У програмі «Літературні читання» Борис Лобода доносить до нас живе слово української класики: Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Тодося Осьмачки та багатьох інших.
А ще він був ведучим передач «Музичні сторінки», «Вечірня колисанка», «А-Бе-Це», «Твій друг — книга», актором у радіовиставах на актуальні, злободенні теми нашого життя.
У літературно-мистецькій агенції «Наш формат!» («Українська книга вголос») озвучив понад 45 компакт-дисків світової та української класики.
Борис Лобода належить до особливої когорти інтелектуальних акторів із винятковим даром тонкими нюансами тембру голосу, логічними акцентами донести до слухача талановите слово автора, створити цілісний образ героя.
— Пане Борисе, Ви закінчили Театральний інститут імені І. Карпенка-Карого, який дав путівку в життя багатьом знаним артистам, котрі, аби вибитися в люди, часто від’їжджали до Москви. А куди Ви потрапили після закінчення вишу?
— У шістдесяті роки, як тоді було заведено, мав поїхати за призначенням. А народився я біля Софійського собору, для мене, як і для кожного, мала батьківщина — найдорожча. Тим паче коли це — Київ, та ще й дочорнобильський, чудовий, свіжий, із Пущею-Водицею і Ворзелем, з оазами конвалій, із маленькими озерцями, де плавали золоті рибки, і не тільки на територіях дитячих санаторіїв.
Після Театрального інституту мною рухала наївна віра у мистецтво, у себе, у слово, рухало почуття обов’язку. Хоча дивну річ скажу: театральних вражень, потрясінь можна було на пальцях однієї руки порахувати, я ніколи не хотів бути театральним актором, мріяв стати артистом розмовного жанру. Але такого факультету у тому ж Інституті імені І. Карпенка-Карого не було, правда, його пробували організувати, однак він проіснував не більше двох років.
— Здається, читці знаходили прихисток у філармоніях.
— Що таке філармонія? Храм музики в першу чергу, а все інше — приший кобилі хвіст, як кажуть. І я цим не хочу принижувати цех своїх колег, яких дедалі менше.
А в театрах тоді з відкритими обіймами приймали. Дипломні вистави — «Машеньку» Афіногенова, «Діти сонця» Горького, «Грозу» Островського — ми возили через Дніпро в чернігівські театри. І директор чернігівського муздраму чотирьом виконавцям тих дипломних вистав сказав: «Пишіть заяви».
Та я поїхав до... Запоріжжя, у стомлене індустріальне місто. Друзі мої, випускники факультету журналістики Університету Шевченка туди попрямували, ну і я за ними. Пропрацював там вісім років. У Театрі імені Щорса грав Щорса у виставі за п’єсою Юрія Дольд-Михайлика, грав Сергія в «Іркутській історії», взагалі мав низку ролей.
Але в 1969 році повернувся до Києва в Театр імені Ленінського комсомолу (згодом ТЮГ). Сім років там варився.
— Прагли повернутися до Києва — і повернулися. То врешті знайшли своє місце під сонцем?
— Ми часто потрапляємо в такі життєві обставини, коли змушено виконуємо не своє. У хіміка Бородіна покликанням була музика, опера «Князь Ігор» і симфонії увічнили його. Блискучий письменник Михайло Коцюбинський був змушений працювати заради заробітку в Чернігівському статистичному бюро. І таких людей — більшість. Жити в суспільстві і бути незалежним від нього неможливо. І тільки десь паралельно в’ється стежечка, яка, врешті, за сприятливих умов може розширюватися і перетворюватися на те, що називається покликанням. Аж тут і дзвін уже калатає: пора...
Ось, скажімо, виповнилося 75 років моєму колезі і ровеснику Анатолію Несторовичу Паламаренку. Це яскраве ім’я і видатне обдарування, він має вагомий підсумок і досвід. Влада не пошкодувала для нього регалій і нагород... Та головне — жити зі згодою із собою, вчасно реалізуватися. А решта — філософствування, навіть не філософія. Суттєво, що я став артистом розмовного жанру. Озвучення (на радіо, ТБ, на естраді) літератури — це теж театр, свій, індивідуальний, незалежний, точніше, більш незалежний.
— Ви задоволені пройденим?
— Скільки б тобі не було років, якщо ще носять ноги, то таке враження, що життя тільки починається (навіть не в сенсі уміння у своєму ремеслі), що найкраща робота ще чекає тебе.
От, скажімо, робиш літературну композицію, і щоб вона була життєздатною і пилом не припадала, вкладаєшся у прокрустове ложе вимог і часових обмежень. Таких життєздатних програм лишилося кілька: про перше і останнє кохання Тараса Шевченка, про Василя Сухомлинського — чудового педагога й творця книжок для сімейного читання.
Відзначу ще програму «Сопілка». Не знаючи нотної грамоти, я трохи оволодів сопілкою і виконую півтора десятка фрагментів класичних мелодій. В’яжу у пучечки вірші для дітей і граю на сопілці. Це велика допомога слухачу і виконавцю. Ні дня вже не можу без сопілки, та ж «Аве Марія» — як молитва щоденна.
