Нині вона у великих клопотах — готується до бенефісної прем’єри на честь ювілейної події, яку назвала «П’ятдесят років у світлі рампи».
— Тетяно Володимирівно, минуло два роки з моменту вашої останньої прем’єрної вистави «Афінські вечори». Які новини, які події сталися за цей час?
— По-перше, мене дуже радує, що я вгадала правильність вибору «Афінських вечорів». Цікаве рішення режисера-постановника, заслуженого артиста України Ігоря Славинського, оформлення спектаклю художниці Марії Погребняк і чудовий акторський ансамбль створили симбіоз того, що нині цікавить і хвилює людей від 17 до 70 і старше.
Зауважу, що наприкінці 2012 року горів план. Театру бракувало грошей, тобто кількості касових спектаклів. «Афінські вечори» у грудні зіграно шість разів. Це небувалий рекордний випадок, зазвичай іде дві, максимум чотири вистави. «Афінські вечори» допомогли зробити план.
У серпні того ж року відбулися великі зміни в театрі. Художній керівник Станіслав Мойсеєв одержав запрошення до Національного академічного театру імені Івана Франка. Наш театр очолив Андрій Білоус, молодий, але досить досвідчений режисер. До речі, йому було стільки ж років — 36, як і Мойсеєву, коли він прийшов у Молодий театр.
Білоус закінчив акторський і режисерський факультети Національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, десять років працював у Театрі драми і комедії на Лівому березі в Едуарда Митницького, поставив низку цікавих вистав. Ім’я Білоуса було добре відоме в театральних колах не тільки Києва, а й України. Він енергійно ввійшов у колектив, його першою постановкою став спектакль «Загадкові варіації» Еріка Шмідта для двох акторів — заслужених артистів України Олексія Вертинського і Станіслава Боклана. Спектакль вийшов, на мій погляд, вражаючим. Я вважаю його кращим у Києві. Потім Білоус поставив виставу «Підступність і кохання» за Фрідріхом Шіллером.
Молодий режисер запровадив політику запрошення талановитої молоді. Причому, додаткових ставок нема, на одній — по чотири актори. Це фактично по дев’ятсот гривень платні, багато хто з них мешкає в орендованих квартирах. Розумієте, як потрібно любити театр і мистецтво, вірити Білоусу, щоб на таку зарплату цілими днями репетирувати.
У театрі з’явилося багато цікавих спектаклів у постановках інших режисерів для різного глядача, на різний смак. І я рада, що серед них — вистава «Афінські вечори», яка має великий успіх.
Крім того, Білоус за ці два роки ініціював чимало перетворень внутрішньотеатральних. По-перше, реконструйована велика сцена. По-друге, відкрито третю сцену на першому поверсі, там теж ідуть вистави.
Зроблено буфет для акторів. Це важлива справа, багато хто мешкає дуже далеко, є можливість поїсти гаряче.
Створено невеликий музей театру з фотографіями всіх художніх керівників і найяскравіших постановок — екскурс за тридцять п’ять років.
У театрі з’явилися свої цехи, де виготовляють декорації та бутафорію, що заощаджує фінанси, раніше доводилося замовляти на стороні.
Оновлені світлоапаратура і радіоустаткування. У гримерках поміняли меблі. Зроблено косметичний ремонт у фойє, замінені штори тощо.
І все це за рахунок внутрішніх резервів. Уміє людина. Колектив оцінив. Це рідкісна якість: поєднання творчого обдаровання з господарським.
До Дня Незалежності України Андрія Білоуса відзначили званням «Заслужений діяч мистецтв України». А 21 липня в нього народилася третя дитина — син Богодар. Усе встигає людина. Хоча живе у Василькові, в будинку дідуся, у Білоуса нема квартири в Києві. Ми, звичайно, клопочемо. Сподіваюся, що достукаємося, нехай почують наші прохання керівництво міста, мер Віталій Кличко, тим паче, що немає жодного керівника київського театру, який живе в іншому місті. Білоус на своїй машині ранком приїжджає і пізно ввечері, після вистави, їде додому.
— Чи стало за нової влади легше жити столичним театрам?
— Якби не війна на Сході України, звісно, було б легше всім, бо домовлятися зі своїми (за духом) простіше. Нині Департаментом культури КМДА керує Діана Попова. Вона була в нас на кількох спектаклях, справила приємне враження. Молода, інтелектуальна жінка, що прагне пізнати ситуацію у сфері культури: відвідує театри, виставки, музеї. Покладаємо надії, що вона допоможе київським театрам вистояти в найскрутніших моментах.
— Тетяно Володимирівно, чому не йде чудова вистава «Моя дорога Памела» з вашою участю?
— Це питання не до мене, до нашої адміністрації. Мені дуже шкода, що цей дотепний спектакль про переможну людську доброту поки що не експлуатується. Багато хто запитує про нього, і не тільки мене.
— Наскільки знаю, цей рік у Вас знаменний.
