дня створення ансамблю. Ми, власне, й познайомилися на першому концерті.
Я добре знаюся на сучасній музиці, слухаю її, знаю партитури, сама виконую. Але це більше перформенс, власне музики там мало. Багато слів, чудернацьких звуків, буває, що музиканти навіть не грають на своїх інструментах. Флейтист може жодного разу не заграти на флейті — він полоще воду в кориті, хрюкає, бігає, стрибає, дзенькає, стукотить, скрипить...
— Подібне колись робив джазовий піаніст Сергій Курьохін. Якось він запросив оперну співачку, яка співала в оточенні гусей, що ґелґотіли.
— Так, це — вистава. Композитори, напевно, уже не можуть знайти нічого нового, компенсують епатажем. Утім, я сподіваюся, що все-таки повернеться чиста музика. Можливо, це буде синтез неоромантики і неокласики. Така музика мені зрозуміла й близька. Є, приміром, такі чудові композитори, як Іван Тараненко та Володимир Рунчак.
— Яким Ви бачите своє завтра?
— За всіх умов та обставин я намагаюся з чоловіком-флейтистом побільше грати. У мене в голові постійно варіюються програми, я виношую плани, до адміністрації якого залу звернутися. Навколо мене — музиканти, тож, природно, виникають проекти, в яких я беру участь. Це концерти у філармонії, концерти класів Юрія Кота, мого педагога в консерваторії, і концерти пам’яті Юрія Рябова.
Підготовка вимагає часу й сил, що не просто при двох роботах і двох дітях. І все ж я завзято займаюся виконавством. У планах — домовитися про більш стабільні проекти, про серії концертів. Через те, що я навчилася готувати смачні борщі, не зникла жага-потреба грати. Якщо Всевишній дав талант, не можна зупинятися в розвитку. Я в музиці 28 років, і зовсім не хочеться ці роки викреслити.
— Багато музикантів та акторів на запитання «А ким стануть ваші діти?» відповідають: «Тільки не музикантами», «тільки не акторами».
— Саме так і я думала. Проте у багатьох акторів і музикантів діти — актори й музиканти, тому що вони в цій атмосфері варяться. А що ми, власне, ще вміємо, чого можемо навчити своїх дітей? Майбутнім акторам легше — вони закінчують звичайні школи й мають нормальну освіту. Музиканти ж навчаються в спецшколах, їх не перевантажують загальноосвітньою інформацією, тобто ми з першого класу професійно націлені на музику. Усе інше — другорядне.
То підготовка до конкурсу, то до екзамену зі спеціальності, то поїздка на фестиваль, тож не до математики чи хімії. І я добре розумію, що моїх дітей я можу навчити по-справжньому тільки музиці. Природно, я не знічев’я залучаю до неї. Я бачу, що є підстави. Скажімо, у старшого сина — абсолютний слух, чудове відчуття ритму, є бажання. Але, якщо відверто, я не відмовляюся від думки, що, можливо, на якійсь стадії він розхоче.
— У вашому творчому житті, певно, траплялися казуси, якісь кумедні випадки, накладки?
— Стільці піді мною не ламалися, роялі не захлопувалися... Зате бувають такі стани, коли перед виступом думаєш: «Боже, як це подужати?» Накочується хвилювання. Та на сцені «вимикаються» всі страхи, болячки, сумніви. При цьому я в залі нікого не бачу (в тому числі батьків і дітей), тому мене ніхто не відволікає мобільними дзвінками, не смішить і не заважає. Я зосереджена на виконанні.
Кумедний випадок був, мабуть, один — на випускному екзамені з концертмейстерства в консерваторії (я вчилася в Анатолія Ільїна, чудового педагога, декана концертмейстерського факультету). Граю й співаю другий акт опери «Кармен». Для багатьох піаністів, які не мають вокальних здібностей, це — найбільше випробування, адже треба проспівати всі партії (жіночі й чоловічі) та зобразити всіх героїв. Я так боялася, що влаштувала таку виставу, від якої комісія почала реготати. Хтось уже перкусії зображував, хтось підтанцьовував. Назрівав повний успіх. На словах «Ах какой я была дурой» комісія впала й сказала: «Все, досить». Повірили беззастережно — так я емоційно все зображувала.
— Про що важливе я Вас не запитав?
— Дуже хочеться вірити, що ситуація в країні кардинально зміниться, буде спрямована не на виживання, коли людина перебуває в неймовірній гонці і їй ніколи думати про мистецтво, ходити на виставки, в оперу, театри, книгарні.
У Європі загальна культура на висоті, люди там живуть так, що їм хочеться всім цікавитися, і є можливість це робити. Вони не виживають у прагненні заробити копійку, щоб дотягти до наступної зарплати. А в нас це займає всі сили і думки. Тим часом життя минає...
Мрію про те, щоб у нашій країні всі діти були охоплені музичною освітою. Тоді вони будуть інші, не порожні. Музично освічені родини я порівнюю з віруючими родинами. Такі люди не здатні на жорстокість, підлість, злість, часто всепоглинаючі.
Мені хочеться, щоб усі наші люди для початку мали поняття про те, що існує мистецтво: музика, література, образотворче, театр. Тоді б ситуація в країні зрушилася на краще. У людини, яка регулярно користується досягненнями культури, немає тієї твердо-вузьколобості, коли нею дуже легко маніпулювати й провокувати на негатив. У ній перемагає творець.
У сучасній Україні академічна музика як естетичний скарб людства і мірило його цивілізованості переживає не найкращі часи. Вона депресує через брак грошей та перспектив. Щорічно 500 музикантів отримують вищу освіту, але ринку праці для них не існує. Ноти не видають. Через фінансову скруту вітчизняні таланти на закордонні гастролі не їздять. Багато хто, не знаходячи підтримки на рідній землі, працює в іноземних театрах і оркестрах. Твори українських композиторів в інших країнах лунають дуже рідко.
Тож хочеться, аби наші можновладці, нарешті, змінили бюджетну політику стосовно тих, хто береже і розвиває музичні надбання нації. А музикантам бажаю отримати заслужені добробут і визнання.
Володимир КОСКІН, фото автора