— Справді, я вивчилася на вчительку початкових класів, причому віддала здобуттю освіти ні мало ні багато — майже сім років. Чотири роки — навчання в педучилищі (нині коледж), два з половиною — заочне відділення університету.
Чи обирала фах самостійно? Навряд. Мені було тільки п’ятнадцять. А що вчителями були батьки, то це, гадаю, й визначило наперед, куди вступатиму. Принаймні, хто такі вчителі, що роблять і як живуть, я знала й бачила щодень.
У Володимирі-Волинському, що на Волині, де навчалася стаціонарно, отримала дуже добрі освіту й знання щодо фаху. Тому одразу після навчання пішла в сільську школу працювати вчителькою музики. Роботу свою любила, як і школярів. Крім уроків, проводила багато позакласних заходів: виховних годин, концертів, конкурсів тощо. А ще — писала вірші й пісні, які учні й виконували на свята.
Водночас розуміла, що назавжди лишатися в цій школі не зможу. Професійне, особистісне зростання, саморозвиток і самоосвіта — мотиватори цілого мого життя. Так я прийшла в журналістику, літературну критику і, зрештою, в літературу. Тож коли одного дня мені запропонували директорство в сільській школі й посаду кореспондента в районній газеті, я обрала друге.
Хоча, маю зауважити, журналістика не прийшла в моє життя легко й просто. За рік до того, як узяти мене на роботу, головний редактор районної газети при зустрічі дав завдання писати «не шкільні твори «на тему», а справжні журналістські матеріали».
Тож цілий рік я мусила доводити і йому, і собі, що заслуговую на роботу в газеті. Крім розповідей про цікаві шкільні заходи, описувала сільську проблематику: як і де селяни заробляють гроші, чим їх годує ліс, якою є їхня старість, як проходять жнива та багато іншого.
Працюючи вже в районці, вдалася до серйозної самоосвіти, опрацювала безліч методичних журналістських видань, адже звідки могла знати про вправні заголовки до статей, як сформулювати підзаголовок, зробити цікавим зачин, що таке репортаж або інтерв’ю? Ходила додому до місцевих журналістів, які були на пенсії або працювали для обласних видань, вони радо давали уроки, вчили писати, ділилися професійною літературою.
У моєму житті завжди переважало писання. Тепер, маючи п’ять виданих романів і досвід не-писання (два роки після народження сина), можу з упевненістю сказати, що передусім є письменницею. Бо не писати, перевірила, таки не можу.
— Робота в газеті «Сім’я і дім» — це окрема сторінка і ще один крутий поворот — переїзд до Києва. Важко чи легко було зустрічатися із зірковими героями? Одні з перших незабутніх зустрічей...
— Через два роки роботи в районці мене запросили до обласної на той час газети «Сім’я і дім». Виявляється, в обласних виданнях стежать за роботою колег у провінції, аналізують, придивляються, а потім у разі потреби кличуть до себе.
Так само, вочевидь, аналізував і придивлявся до моєї роботи вже у Луцьку шеф-редактор «Сім’ї і дому», світлої пам’яті, Іван Корсак. Бо коли газета виходила на всеукраїнський рівень, саме мені запропонував стати її власкором у Києві.
Не скористатися цим шансом не могла, хоча дуже боялася переїзду до столиці. А надто — чи впораюсь із поставленим шефом завданням: для кожного номера газети готувати ексклюзивне інтерв’ю із зірковим гостем.
Пригадую, в оті найперші київські часи якось у фойє Театру імені Івана Франка побачила подружжя Брюховецьких. Зробити інтерв’ю з почесним президентом Києво-Могилянської академії було чимось надзвичайним.
Тоді зрозуміла: або підійду до нього зараз, або такої нагоди більше не випаде. І я наважилася, підійшла, попросила про зустріч, на що пан В’ячеслав люб’язно погодився, і в один із ранків провела одне з найважливіших ексклюзивних інтерв’ю — із В’ячеславом Брюховецьким.
Потім були незабутні розмови з онуком Івана Франка Роландом, художником Іваном Марчуком, народними артистками Ніною Матвієнко і Наталією Сумською, телеведучими Юрієм Макаровим, Андрієм Куликовим, Миколою Вереснем, письменниками Юрієм Андруховичем, Лесем Подерв’янським, Борисом Гуменюком, Марією Матіос та багатьма іншими тепер уже колегами по цеху.
Про зіркових співаків, акторів, шоуменів та спортсменів і казати годі. На загал за роки власкорівської праці зробила понад дві сотні ексклюзивних інтерв’ю. Декого з видатних респондентів, на жаль, уже немає з нами, як от Любомира Гузара, Богдана Ступки, Леоніда Каденюка, Кузьми Скрябіна, Олеся Ульяненка, Всеволода Нестайка. Зустрічами з цими людьми направду пишаюся, бо вони, загалом кажучи, творили й мене як особистість.