Нинішній рік — ювілейний для двох геніїв поезії — ровесників Тараса Шевченка і Михайла Лермонтова. Намагався провести паралель між ними. Знайшов багато спільного, незважаючи на несхожість походження і поетичних стилів. Обидва в ранньому дитинстві лишилися батьків, обидва подарували нам золоті сторінки своєї лірики про своє перше нещасливе кохання. Обидва попри недовге життя таки реалізували свої генії і звершили творчий і громадянський подвиг, за що і були покарані вигнанням, бо поручик Лермонтов і рядовий Шевченко ненавиділи самодержавство. Я встигнув зробити цей проект (дорога ложка до обіду) для шкіл, ліцеїв, для телеканалу «Культура».
— А кіно Вас кликало?
— Дуже подібним на кінематограф було українське телебачення. Я брав участь у фрагментах театральних дійств, читав поезію і прозу перед телекамерами. Запам’ятався цікавий режисер Олександр Рилєєв. Але телебачення завжди мало високий градус напруги. Поверхом нижче на Хрещатику, 26, міститься Українське радіо (до речі, нещодавно відсвяткувало дев’яностоліття). Приємніше бути бійцем невидимого фронту, адже телекамера потребує, щоб тексти відскакували від зубів, все треба знати напам’ять, а радіо дозволяє користуватися шпаргалкою.
— Коли почався Ваш альянс з Українським радіо?
— 45 років тому, коли я працював у ТЮГу, мої колеги привели мене на Хрещатик, 26. Редактор Анатолій Сметанін дав строфу вірша для проби, здається, про перший день навчального року. І ту строфу я мав записати наступного дня. Дуже хвилювався, погано спав, хоч уже мав досвід в тому ж Запоріжжі, де співпрацював з обласним радіо. Прочитав пристойно.
Радіо не можна не любити, це вже кажу як радіослухач. Лунало: «Нас слухає вся Україна». І то було правдою, бо колись дротове радіо охоплювало всю країну, звучало в усіх кухнях.
— В які передачі і постановки та праця виливалася?
— То була нескінченна цікава феєрія. Важко згадати конкретику, бо двічі на тиждень записуєш щось. Борис Пастернак сказав: «Не надо заводить архивов, над рукописями трястись...» Втім, іноді буває таке. Слухаєш давні передачі, записані років вісім-дев’ять тому, і думаєш: «Ти диви, як здорово подає». А в кінці оголошують: «Читав Борис Лобода». Тож навіть і так буває: не впізнаєш себе, бо забуваєш, що читав!
Важче сказати, кого я не читав із класиків і сучасних авторів, прозу і поезію, композиції, діалоги. Від Олеся Гончара «Людина і зброя» до Стендаля «Червоне і чорне». Бува, це — колективна робота, але переважно читаю прозові уривки сольно. На підготовку-обробку тексту потрібен хоча б день. Береш грубезний тлумачний словник із наголосами і, знаючи формат передачі, наприклад п’ятнадцять хвилин, працюєш ще як редактор-драматург, компонуєш твір, щоб радіослухачеві було цікаво і щоб зберегти імідж свій і радіокомітету. Найбільш втомлива робота — коротити: щоб і дитя не виплеснути, і суть залишити.
Раніше був режисер радіо, без репетиції в ефір не потрапиш. Я добре пам’ятаю, коли ще й плівки не було, отже, був лише прямий ефір. Моя колега Тамара Малишевська згадувала свою радіозустріч із Павлом Григоровичем Тичиною, коли він неймовірно хвилювався під час прямого ефіру — на кінчику носа тремтіла краплина поту...
Для мене було величезним напруженням і задоволенням виступати з «Вечірньою колисанкою» в прямому ефірі на всю Україну. Я розповідав казки напам’ять маленькому телеглядачеві.
— Із ким Вам було найцікавіше, найкомфортніше співпрацювати?
— Зазвичай я працюю самотужки, покладаючись на власний досвід. Великим щастям було зустріти Влада Нелі — інтелектуала, чудового режисера Театру російської драми імені Лесі Українки і викладача Театрального інституту, та Леоніда Олійника — заслуженого діяча мистецтв України, професора.
Понад 20 років художнім керівником Національної філармонії є Володимир Лукашев, народний артист України, професор. Я брав участь у багатьох його творчих проектах як читець у літературно-музичних виставах. Переважно в операх у концертному виконанні в Колонному залі філармонії і в поїздках по Україні: Петро Чайковський — «Євгеній Онєгін» (сторінки з роману Пушкіна); Джузеппе Верді — «Травіата» (сторінки «Дами з камеліями» О. Дюма); Микола Римський-Корсаков — «Моцарт і Сальєрі», Михайло Глінка — «Руслан і Людмила» (поезія Пушкіна), Дмитро Бортнянський — «Сокіл» (Дж. Бокаччо, «Декамерон»), Сергій Рахманінов — «Бузок» (спогади, поезія).
Важко, та й нема потреби перелічувати все, що виконувалося протягом третини століття.
