Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Лютий 26, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 07 Листопад 2014 15:54

Юрій Щербак: народ не хоче бути жертвою

Rate this item
(0 votes)

Юрій Щер­бак — лю­ди­на уні­вер­саль­но­го та не­бу­ден­но­го та­лан­ту, на­ле­жить до ко­гор­ти справж­ніх ін­те­лек­ту­алів.
У різ­них ца­ри­нах він був пер­шим. Пер­шим «по­ліз» при­бор­ку­ва­ти хо­ле­ру на те­ри­то­рі­ях Ук­раї­ни та Узбе­кис­та­ну, пер­шим на­пи­сав п’єсу та по­вість про Чор­но­биль­ську ка­тас­тро­фу, став пер­шим мі­ніс­тром охо­ро­ни нав­ко­лиш­ньо­го се­ре­до­ви­ща Ук­раї­ни, був пер­шим по­слом у та­ких важ­ли­вих кра­їнах, як США, Із­ра­їль, Мек­си­ка, Ка­на­да.
Лі­кар, дип­ло­мат, по­лі­тик та пись­мен­ник, він є од­ним із най­про­зор­ли­ві­ших гео­по­лі­ти­ків, що ви­плес­кує­ть­ся у ху­дож­ній про­зі най­ви­що­го ґа­тун­ку. За­вер­ше­но і ви­да­но три­ло­гію з трьох фан­тас­тич­них ро­ма­нів «Час смер­тох­рис­тів», «Час ве­ли­кої гри», «Час ти­ра­на» — як­раз під 80-літ­тя на­про­чуд про­дук­тив­но­го пись­мен­ни­ка.

— Юрію Миколайовичу, позаду серйозний ювілей. Які плани?
— І далі творю, не тільки осмислюю пройдений шлях. Мені було дуже цікаво прочитати статтю в «Літературній Україні» чудового поета, прозаїка і мого редактора Валерія Гужви, де він написав, що у вісімдесят — як у вісімнадцять. Метафора приємна, але, з іншого боку, я пригадую слова безсмертного Миколи Михайловича Амосова, який сказав: «Людина починає старіти тоді, коли починає вірити у власну старість». Глибока думка.


Знаменно, що недавно я пережив дуже хвилюючу, непросту подію. Київський медичний університет імені Богомольця, моя альма-матер, присвоїв мені високе почесне звання доктора медицини, посвідчення вручила Катерина Миколаївна Амосова. Я надів величезну мантію, яку моя дружина потім показувала внукам, вона розкішна, темно-синього кольору.
Пригадую такий епізод. В Едмонтоні в Університеті Альберти (Канада) вручали мантію професора моєму другові Ерасту Гуцуляку. Мене запросили для декорації, оскільки я був послом, посадили у президії, дали якусь мантію. Я подумав: «Боже мій, мантію доведеться скинути, я ж не став ніяким професором Альбертського університету».
А тепер подумав: це ж повернення до своїх коренів, до Києва, до медичного інституту, до своєї молодості, повернення до багатьох важливих речей. Отакі думки навіяла ця процедура. А ще я подумав, що людину творить багато-багато людей, починаючи від батьків, сім’ї, дружини, дітей, учителів, друзів...
Багатьох уже немає, та вони в небесному Єрусалимі, їхні душі зі мною, голоси в мені звучать, я пам’ятаю їх, зокрема тих викладачів фельдшерсько-акушерської школи, в яку пішов учитися після арешту мого брата. Мені ще не було 15, коли я побачив страждання людей у лікарнях, шпиталях, де ми проходили практику.
Це були неймовірні знання, бо то були жахливі 1948–1949 роки, Україну нищили до кінця, завершувалася жорстока боротьба «совєтів» з ОУН-УПА на західних землях, люди голодували, знову повсюдно почалися репресії проти націоналістів. І все це я вбирав із дитинства...