— Жанно, ти написала багато рецензій на книжки. Власне, знаєш практично всіх сучасних українських письменників. Кому віддаєш перевагу? Чи можуть письменники бути друзями? Хто твій перший літературний наставник, критик...
— Під час зустрічей і розмов із письменниками відчувала, що в середовищі саме цих людей мені найцікавіше бути, навіть найкомфортніше. Слухаючи їх, почувалася буквально, мов вареник у сметані. Бо інтерв’ю, хай навіть із найпопулярнішою співачкою чи співаком, усе ж менш цікаві, а іноді — взагалі поверхові.
Тому дедалі тягнулася до літераторів, часто зустрічалася з деким за кавою, багато читала їхніх книжок, писала рецензії, доки одного разу письменниця Міла Іванцова, моя добра й давня подруга, не запропонувала спробувати написати щось своє.
Тому відповідь на запитання про дружбу випливає сама по собі: так, дружба між письменницями буває. У мене не одна подруга — письменниця.
— У сучасну літературу Жанна Куява увірвалася «вибухово» із «Нічницею». До речі, як виник задум, сюжет? І, власне, через короткий час — друга книга, яка перемогла в літературному конкурсі «Коронація слова». Літературний конкурс — це як самоствердження?
— Ні, не самоствердження, щось більше.
Коли я відправляла «Нічницю» на конкурс, то поставила на кін свою подальшу професійну долю: якщо роман відзначать, бути мені письменницею, якщо ні, вправлятимуся в літературній критиці й далі розвиватимусь як журналістка.
І коли вирішила й постановила: ні, письменництво не потягну, бо це надто відповідально, — мені подзвонили з «Коронації слова» й повідомили, що твір є номінантом на відзнаку. Тоді у стресі хутко відповіла: «Але я не планувала вигравати!» На що співрозмовниця, вочевидь, не вперше чуючи щось подібне, відповіла: «Усе гаразд, інші ще й не таке кажуть». От що буває від раптової надсильної радості.
Але «Нічницю» відмовилися видавати в кількох найбільших українських видавництвах (кажучи при цьому, що твір добрий, але «не формат»), тож книжка вийшла в луцькій «Твердині». Відтак наступні твори надсилала на конкурс, аби знайти більшого видавця й, відповідно, завоювати більше коло читачів.
Щодо задуму, то ця історія ніби жила в мені. До того ж я хотіла віддячити бабці (Царство Небесне), яка свого часу теж прийняла мене на квартиру, як баба Груня — Іванну, й ставилася мов до рідної, дуже любила й розуміла.
— Звідки стільки досвіду: писати реалістичні, психологічні твори про життя?
— Мене, як і будь-кого, життя любить-голубить, але й випробовує, повчає, загартовує. Створює трудні ситуації, з яких маю вибратися. Ставить складні запитання, на які шукаю відповіді. Кожен свій досвід я аналізую й досліджую, пишучи. У письмі шукаю шляхи виходу з кризових станів, відповідаю на одні запитання й ставлю інші. Коли це збігається з досвідами читачів, тоді отримую зворотну реакцію, зазвичай це обмін позитивними емоціями та енергіями.
— Головні герої твоїх романів розповідають, вчать, підказують, як долати життєві ситуації. Є випадки, коли читачки на творчих зустрічах діляться враженнями, як після прочитання роману міняють свої долі... Це додає впевненості, натхнення?
— Один із недавніх відгуків мене щиро заскочив: жінка, прочитавши мій роман «Дерево, що росте в мені», зважилася змінити місто проживання, переїхала до Києва. А після прочитання роману «Гордієві жінки» збагнула, який чоловік їй потрібен, і зустріла його в тому-таки Києві. Такі історії, звісно, надихають. А ще засвідчують, що пишу недарма.
— У твоєму житті також були труднощі. Як долала їх?
— Долала болісно, як по правді. Може, тому мої перші романи здебільшого — про біль, від якого потерпає сучасна людина.
Але тепер я здебільшого роздумую над тим, як оминути великі розчарування, випередити страждання, сказати «ні» сльозам. Тобто жінка сильна, вольова і з характером дедалі частіше зустрічатиметься в моїх текстах, сподіваюся.
— Чи підтримує творчу діяльність чоловік?
— Так, чоловік — мій найсуворіший критик (після мене самої) і вірить у мою творчість, мабуть, сильніше, ніж я сама в нею вірю.
— Про що найчастіше запитують на презентаціях, зустрічах?
— Найчастіше цікавляться, чи мають герої моїх романів прототипів у реальному житті. І на кого з героїнь найбільше схожа я.
— Після виходу чотирьох романів була невеличка перерва. І все ж писати хотілося. Роман «Говори, серце, не мовчи» написався легко? Яка реакція, відгуки читачів?
— Ні, цей роман писався найважче з огляду на умови. Скажімо, роман «Гордієві жінки» я писала в умовах найкомфортніших для письменника: протягом восьми місяців практично не відволікалася на щось інше, хіба на переклади, якими заробляла на життя. А так — мовчазні квартирні стіни й світ романних персонажів, з якими прокидалась, обідала, лягала спати й вела безкінечні розмови. Тоді я мала необхідні для творчості зовнішню тишу і внутрішній спокій.
