Він так умів донести предмет, що НЕ закохатися було просто неможливо. Улюблена, єдина й пізня дитина у батьків, я гарно вчилася, була відмінницею. Всі предмети давалися легко. А цілеспрямованість — наша сімейна риса.
Пізніше подруги зізнавалися, що рівнялися на мене. Можливо, тому, що тато був директором школи, до мене вимоги були більш посилені. Легко вступила й успішно закінчила фізичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка.
Трудовий стаж розпочала на заводі напівпровідників «Квазар». До речі, там був чудовий радіовузол. Якось запропонували написати, а потім і прочитати нарис про передову бригаду нашого цеху на заводському радіо. Мені це вдалося і потім на кілька років я стала «голосом» заводу.
— Але ж, крім фізики, Ви ще й чудово співали?
— Так, я співала у відомій Капелі «Дніпро». Свого часу закінчила музичну школу по класу фортепіано. В нашій сім’ї всі добре співали — дідусь і бабуся у два голоси; мама знала сотні пісень! Навіть зараз, коли збираються родичі, обов’язково співають.
Шкодую, що традиція домашнього співу якось, особливо у містах, утрачена. Бо для мене спів — це як свято. Пригадую, як троє моїх друзів-фізиків (бас, тенор і альт!) обступили мене й переконували, що їм не вистачає сопрано і я маю йти до університетського хору й співати. Погодилася швидко.
І тепер я кажу, що в університеті вчилася п’ять років, а у видатній Капелі «Дніпро» співала десять років! Саме ця Капела Університету Святого Володимира у 1916 році на сцені Київської опери під керуванням Миколи Леонтовича вперше виконала найвідомішу українську пісню, яку нині знає весь світ, — «Щедрик». Це — та Капела, яка поїхала на гастролі у 1919 році під керівництвом Олександра Кошиця до Канади й Америки й прийняла рішення не повертатися в окуповану більшовицьку Україну.
Коли я співала в хорі у 80–90-х роках, нам забороняли виконувати пісні Капели Кошиця. Але ми вчили ті пісні. Ми знали «Чуєш, брате мій», «Сонце заходить». Багато співали сакральних церковних пісень. Тоді і Шевченка забороняли співати і збиратися 9 березня біля його пам’ятника! До речі, на той час у кожній хаті висів портрет Тараса Шевченка, на відміну від сьогоднішнього дня.

У кожен період життя щось брало гору
— Знаю, пані Світлано, що в усіх діях Ви послідовна. Як так сталося, що різко вирішили змінити професію?
— Коли працювала на заводі «Квазар», були 90-і роки. Часи знаєте які. На заводі не платили зарплати, працювали неповний робочий день. Мій перший чоловік якось зустрів нашу однокурсницю. Пили каву, розмовляли. Женя Сизонтова працювала у щойно створеній інформаційній агенції «УНІАР» (Українська незалежна інформаційна агенція «Республіка»), де готували перші випуски недержавних «Новин» на телеканалі ЮТАР.
Між іншим, у розмові чоловік почав робити зауваження щодо програм. У відповідь почув: «А ти спробуй знайти підготовлених фахівців». Чоловік не здавався: «А ти візьми мою Світлану». Ось хто був моїм першим продюсером!
До речі, я вже років вісім на громадських засадах працювала на заводському радіо. Мій голос чули 15 тисяч працівників! Коли зателефонували й запросили приїхати на проби в УНІАР — це було щось подібне до польоту в космос. І все ж відважилася, спробувала. Із 80 претенденток відібрали мене й акторку Галину Кияшко, яка вже 20 років живе і працює у Нідерландах.
— Знаю, що перші ази журналістики Вам передав Сергій Набока?
— Так, це ж він заснував УНІАР! Пишаюся, що вчилась у нього майстерності. Принципи Сергія згадую й нині. Вважаю його своїм учителем у журналістиці! Його і Світлану Рябошапку. Свого часу Сергій Набока — відомий журналіст, дисидент, учасник Української Гельсінкської спілки, який три роки (з 1980-го по 1983!) відсидів у тюрмі за відстоювання свободи слова, — сказав твердо й переконливо: «Слова Україна і Бог треба писати з великої літери. Всю решту можеш писати з маленької».
Ми не просто були диктори на телебаченні. Ми самі шукали події, готували матеріали, вичитували, редагували, верстали... Так диктори перетворювалися на ведучих!
— Ви маєте не один приємний спогад з того часу?
— О так! Один із них пов’язаний з Ліною Костенко. Після народження сина як дарунок у мене почало рости волосся і я мала довгу косу. А Сергій Набока дуже любив, коли в ефір я виходила із заплетеною і викладеною наперед на блузу косою.
