— Річ у тім, що перші імпульси щодо висування на посаду голови НСПУ йшли не від мене. За періоди керівництва Київською організацією письменників, редагування «Української літературної газети», ще раніше — «Літературної України» я контактував, спілкувався з багатьма колегами, і ніколи з мого боку не було кар’єрних зазіхань.
Я просто відповідально, совісно ставлюся до будь-якого зобов’язання, роботи, справи. Так звик з дитинства, так виховували батьки. Нині вже не фігурує таке поняття, як совість, про честь з трибун іще говорять. А в мені засіли батьківські слова: «Май совість, не роби того і того». Це досі працює, запобіжник діє, уявіть собі, хоч пройшов я стільки різних колотнеч і перепон. Люди переступають через пороги гідності, відбуваються речі просто страшні. Чому це сталося — тема для іншої розмови. Я ж намагаюся, щоб цього не було зі мною.
У Спілці була надзвичайно складна ситуація. І тоді, коли Віктор Баранов дуже хворів, і раніше, коли ми приймали спадщину попередників, і пізніше, коли Баранов помер... Так сталося, що коли письменники поміж собою обговорювали кандидатуру нового голови Спілки, чомусь збіглися на думці саме на моєму прізвищі. Отже, не було моєї ініціативи. Як людина, яка вірить у Бога, я не міг сам себе хвалити і сам себе висувати. Цього я ніколи не робив, ніхто про це не може сказати. Та коли мені про висування почали прямо говорити, то з мого боку було б безвідповідально, нечесно і не правильно казати, що я не хочу, бо боюсь.
— Чого «боюсь»?
— Відповідальності, тягаря, того, що не справлюся... Є тисяча причин відмовитися. Та це була б брехня, бо відчуваю, що готовий до цього разом із мобільною потужною командою.
Переможний результат на з’їзді дає мені силу, гріє серце, хоч обсяг проблем від цього не зменшується. Проте кредит довіри я не можу втратити, мушу виправдати.
— Які виклики передусім чекають і що потрібно розгрібати?
— Найперші питання — кадрові. Зараз вони головні, хоч навіть не тактичні, а оперативні. Було рішення з’їзду про обрання нової команди, тож під опікою юристів, бухгалтерії, відділу кадрів узгоджувалися кадрові питання.
Передусім, я призначив наказом свого першого заступника — Володимира Шовкошитного, соратника, надійну людину, фахову, ділову, патріотичну. Ми з ним в одній команді давно, ще коли він був у Спілці заступником Віктора Баранова. Його несправедливо усунули від посади. Я тоді єдиний зі складу правління, якщо не помиляюся, принципово виступив проти його усунення.
Відповідальним секретарем призначив Олександра Бакуменка, з яким працював у Київській письменницькій організації. Він показав себе фахівцем з питань господарських, соціальних, організаційних.
Виконувачем обов’язків голови Київської організації став Володимир Даниленко, який дотепер був моїм заступником. Найближчим часом плануємо зібрати конференцію київських письменників і в демократичний спосіб обрати нового голову Київської організації. Працюючи із Даниленком, побачив у ньому потужного організатора видавничої справи. Звісно, я зацікавлений у ньому як у фахівцеві, але ніяк не впливатиму на виборчий процес. Столична організація на своїй конференції сама має обрати гідного голову.
Зауважу суттєве: Шовкошитний, Бакуменко і Даниленко — талановиті письменники, творчий шлях яких позначений значними книжками.
Далі першочергове — ревізія стану справ Спілки. Ревізія не в бухгалтерській площині, тому що з поточною бухгалтерією у нас якраз усе в порядку. Нове керівництво має знати реальний стан справ по фінансах, майну, орендних угодах тощо в центрі та по областях. Необхідна чітка картина того, якими ресурсами ми володіємо, де у нас провали, де каламутно.
Є, на жаль, такі об’єкти, де вельми незрозуміла ситуація: які умови оренди, хто орендує... Маємо знати все достеменно, найближчим часом з цього приводу скличемо нараду і рухатимемо ці питання. Я доручив це безпосередньо контролювати і патронувати Володимиру Шовкошитному.
Найближчим часом мусимо проінспектувати всі наші майнові об’єкти. Одне діло на папері, інше — приїхав в Одесу і побачив, що відбувається з нашим, колись чудовим Будинком творчості. Звісно, в Крим ми не зможемо, на жаль, поїхати, і тим паче якісь питання вирішувати, хоча є певні надії...
— Не дай, Боже, держава відмовиться, відсторониться, відчужиться від утримання національних спілок. Чи реально буде виплисти?