Пам’ятаю дуже багато деталей, перипетій. Збагнув надважливе. Були люди, котрих я після якихось кошмарних ситуацій не любив, просто не міг на них дивитися. І раптом вони абсолютно неочікувано відкривалися своєю добротою, робили якісь сердечні речі. І мені було соромно, я розумів, що несправедливий до них, не можна одразу не довіряти людям, сприймати негативно. Це було неоціненною школою. Потім я сформулював для себе закон збереження добра.
— А там часом зло розливається по світу...
— І до нього люди або звикають, або не надають належної уваги певним колізіям. Я не міг спати, коли сталася страшна подія в Канаді, яка наших журналістів, політиків не вразила, не зацікавила, певно, вони слабо розуміють дійсність. А відбувся напад на канадський парламент, терористичний акт. Я увімкнув СNN і півночі дивився всі репортажі.
Було до болю сумно від того страхіття, тим паче що я там усе знаю, часто ходив коридорами в тому парламенті. Розумієте, Канада — це неймовірно ліберальна країна, вільна демократично. Американці глузували з канадців і попереджали, що вони надто ліберальні, може, через це там потужні ісламські громади. Один із нападників — канадець, але він прийняв іслам і вбив кількох людей.
Мимохіть пригадав такий епізод. 1968 рік. Із Дмитром Павличком відпочиваємо в одеському Будинку творчості письменників. Вночі слухаємо радіо «Свобода», «Голос Америки». Вранці Дмитро підходить до мене і каже: «Юро, ти уявляєш, що сталося: радянські танки вторглися в Чехословаччину. Я тільки-но був у Празі, знаю те Вацлавське наместі, де вони стоять».
Я згодом теж там побував, потім увесь час згадував це Вацлавське наместі, де здійснив самоспалення студент Карлового університету Ян Палах і став символом свободи, мужності і мучеництва. Як ми тоді переживали за братську країну, за народ, котрий нині, на жаль, до нас ганебно ставиться, підіграючи Путіну.
— Завжди є люди, в яких збиті орієнтири. Як Ви вивіряли свої?
— Мою філософію перш за все формувала медицина як сфера милосердя і співчуття до людини, що, дуже прикро, великою мірою втрачено. Потім прийшла віра християнська, дуже глибока і непроста, не екстатична релігійна, але в душі вистраждана.
І в цьому була присутня дуже важлива річ: любов до Києва, України, інтерес до нашої історії. Весь час мучила одна думка: чому ми такі нещасливі? Чому? Що таке?
Ми весь час є жертвою. І гадаю, що тільки тепер прокидається країна, яка не хоче бути жертвою. Це нова якість. Ми переходимо в нову якість, хоча не всі ще це розуміють і живуть, як у 2006-му чи 2013 роках, але стався злам.
Мої вікна і балкон виходять на Хрещатик і Майдан, я бачив полум’я і чорний дим, щодня бачив море людей, виходив і занурювався у натовп — і скрізь світліли прекрасні обличчя.
У Національному музеї української літератури видавництво «Ярославів Вал» влаштувало презентацію мого роману «Час великої гри» у перекладі російською. Була холодна зима, були численні смерті на Майдані, і я тоді сказав, що жорстока історія прийшла в наші подвір’я, у наші доми, в наші душі. І ми ще не знаємо, чим ця історія скінчиться.
Я, звичайно, не хотів лякати нікого, бо ми всі стоїмо перед невідомістю, яка екзистенційна, її дуже важко збагнути. Але нині ми бачимо, що в результаті отого насильства страшного, наруги над Україною народилася нація. У мене сльози течуть, мабуть, це вже від старості, але я не можу спокійно дивитися, коли по ТБ щодня показують героїв, живих і мертвих. І повірте, через рік чи п’ять буде нова Україна. Обов’язково. Є народ, який не хоче бути жертвою.
Можливо, я краще вмію писати, ніж говорити, і в тих текстах є більше, ніж я можу вам зараз сказати, проте акцентую (перепрошую за декларативність): нехай із нами завжди буде дух єднання, високий дух України, дух розуміння нашої історії, нашої боротьби і розуміння того, що зараз ми переходимо в нову якість, у XXI століття, яке попри всі трагедії, що ще чекають нас, буде наше, буде українське, буде переможне.