І ось пройшли роки. Я вже працювала на «Інтері» в програмі «Доброго ранку, Україно!». Прибігла якось до Музею Павла Тичини — на презентацію першого (після радянської заборони) видання його збірки «Сонячні кларнети». Сіла в залі скраєчку. Поряд зі мною сидить красива статна жінка. І раптом вона виходить і починає читати поезію.
І я розумію, що це — Ліна Костенко!!! Німію від щастя. Після завершення вечора я підійшла до Ліни Василівни, перепросила, що вона мене, може, й не знає, і відважилася сказати, що дякую за Божий дар сидіти поруч з такою видатною поетесою, жити з Нею в один час, в одній країні й на одній планеті.
Вона уважно глянула на мене і спокійно так каже: «Чому не знаю? Це ж Ви виходили в ефір у новинах на ЮТАРі з довгою косою?» Я свято бережу той спомин у своїй душі.

Ексклюзивні «Театральні сезони»
— Багато телеглядачів запам’ятали Вас як ведучу «Театральних сезонів»...
— Мені щастить на фантастичні зустрічі! Однією з таких вважаю зустріч із Богданом Ступкою. Ми навіть знялись в одному кіно — мелодрамі «Мости сердечні». На жаль, свого часу фільм не купила Україна, проте телефонують друзі з Канади, Ізраїлю й повідомляють, що бачили мене в кіно.
Якось Богдан Сильвестрович подзвонив мені і зауважив, що на Першому національному нічого немає про театр. А він саме став художнім керівником Театру імені Івана Франка. Богдан Ступка попросив організувати зустріч з генеральним директором каналу Єгором Бенкендорфом, з яким я добре знайома була ще з «Інтера». І я привела Єгора до Метра.
Вони довго говорили, згадували Андрія Бенкендорфа (кінорежисера і батька Єгора), потім за місяць почали обидва у мене питати: «То що, будеш щось робити про театр?» Ось так у моєму житті (і на Першому) виникли «Театральні сезони». То була справді єдина на українському телебаченні програма про театр.
За сім років ефіру програма змінювала свій формат. Спочатку ми показували глядачам вистави і їх обговорення. Стартували «Украденим щастям» у постановці Сергія Данченка, де Богдан Ступка грав Миколу Задорожного. І завдяки «Театральним сезонам» в архівах телебачення є ця унікальна вистава, знята на 8 камер! Ми розповідали про різні театри України, а згодом перейшли до формату інтерв’ю. І першим стало... останнє інтерв’ю з Богданом Ступкою.
— У рамках «Театральних сезонів» Ви започаткували «Культ особи»...
— Так. «Культ особи» — це серія портретних замальовок про непересічних особистостей, які творили і творять історію духовності, підносять ідеали світла і добра над сьогоднішньою непростою буденністю. В архівах є понад 200 інтерв’ю з відомими акторами, режисерами, оперними співаками, балеринами. Спецвипуски були присвячені Ларисі Кадочниковій, Андрію Бенкендорфу, Марії Капніст, Івану Миколайчуку. А яка цікава й непересічна історія акторки Анни Варпаховської...

Я завжди прагнула радіти життю...
— Ви з найтяжчих ситуацій завжди виходили достойно. Ніколи й нікому ні на що не скаржилися...
— А який сенс? Я завжди прагну радіти. Це якесь своєрідне вміння — замість скаржитись і плакати. Коли раптом якісь неприємності, завжди згадую свою бабусю, думаю, а яке складне життя прожила вона. Їй довелося бути свідком трьох воєн... У 18 років вона пішки з Переяслава в Київ носила їжу своєму чоловіку — моєму дідусю, який служив в армії.
Бабуся під час Голодомору в 33-му поховала двох маленьких синів, а в 1941-му втратила старшого. Проте вона раділа, що дочекалася з війни чоловіка і старша донька повернулася з Німеччини, куди її силоміць забрали на примусові роботи.
Моя бабуся Таня все життя допомагала людям, чудово співала, вишивала й померла майже у 90 літ, сподіваючись і свято вірячи, що її онуки житимуть щасливо.
— Тобто все залежить від...
— Все залежить не від часів, а від нас самих. Все — в нашій голові і в душі! Від того, як ми себе позиціонуємо, що робимо і говоримо, чого хочемо від життя і чи починаємо зміни із себе. Бо часи не обирають, в них живуть і помирають. І я давно вже визначила своє життєве кредо: «Якщо я не можу змінити обставини, я повинна змінити своє ставлення до них».

Художниця в мені зародилася з благодійності
— Кілька років тому Ви порадували своїх прихильників виставками... картин. До всього Ви ще й художниця?