— Звичайно, реально. Раніше за межами моєї компетенції була інформація про всі наші майнові об’єкти, але й тоді я розумів: якщо підійти грамотно, по-хазяйськи, якщо не красти і навести порядок, це дасть можливість Спілці нормально жити. Скажімо, орендна ставка десь дуже завищена, ніхто не йде, а на інших — надто занижена. Чому так? — виникає питання. Тож і починаємо тактично — з ревізії. Щоб знати, зокрема, реальні ціни. Яка, наприклад, середня орендна ставка по вулиці Гончара в Києві? 65 гривень за квадратний метр, як ми здаємо? Чи, може, зовсім інша?
За умови юридичної підтримки я готовий домовлятися з тими, хто у нас орендує площу. Я розумію їхні інтереси, але наша вимога: ми мусимо працювати з вигодою для Спілки письменників, а не віддавати за 65 гривень у престижному місці площу. І не тільки по вулиці Гончара.
Підхід має бути фаховий і чесний. Це моя принципова позиція. Я казав: «Ми можемо помилятися, ніхто не застрахований, можемо десь спотикатися, щось не так робити. Люди це нам вибачать, але за двох умов: якщо не будемо красти і якщо результати нашої роботи приводитимуть до поліпшення.
Я планую ініціювати візит до нового міністра культури. Ось у мене лежить на столі список національних творчих спілок. Існує координаційна рада голів. Важливо, щоб такі поважні люди, як Лесь Танюк (Спілка театральних діячів України), Павло Мовчан (товариство «Просвіта»), Євген Шевченко (Спілка майстрів народного мистецтва України), Анатолій Авдієвський (Всеукраїнська музична спілка), Сергій Тримбач (Спілка кінематографістів України), Володимир Чепелик (Спілка художників України)... Словом, усі-усі йдемо для початку найближчими днями на прийом до Кириленка і ставимо питання про держпідтримку. Ми маємо знати, на що розраховувати, і вимагати необхідне. Думаю, потрібно рухатися далі: виходити на Адміністрацію Президента, на Президента, на уряд із цим питанням. У нас часу дуже мало.
Є надія, що вдасться все-таки «відбити» якісь кошти в бюджеті. Якщо не вийде (це найгірший варіант), тоді підемо іншими шляхами. По-перше, будемо використовувати резерви зі свого майна, по-друге — доведеться затягувати паски, по-третє — існує система грантів, зрештою. Будемо цим предметно займатися, пробувати отримувати гранти. Залучати інші резерви і можливості, розглядати все, боротися, відстоювати. Я готовий до вирішення цих важких невідкладних завдань.
— Якою буде доля бунтаря Сергія Пантюка?
— Доля в його руках. До речі, я йому сказав: «У тебе існують проблеми житлового характеру. Ти можеш на тих самих умовах, на яких досі мешкав у Будинку письменників в Ірпені, там залишатися, якщо в тебе інших варіантів нема». Я вважаю, це буде по-людськи і справедливо.
Пантюк був моїм опонентом на з’їзді. Більше того, якісь запальні речі звучали раніше. Можливо, інший на моєму місці поставився б до цього більш категорично. Я ставлюся абсолютно спокійно. Мав із ним ділову розмову з моєї ініціативи, зайшов у кабінет, який він ще займав. Звісно, Пантюк не увійшов ні до складу секретаріату, ні до складу правління. Він уже не є секретарем Спілки по роботі з молоддю. У нас інша людина виконуватиме ці обов’язки.
До речі, певні персони «фейсбуйствують» на моїй сторінці, в тому числі і Пантюк. То це все емоції, дрібниці, для мене завжди головне — результат. Результат був на з’їзді письменників, і далі будуть результати, по них судитимуть. А протидія, інші думки і пропозиції — це все абсолютно нормально, кожна людина має свою позицію.
Але я не думаю, що заклики, які лунали на сторінках у Фейсбуці чи, може, десь уже пішли в якихось статтях, про скликання чи відокремлення якоїсь молодіжної письменницької організації, мають сенс. Перспективи абсолютно нульові. Є досвід Асоціації українських письменників, коли справді потужна низка імен відійшла від Спілки. Ну і що? Де вони були вже через три роки? Спочатку трохи звучали, а зараз де АУП? У чому її дієвість?
— Ще є Конгрес літераторів України.
— Про нього взагалі нема що сказати. Тобто заклики про нову спілку — це все емоції, на жаль. Чи на щастя. Ну хай буде ще одна. Але знаючи реально потенцію деяких наших крикунів, я дуже сумніваюся в її життєздатності. Тому що кричати чи «фейсбуйствувати» — це одне, а робити — зовсім інше, це колосальний віз проблем.
Ну як нині можна створити життєздатну спілку? Однак я готовий до контактів, до співпраці. Я сказав: «Сергію, ми працювали в різних командах, є люди, які одразу звернулися до мене, у нас був союз. Вони, навіть коли їх висунули на посаду голови, зняли свої кандидатури. Ти боровся до останнього, це в порядку речей. Я поважаю своїх опонентів, але терпіти їх не маю наміру, бо в мене своя команда. І, до речі, заклики, значною мірою наївні й провокативні, про те, щоб включити до складу правління опозицію (а це лунало на з’їзді) — міна уповільненої дії.