Нещодавно брав участь у запису казки-театралізації «Снігова королева» Ганса Крістіана Андерсена, цим проектом опікувалася Наталя Стрижевська, автор сценарію і звукорежисер. Читав від казкаря. Партнерів, котрі грають інших персонажів — Кая, Герду, Снігову королеву, Маленьку розбійницю, Лапландку, не бачив. Вони записувалися окремо, коли була змога, бо всі надто зайняті. Потім голоси всіх персонажів ювелірно переплели в єдине ціле на комп’ютері. Мистецтво монтажу. Принцип кіно: актора можуть почати знімати з кінця сценарію, зсередини...
До речі, можна говорити про ренесанс радіоп’єс, став модним Всеукраїнський конкурс, спрямований на відродження цього жанру.
Якось Наталя Коломієць запропонувала мені роль Ярослава Мудрого в одноактівці «Анна, королева Франції». Основу складає великий діалог батька з дочкою Анною, він наполягає: «То — доля всіх княжих дітей. Сестру твою видав за північного короля, а ти мусиш їхати до Франції, бо треба мати добрих сусідів». Чудова вийшла радіовистава, на конкурсі в Хорватії отримала відзнаку.
— Що за зйомки були в Театрі «Сузір’я»?
— ТБ записало мою композицію про Лермонтова, де я ведучий. Це вже шостий годинний телефільм. Раніше зняли «Кохання в житті Тараса Шевченка, «Сон» за новелою Коцюбинського, «Етюди про українського Сократа» (саме так греки називали Сухомлинського), «Наше містечко» Торнтона Уайльдера, «Мелодії для матері і коханої».
І ось про Лермонтова. Над назвою телевистави я сушив голову. У поета є рядок «Из пламя и света рожденное слово». Друг йому сказав: «Миша, так нельзя, надо грамотно: из пламени». Але Лермонтов не зміг ритміку приборкати. Так і лишилася ця граматична неправильність. Українською назва телевистави — «Із полум’я і світла народжене слово». Це моя шоста співпраця з телеканалом «Культура», зокрема з Галиною Черняк.
— Вас шанують українські письменники, запрошують на презентації своїх книжок. Ви, певно, маєте щастя спілкуватися з живими українськими класиками?
— Легше назвати (я маю на увазі велетів), кого не доводилося спостерігати і з ким співпрацювати. Серед них багато і вже покійних. Щоправда, Павла Тичину і Максима Рильського я не мав щастя бачити, тільки на фотографіях і в чорно-білій документальній картині.
Часто запрошують удови, скажімо, Валентина Дмитрівна запросила на ювілей Олеся Гончара в Колонному залі Національної філармонії. Колись звучала радіовистава «Людина і зброя», то я подумав: «Олесь Терентійович слухав цей радіозапис, значить, і мене».
Спілкувався і співпрацював з Андрієм М’ястківським, Василем Земляком, Леонідом Череватенком, Олексою Ющенком, Вадимом Собком, Дмитром Павличком, Борисом Олійником, Віталієм Коротичем, Юрієм Збанацьким, Володимиром Яворівським, Раулем Чілачавою, Леонідом Горлачем, Юрієм Мушкетиком, Миколою Луковим, Іваном Драчем...
— Що Вас нині найбільше муляє?
— Думаю про сьогодення, про той складний період, який переживає країна і кожен із нас. Хочеться, щоб держава стала на ноги. Недавні вибори досі дряпають серце. Ми ж всі політизовані нині. Політична реклама іноді скидалася на антидержавну агітацію, бездоказові докори мали дію отруйного бруду. «Ця війна вигідна владі!» За одне це речення з політичної реклами регіоналоопозиції треба було януковців нещадно до виборів не допускати. У підсумку — вони на четвертому місці.
Це — індикатор того, що досі немає консенсусу, солідарності, з’єднаності суспільства, а значить, під питанням стоїть не тільки майбутнє процвітання країни, а й навіть стабільність.
Великої ваги набуває озвучене чесне слово. Нещодавно Михайло Слабошпицький презентував книжку «Гамбіт надії» в «Книгарні Є». Я не їздив з концертами в зону АТО або у військовий госпіталь, тож мені було дуже важливо добре подати фрагменти з цієї книжки.
Подивіться на розташування: Національна філармонія, Українське радіо, а між ними — Майдан. То я майже щодня, хоч після операції ноги болять, перебував на Майдані. Слабошпицький так само був там від початку до кінця. І написав новий за жанровою якістю матеріал, поєднав публіцистику і пронизливе авторське ставлення.
У своїй версії Майдану він показує, що чи не вперше за свою новітню історію український народ постав проти політикуму, який сформував надпотужну за європейським масштабом корумповану державу, в якій була вибудувана міцна корупційна вертикаль. Україна перетворилася на зону. Політичним бомондом стали бандити, які перетворили механізми державної взаємодії на «понятія», за якими мала існувати Україна. Український народ як джерело політичної влади сказав «ні» цьому апокаліптичному перетворенню України на зону зеків.
Тож тепер я, як і більшість українців, живу надією, що ми не розтринькаємо цю перемогу, на яку тепер так суне Росія.
Володимир КОСКІН, фото автора