— Юрію Миколайовичу, Ви у своїх творах передбачили події, які нині швидко реалізовуються. З якими почуттями як автор спостерігаєте за тим, що відбувається?
— Жодної радості чи задоволення від того, що мої пророцтва збуваються та ще й так швидко, я не відчуваю. Навпаки, починаю боятися сам себе, бо багато жахливих речей напрогнозував. Тепер прошу Бога, щоб не збулося. Не тільки Україні, але й світу, можливо, доведеться пройти через значні випробування і навіть через ядерну війну. Безумовно, я цього не бажаю. Але такою є закономірність розвитку людської цивілізації.
Я, до речі, не лише в художніх романах (де можна дати волю фантазії), а й у публіцистичних і політологічних статтях про ці загрози попереджав. У книзі «Україна в зоні турбулентності» ще є чимало вражаючих передбачень. У статті 2010 року зазначив, що режиму Януковича залишилося жити чотири-п’ять років.
А ще писав: будуть дуже серйозні події, які не повторять Майдан-2004, а вже проходитимуть з елементами насильства, гайдамаччини та махновщини. Хоча, звісно, всі прогнози для людини, яка знає історію України, весь час аналізує події, думає про те, що буде далі, є очевидними. Крах режиму Януковича був закономірним, адже його існування виходило за всі нормальні межі.
— Багато хто не вірив у те, що Росія коли-небудь нападе на Україну. А у Вас це змальовано у романі на прикладі так званої Чорної орди.
Дехто з аналітиків тепер каже, що Росія більше втратила, ніж здобула у війні з Україною. Для чого ця війна Путіну?
— Є два могутніх фактори, які взаємодіють один з одним і доповнюють. Перше — безсмертний російській імперський великодержавний дух. Він живе в російському народі, прищеплений ще з часів Орди, з часів повного поневолення народу. Цей дух, на жаль, існував до Путіна та залишиться після нього. Без нього Кремлю всупереч здоровому глузду не вдалося б учинити з Грузією та Україною те, що відбулося.
Другий фактор — особистісний фактор Володимира Путіна. Він — це особливий продукт, продовження таємних спецслужб. Він був дрібним кадебістом, людиною в органах невеликого рангу та польоту, але навчився багатьом прийомам спецоперацій. Коли працював у Німеччині, вивчив гітлерівські прийоми та побачив, що вони придатні для наслідування.
А ще Путін перебуває під впливом денікінської, білогвардійської ідеології, яка повністю суперечить більшовицькій. Що б там не казали, але більшовики проповідували дружбу народів, тобто інтернаціоналізм. Ця ідеологія в Росії тепер зникла, і всі комуністи, оті старі пенсіонери, які думають, що Кремль продовжує стару радянську традицію, до якої вони звикли, роблять трагічну помилку. У путінській Росії немає ідеології дружби народів! Це — ширма. У Кремлі все зводиться до постулатів Денікіна — «єдіной і нєдєлімой Росії», єдиного російського народу. Малороси можуть служити Росії та російському народу, але не можуть бути окремим суб’єктом міжнародного права.
— Юрію Миколайовичу, чи згодні Ви з думкою, що як тиран Путін найстрашніший з усіх тих, що були в історії?
— Усе пізнається в порівнянні і в історичному контексті. Скажімо, Наполеон, який вважався злодієм і розбійником Європи, нині вже таким не бачиться. На сьогодні, коли світ після холодної війни почав уже звикати до якихось цивілізованих правил міжнародних відносин, Путін, звичайно, є зловісним, надзвичайно небезпечним злочинцем, палієм війни. Він повинен бути засуджений міжнародним трибуналом.