— 18 грудня відзначатиму ювілей «П’ятдесят років у світлі рампи». Відбудеться прем’єра спектаклю «Соло для годинника з боєм» Освальда Заградника. Здійснити постановку я знову запросила Ігоря Славинського, сценографія — Володимира Карашевського, художник по костюмах — Юлія Заулична. Гратимуть дуже цікаві актори: народні артисти України Валерій Легін і Олександр Безсмертний, заслужений артист України Ігор Щербак, актори Анатолій Петров, Олександр Голофутник, Станіслав Бжезинський, Марія Пустова, Анатоль фон Філандра, Катерина Варченко, Андрій Колісник, Артем Мартинішин.
Я довго шукала п’єсу на свій ювілей, перебирала класику й сучасну драматургію, радилася з Андрієм Білоусом. Річ у тім, що це мала бути не просто бенефісна п’єса особисто для мене. Можна зіграти й моновиставу. Хотілося ансамблевого спектаклю, цікавих ролей для всіх акторів. Природно, п’єса має хвилювати глядачів, щоб у вистави було тривале життя.
Я, безумовно, пам’ятала про існування п’єси «Соло для годинника з боєм», десь у голові вона крутилася. І коли я ще раз перечитала п’єсу, дуже схотілося в ній зіграти. Запропонувала Ігореві Славинському, поговорили з Андрієм Білоусом, дійшли згоди. Але знову серйозно постало питання фінансове. Складно все охопити, насамперед, оплатити запрошених режисера й балетмейстера (я запросила заслуженого діяча мистецтв Людмилу Попович). Добру частину витрат знову довелося взяти на себе. Проте я вдячна театру — він теж фінансує чимало виставу. На відміну від «Афінських вечорів».
— А за те, що цей спектакль — аншлаговий, Вам компенсували витрати?
— Ні копійки не повернули, але я не в претензії. Автор і режисер одержують відсотки від кожної вистави. Я — нічого. Мені пропонували: «Давайте ми напишемо, що ви спонсор вистави». Я відповіла: «А що це дасть? Навіщо мені потрібно це? Глядачі думатимуть, що я маю якісь відсотки».
Я тільки вкладаю. А одержую глядацькі емоції, оплески й подяки. Я не можу інакше. По копієчці відкладаю кошти, щоб робити новий спектакль. Одна наша акторка запитала: «І вам не шкода?» Запевняю, немає ні крихти жалю з цього приводу. Мені краще не купити якусь річ, скажімо, шубу. А от для вистави я можу купити все що завгодно. Для мене театр — моє справжнє життя. Все інше — преамбула до наступного виходу на сцену.
— Пушкін написав: «Лета к суровой прозе клонят». Люди з віком стають песимістичніші, скептичніші, суворіші, сумніші. Спостерігаючи за Вами, я намагаюся зрозуміти загадку вашого життєлюбства. У ваших ролях делікатно пробивається комічний початок, дивний різновид іронії та самоіронії. Навіть трагічні «Афінські вечори» (ваша героїня графиня Ростопчина пройшла всі кола сталінського пекла, зокрема ГУЛАГ) вийшли світлими, оптимістичними. А в житті Ви іронічна-комедійна?
— У житті я не веселунка-реготуха, але життєлюбство — мій звичний стан. Я була кілька разів одружена, але одного разу вийшла заміж за Його Величність Театр, і буду вірна йому до кінця. Життя змінюється, люди зустрічаються й розлучаються. У мене чудовий син, теж актор, дві любимі онуки, вони — в Москві. Життя, на жаль, нас розкидало.
У молодості я працювала в Середній Азії, у Самарканді. У мене було дуже насичене творче життя. Але коли я чула українські пісні, українську мову, починала плакати. Повернулася в Україну. Я дуже люблю Київ, українську культуру, тяжко переживаю все, що нині відбувається, без сліз неможливо дивитися телевізор. Переконана, що тільки за столом перемовин можна вирішити всі конфлікти; убиваючи, знищуючи один одного, ми котимося в безодню. Найстрашніше, що крім агресії російських військ, відбувається й братовбивство. Ми всі зараз живемо в цьому і молимо Бога, щоб скоріше відбулося мирне розв’язання нав’язаного конфлікту.
Дуже важливо в житті відфільтровувати негатив. У мене є колеги, які практично завжди всім незадоволені. Треба вміти бачити в кожному дні щось хороше. Мене навчили змолоду: не можна сидіти й чекати. У радянський час я була завалена роботою, розмаїттям ролей, що, власне, сформувало мене як актрису. Я відбивалася, казала режисеру: «Ні, ні, дайте мені відпочити. У цьому сезоні я йду в декрет, хочу другу дитину». «Почекайте, зіграйте ще це». Наступного сезону ситуація повторювалася. Тож не вийшло народити другу дитину, а дуже хотіла. Театр не відпускав.