— Художниця в мені прокинулася зовсім нещодавно. Все почалося з благодійності! Бабуся мене завжди вчила, що краще давати, ніж просити.
Якось, коли брала інтерв’ю у відомого дитячого кардіохірурга Іллі Ємця для програми «Як ваше здоров’я?», головний лікар Центру дитячої кардіології і кардіохірургії Володимир Жовнір запропонував узяти участь у благодійному аукціоні. Тобто художники й відомі люди — в чотири руки — за сім годин (саме стільки в середньому триває операція на серці) створюють картину. Потім проводять аукціон і на виручені кошти купують медичне обладнання для Центру.
Звісно, я погодилась. А оскільки останній раз малювала в школі, я побігла взяти кілька уроків у художниці, разом з якою мала писати картину. Тож із молодою художницею Надією Онищенко ми створили першу мою роботу (мій підпис під роботою) — кульбабки і назвали «Радість життя». Картину купило Посольство Казахстану в Україні.
— І Ви почали малювати?
— Не зовсім так. Трохи щось пробувала, а потім затихла. І знову у 2015 році мене вже самостійно запросили взяти участь у благодійному «тихому аукціоні» для Центру. Тоді я створила роботу «Подвійна веселка». Це досить велике полотно — 60х100.
Писала свою вулицю на Подолі після дощу. І на мою картину був хороший попит — за неї торгувалися посол Узбекистану в Україні, Юра Горбунов, Ліля Рубан... З двох тисяч гривень ціна зросла у п’ять разів! Це надихає! Відтоді я почала системно брати уроки живопису в художника, який дав мені школу, впевненість і довіру. Його ім’я — Олександр Добродій.
— Відтоді Ви повірили в якусь закономірність чи магію цифр?
— Цікаво, що у Олександра Павловича день народження в один день із моєю мамою. Повірила, що то знак. Згодом, у 2016 році, запропонували першу персональну виставку, а в мене всього з десяток робіт. Раптом згадала, що в чоловіка за два місяці день народження та ще й ювілей.
Вирішила, що мій креативний чоловік заслуговує, щоб і ювілей був креативним. Зателефонувала знайомому мистецтвознавцю й попросила, що саме 21 числа мені потрібна зала. До двадцяти робіт дописала портрет чоловіка.
Отже — 21 робота! 21 січня народилася моя бабуся, день народження чоловіка і виставка 2017 року в Шоколадному будиночку. Головне — повірити. А вже згодом мені запропонували виставку у вітальні Київського академічного театру «Колесо».
Потім був Музей друкарства у Києво-Печерській лаврі, Музей гетьманства, виставка на 20-му Міжнародному театральному фестивалі «Мельпомена Таврії», виставки у Посольствах України в Греції та Об’єднаних Арабських Еміратах.
— Натхнення, певно, ще додають подорожі? Знаю, що це ще одне з Ваших хобі.
— Так, мандри — це наше. Цього року «відкрили» з чоловіком Америку. Мрію поїхати туди ще раз і побувати в місцях, що полюбилися: Каліфорнія, Арізона, Сан-Дієго, Лас-Вегас, Сан-Франциско. Хочу нарешті побачити Гаваї! Враження надихають мене надзвичайно! Імпресіоназім — це ж від слова impression — враження! Вважають, що ця течія почалася з картини Клода Моне «Враження. Схід сонця».
Тому до живопису маю і зараз особливу тягу й бажання. Беру уроки малюнка й композиції. Захоплює техніка старої фламандської школи. Рік тому мала пречудовий подарунок — п’ять днів в Амстердамі! Практично всі дні просиділа в музеях.
Мої улюблені художники — Клод Моне, Ренуар, Ван Гог, Тулуз-Лотрек. Хочу продовжити свою серію робіт «Мости» — бо вони об’єднують... береги, континенти, душі!. Працюю в стилі реалістичного імпресіонізму.
— Яка найбільша цінність для Вас сьогодні?
— Насамперед — це люди! Вони головні скрізь і завжди. Для мене дуже важлива моя сім’я, сімейні цінності, друзі. Хочу жити у країні, яку знають у світі не через Чорнобиль, корупцію, війну і скандали. А таку, де працюють дивовижні кардіохірурги, передові вчені, талановиті програмісти, фантастичні співаки! Де красиві гори й озера, де тисячолітня історія і її пам’ятки не руйнують, а охороняють; де люди пишаються своїм громадянством, а не соромляться за вчинки влади.
Часто ловлю себе на думці, що люди втрачають таке поняття, як совість і порядність. Та я оптимістка і щиро вірю, що все у нас буде добре. Якщо ви помітили, на моїх картинах завжди світло і енергія добра.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