У нього, зокрема, є очевидна психологічна риса: він пекельно, патологічно ненавидить Україну. І я думаю, що ця ненависть його з’їдає, спалює. Розумієте, людина, яка живе тільки з мстивим почуттям ненависті, не може бути нормальною і не може довго жити з тим почуттям. Це почуття його знищить, тому що не можна коїти цей величезний злочин, зіткнувши смертельно лобами два найбільших слов’янських народи, які дуже серйозно пов’язані один з одним. Були, звичайно, і дуже погані сторінки, були й добрі відносини. І це все знищити, на тривалий період у майбутньому породити ненависть між нашими народами — злочин непростимий, і він за це буде покараний безперечно, якщо не людьми, то Богом.
— 70 років людей зомбувала радянська влада. Нині населення Російської Федерації зомбує Путін. Чи не прийде після нього ще гірший тиран?
— Я не хочу так думати, тому що пережив епоху Сталіна. Я був студентом, мало що розумів у великих політичних справах, але те, що коїлося в останній рік життя Сталіна, було щось надто страшним. Розгорялося відчуття (незрозуміле, бо ні на чому не будувалося), що це повинно скінчитися. І коли Сталін помер, через три місяці ми зітхнули з полегшенням, раптом опинилися в іншому світі, хоч був Хрущов та інші сталінські поплічники.
Я думаю, що після відходу Путіна не може статися загострення ще гірше, це просто неможливо, бо є здорові сили в російському народі, які теж не хочуть всеспалюючої ненависті, війни кривавої проти братського народу. Недарма російські офіцери дедалі частіше відмовляються від цієї війни, вони не розуміють, навіщо їм воювати, бачать, що у нас ніякого фашизму немає. Тому, на мою думку, попри спроби якихось зовсім чорних архінаціоналістів захопити після Путіна Росію більш ліберальні сили візьмуть гору в цій боротьбі і Росія змінить свою політику.
— Читачі і критики розберуть по кісточках Ваш останній роман «Час тирана». Забігаючи вперед, хочеться дізнатися, в чому головний нерв цього твору?
— Дія відбувається в 2084 році, і головний герой генерал Гайдук унаслідок військового перевороту стає диктатором України. Починає втілювати свої ідеї. Що з цього вийшло, я не хочу розповідати — читачі матимуть змогу самі ознайомитися. Але «Час тирана» — це не однозначна назва, а радше іронічна, бо Гайдук не є тупим диктатором, яких ми мали вдосталь в історії, а, навпаки, приклад нетипового тирана. Все для нього закінчується сумно. Він змушений піти з влади.
Я сподіваюся, що роман впродовж кількох років буде ретельно прочитаний. Дмитро Павличко вже висловив основні речі, дуже важливі для мене. Він розпізнав цей нерв. У романі є багато різних сюжетів, тем, і одна з них — єднання християн в єдину церкву, і в цьому ініціативу подає Україна. Київ стає центром християнства. Я описую дуже важливу подію в житті християн, під час якої відбувається у Києві акт возз’єднання західної та східної гілок християнства.
Що ж до політики, то можу сказати: на жаль, дуже багато залежить не від українських політиків і не від новообраного Президента України, а від тої людини, яка увійшла в смак тимчасового тріумфатора, — Володимира Путіна. Питання у тому, чи він піде на відкриту війну із Заходом, аби загарбати та поневолити Україну.
Захід не буде воювати за Україну. Але він боротиметься іншими шляхами за свої інтереси. Він зробить усе, щоб знищити Путіна. Тому він повинен був би все зважити. Крім того, Путін на території справжньої України (де немає смертохристів-запроданців) отримає дуже серйозну партизанську війну. А цим відкриє шлях до вічної нелюбові українців до росіян і навпаки. За це його колись прокляне і російський народ, адже все ж у Росії багато людей, які вважають, що ми повинні мати побратимські відносини. Залишається вірити, що Путін усе це усвідомить.
Тож я сподіваюся, що ця тема буде прочитана і достатньо добре осмислена й інтерпретована критиками і читачами. Процес почався.
— Четвертий роман буде?
— Ні. Все. Трилогія закінчена. Будуть оповідання.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».