Звісно, нема нічого хорошого, що так склалося моє особисте сімейне життя, але оскільки для мене першорядну роль завжди грав театр, він усе й компенсував. Я занедужую без роботи. Коли в мене довго не було нової ролі, я приходила до режисера і запитувала: «Ви що, хочете, щоб я захворіла?» Я не чекаю, а шукаю, пропоную, і мені теж пропонують. Рекомендую цю «методу», особливо жінкам у будь-якому віці. Сцена мобілізує, тим більше, що я працюю в Молодому театрі.
Начальник Департаменту культури КМДА Попова, подивившись «Афінські вечори», сказала: «Тетяно Володимирівно, скажу відверто, ви наймолодша за енергетикою у виставі». Не можна розхолоджуватися, треба розуміти, де ти працюєш, якому театру маєш відповідати. Необхідно йти в ногу з часом. Молодь нині дуже розвинена, використовує нові форми, спілкування на сцені зобов’язує переглядати якісь речі в собі.
— Корифеї часто бурчать на молодь: «Ну що вони можуть, що вони розуміють у нашому ремеслі?» Від Вас я жодного разу не почув навіть нотки невдоволення молодими, хоча вони далекі від досконалості. Ви ставитеся до них з поблажливістю...
— Я їх дуже люблю. Між нами ніколи не було антагонізму. І з ровесниками сина я завжди знаходила спільну мову. Якось на дні його народження сказала: «Чого ви такі нудні? Потанцюймо! Чого сидите?» А вони з посміхом поцікавилися: «А ви можете?» — «Запросто. Ставте музику!» І видала по повній програмі. Вони здивувалися й самі загорілися. Розумієте, треба не старіти душею, це дуже важливо. Можна бути старим, згаслим і в 30 років, а можна і у вісімдесят колобродити.
У мене є чудовий приклад, який я наслідую. Це мій педагог — народний артист України Микола Миколайович Рушковський, дай, Боже, йому здоров’я. 11 травня 2015 року ми відзначимо його дев’яностоліття. Він працює в театрі, викладає в інституті. Я йому якось сказала: «У вас дороговказна зірка — актор Володимир Зельдін (99 років.— В. К.), а в нас — Ви. Ми рівняємося на вас і намагаємося не здаватися».
Треба бути у формі, це дуже важливо. Відпустку я витрачаю на те, щоб підлікуватися: вколоти, підкрутити, підґвинтити, змастити, як машину. На початку сезону я повинна бути у формі й готовою працювати. Раптові болячки не вибивають мене із сідла. Скільки разів я працювала з температурою (якось було 39, лікарі «швидкої» збили), але через мене ніколи не скасовували спектаклі. Грала зі зламаним пальцем на нозі у виставі «За двома зайцями». Зробили укол ледокаїну, знеболили, моя Секлита натягла чобіт і пішла на сцену, ще й танцювала...
— Дуже сумно, що кінематограф мало Вас використовує. Утім, якось, увімкнувши телевізор, побачив Вас у ролі запеклої одеситки...
— Фільм називається «Холостяк». Його знімав режисер з Москви Володимир Янковський, племінник знаменитого Олега Янковського. Деякі сцени я грала з відомими акторами — Олексієм Паніним, що має репутацію бешкетника, і Володимиром Єпіфанцевим. Фільм багато разів крутили по ТБ.
В одеситів — колоритний жаргон, специфічні шиплячі. Режисер подивився на мене (а пробувалося дуже багато актрис) і сказав: «У вас така добра російська мова. Чи знайомі ви з одеською говіркою?». — «У загальних рисах, адже я живу в Україні». — «Нам потрібна єврейська тітонька з одеською вимовою». — «Спробуймо». Почитали з ним сцени, він подавав мені репліки. Потім Янковський сказав асистентові: «Більше нікого на проби не запрошуйте. Я затверджую цю акторку». У нас було приємне спілкування, я багато імпровізувала на знімальному майданчику, йому це подобалося.
Шкода, звичайно, що кіно мене обходить. Узагалі, у мене таке відчуття, що я ще багато чого не зробила, і ще багато хочеться зробити. Тому сидіти й чекати, коли прийде моя нова роль, я не можу. З Андрієм Білоусом говорила про подальші плани. У мене вже є кілька п’єс, які пропонуватиму. Випустимо «Соло для годинника з боєм», видихну, перепочину трохи, почну збирати гроші на нову виставу.
— Виходить, формулою «багато чого треба зробити» Ви програмуєте своє довгожительство.
— Цьому також сприяє принцип, якому мене вчили мої хороші мудрі педагоги. Потрібно обов’язково любити свого партнера, знаходити красиве, привабливе і хороше, навіть у найнекрасивішій людині. Якщо у виставі відбувається антагонізм між персонажами, все одно виконавцеві потрібно внутрішньо любити й поважати своїх партнерів. І оскільки я люблю наш театр і своїх колег, працюю із задоволенням.
Володимир КОСКІН