— А під опозицією Ви маєте на увазі в тому числі й тих, хто програв Вам?
— Авжеж. Ну це абсурд, жоден переможець не включає у свою команду запеклих опонентів. Щука має бути окремо, в іншій водоймі, вводити у свою команду опонентів, завідомо закладати опозицію, яка буде баламутити, — ні. Будь ласка, ви оцінить нашу роботу і критикуйте як опозиція, добивайтеся через чотири роки переобрання, боріться, усувайте в законний демократичний спосіб. А наша команда демонструватиме роботу, справимося — люди підтримають, не впораємося — прийдуть інші очільники.
— Я так розумію, що нині пріоритетом вашої діяльності буде консолідація письменників.
— Я завжди гуртував колег. А в процесі підготовки до з’їзду використовував деякі тактичні й стратегічні ходи. Я це робив, не приховую, тому що я і моя команда готувалися до з’їзду. Проводилися переговори. Не йдеться про дешеву гречку, у мене не було таких ресурсів, та й гидко. Я їздив по обласних письменницьких організаціях на гроші, які мені давали мої друзі. Навіть відрядження не брав, тобто жодної копійки спілчанської не витратив. Не використовував якогось адмінресурсу взагалі, всі про це знають.
— Протистояння, опоненти завжди будуть.
— Так. Але я казав і повторюю: я готовий до конструктивної плідної співпраці з будь-ким зі своїх опонентів. Пропоную, власне, руку і чекаю від них відповідної реакції. Навіть готовий до контактів із людьми, репутація яких дуже підмочена в письменницькому середовищі, вони самі винуваті в цьому. Не хочу називати прізвищ, думаю, колеги розуміють про кого йдеться. Але водночас, якщо прийшло усвідомлення, що не можна так чинити, є очевидні моральні речі, я готовий до співпраці, до контактів і з тими нашими колегами, які, маючи великі можливості для впливу, тепер опинилися в опозиції.
Серед них є потужні письменники з іменами. Якщо я відчую з їхнього боку небажання підставляти підніжку і чекати, коли Сидоржевський спіткнеться, щоб зловтішатися будь-якій помилці і коментувати її, — ось моя рука. Якщо цього не станеться, не буду когось оголошувати ворогом, ні. Боєць має бути завжди спокійний. Це мій девіз. Я ніколи не піддаватимуся на якісь емоційні чи провокативні речі. А діловій нормальній співпраці буду тільки радий, тому що нас усіх об’єднує слово, об’єднує література. Ми всі працюємо в цьому силовому полі.
Ми різні, кожен — талант, геній, але всіх нас зближує творчість. Це не заклик «Ребята, давайте жить дружно!» Полемізуймо, дискутуймо — про літературу, про речі суспільного характеру — це чудово! Але не опускаймося до рівня образ, ударів у спину, вчинків, які не є благородними, тобто не є угодними Богові. Я противник цього.
— Ви боретеся винятково шляхетно?
— Звичайно, в боротьбі я допускав якісь тактичні речі, що не є, можливо, бездоганними, я це визнаю. Бува, про когось говорив позаочі при всіх, що такий-то не достойний. Визнаю, це в боротьбі було. Але ніколи не переступав «прапорців», за якими підлість, ницість, брехливість і речі, які б’ють нижче пояса.
Якщо ми виходимо на цю форму стосунків, якщо разом творимо літературу, якщо на моїх плечах ця ноша відповідальності, то я готовий робити з командою все можливе, і, звісно, буду особисто втішений, коли відчуватиму підтримку колег, середовища, в якому рухаємося.
Ми всі, повторюю, об’єднані словом, живемо в цьому часі, в літературі, і нема чого бити горщики.
—...А треба говорити про книжки і писати їх, зрештою.
— Справді, я ж нічого не сказав як письменник, як автор. За цим нас судитимуть. Ну парадокс, але автор із чотирма книжками став головою Національної спілки письменників України. Це взагалі, мабуть, феномен своєрідний. Утім, у мене лежить готова п’ята книжка публіцистики, яку я не встиг видати, пишу ще кілька книжок. Я не знаю, скільки у мене буде часу для цього, але розумію, що доведеться корпіти над рукописами, тому що багато людей кажуть: «Ой, який він письменник, він же нічого не пише. Ну публіцист, якісь статті пише, ну редактор...» Треба доводити, зрештою. Твори мають бути написані, надруковані і прочитані. Менеджер — це добре, але як письменник я мушу стверджуватися. Я відчуваю потребу своєї душі писати, творити.
Володимир КОСКІН, фото автора