А для написання роману «Говори, серце, не мовчи» мусила вихоплювати час тихцем і крадькома, мов злодійка, ранніми ранками, коли малюк тихомирно досипав. Щойно дитина прокидалась, світ моїх романних персонажів розтрощувався й розсипався на друзки.
Кожного світанку я мусила збирати його докупи і склеювати, мов розбиту посудину. Це — важко. Бо коли пишу, то ніби пірнаю глибоко під воду, куди не долинають звуки ззовні, нічого не відволікає. Щойно вдома хтось починає лепетати, плакати чи просити їсти, мушу випірнати з-під води й тоді стає чутним лише світ зовнішній.
Щодо відгуків на роман (а він, як відомо, виробничий, про так званий офісний планктон), то в одному з найсвіжіших читачка написала: «Цю книжку хочеться назвати не романом, а сторінкою з життя кожної з нас, із кожного колективу. Після прочитання Вашої книжки ще не можу почати іншу: роздумую над щирістю колег, як насправді вони до мене ставляться?..»
— Ти умієш подивувати — коротка проза: оповідання, есе... І знову перемога у літературному конкурсі малої прози — це самоствердження?
— Напевно, кожна моя перемога починається з меншої чи більшої поразки. Так і тут. Одне з онлайн-видань замовило в мене оповідання, яке не опублікувало, мовляв, у книжці закладені смисли зчитаються, а от з екрана гаджета — ні.
Мені стало соромно через це. Не перед кимось, а перед собою. І я вирішила перевірити, чи здатна написати щось гідне в короткій формі? Тоді виникла ідея взяти участь у Всеукраїнському літературному конкурсі малої прози імені Івана Чендея. Коли за кілька місяців дізналася, що з-поміж майже 300 робіт моя посіла друге місце, неймовірно втішилася і надихнулася на написання нових оповідань і новел.
— Мова твого письма така особлива, вона досить вирізняється, захоплює... Це все Волинь... Як вплинув і чи вплинув на мову Київ? Свої діалекти не забуваєш і продовжуєш використовувати?.. Як вдається зберігати мову?..
— Спасибі за це важливе запитання. У Києві я живу 12 років і завжди з усіма спілкуюся українською. Причому майже завжди, коли співрозмовник російськомовний, він переходить на українську, а не навпаки.
Часто чула від киян прохання: «Говоріть, говоріть, Вас так приємно слухати!» А на останній офісній роботі колеги навіть просили повторити сказані мною слова, як, наприклад, «чепуритися», «кокетувати», «гоготати», «чубитися», «шанувальник» та інші. Там я теж чула багато компліментів щодо мови й колеги зі мною теж старалися говорити подібною українською.
Я допіру не хвалюся, а веду до того, що коли мова звучить, коли вона не схожа на волоцюгу-п’яничку або гопника, що вискочив з-за пивної забігайлівки й белькоче щось малозрозуміле й неприємне, себто коли мова цікава, не засмічена, а приємна на слух, ще й присмачена цікавим, колоритним слівцем, тоді її хочеться й слухати, й навчитися говорити так само. Говорімо гарною українською, тоді її стане більше.
— Жанно, ти любиш мандрувати? Їздиш із презентаціями по Україні. Захоплюють міста, містечка, села. Обов’язково відвідуєш пам’ятні місця й розповідаєш про це.
— Мандри — це завжди яскраві враження, нові емоції, пов’язані із зустрічами з людьми. Я є шаленою колекціонеркою емоцій та архівницею спогадів. Щоразу, коли десь буваю і звідкись повертаюся, записую враження про побачене, фіксую думки та емоції.
Навіщо це? Хтозна. Та коли перечитую навіть найдавніші записи, щоразу повертаюся думками в ті місця, про які йдеться, й відчуваю не менш яскраві емоції, як багато років тому.
— Яка Жанна Куява у повсякденному житті? Турботлива мама, дружина. Любить, наприклад, смачно готувати, вміє подивувати оригінальним рецептом?
— Я — дуже хатня жінка. Люблю тишу, спокій і усамітнення. Особливо тепер, коли щоденно протягом трьох років у вухах дзеленчить голос сина. Спасибі чоловікові за те, що бодай на вихідних дає мені можливість побути на самоті, послухати свій внутрішній голос.
А ще я люблю порядок. Коли в хаті безлад, почуваюся хворою. Тому й писати можу тільки тоді, коли навколо нічого не відволікає і не бентежить.
Щодо кухні, то за ці три роки в декреті стільки набулася коло плити, що ні, говорити про неї не хочу.
— Чим можна здивувати Жанну Куяву?
— О, найменшими дрібницями й увагою, як от квіти серед будня чи книжка, про яку казала десь між іншим, що хотіла б її мати.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