А потім — армія на три роки. Далі університет. Там провчився три роки, та за мій язик, за «політику» вигнали. Проте, слава Богу, тоді Павло Загребельний забрав мене в «Літературну газету», а Олесь Гончар допоміг, щоб швидко прийняли до Спілки письменників. Потім я поїхав у Москву — вчитися на Вищих сценарних курсах.
Проходив практику в Параджанова в «Тінях забутих предків» (у Карпатах), заприятелював із ним. З того часу не можу без кінематографа, і часом мені цікавіше бувати у Спілці кінематографістів, ніж у Спілці письменників, де літератори знову не мирять між собою. Я вже казав обом очільникам — Михайлу Сидоржевському і Володимиру Даниленкові: «Ви дійдете до того, що прийдете в Європу дуже швидко».
Що маю на увазі? Двадцять років тому я був у Спілці письменників Франції в Парижі, приїхав за запрошенням. Шукаю ту спілку. А вона на «енному» поверсі у великому будинку. В одній кімнатці сидить голова спілки, якого час від часу переобирають, а в другій — секретарка і головний бухгалтер. Оце весь апарат Спілки письменників Франції. Я кажу нашим: «Ви досваритеся до того, що матимете європейську Спілку письменників».
Я трохи займався літературою, трохи кінематографом, трохи політикою, і, мабуть, вийшло щось не зовсім нормальне в цьому українському світі, де мене кличуть інколи і на якісь політичні «страсті-мордасті», і в кінематограф, і часом згадують, що я пишу вірші. Найсвіжіша моя книжка — «СатирикоN», у ній багато іронічного, сатиричного.
— Ваші твори опинилися в читанках, підручниках. Певно, в молодості Ви цього не передбачали. Чи згодні Ви з вибором творів?
— Мене ніхто з Міністерства освіти ніколи нічого не питав з цього приводу. Та я, чесно кажучи, не цікавився, як у підручники потрапили «Соняшник», «Чорнобильська мадонна».
Думаю, що можна було б вибрати кращі твори, ніж мої, — Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Леоніда Кисельова, Ліни Костенко... Ці поети наближені, кожен по-своєму, до якихось особливих граней поезії, яких мені ніколи не вдавалося сягнути і яких я ніколи не сягну.
До речі, нещодавно був вечір, присвячений Миколі Вінграновському, про нього в Будинку кіно демонструвався фільм. Створений він ще 1993 року, я раніше його, на жаль, не бачив. Це — блискучий фільм! Микола там висповідався дуже добре. Я вражений тим, що у нас є такі фільми. Про це кажу з огляду на моє ставлення до себе і до своїх поезій.
Утім, коли чую, як мої вірші читає хтось, інколи сльоза пробиває, думаю: ти дивись, наче і непогано хтось написав... Ще наведу самоцитату: «Вірші не потрібні нікому, саме тому вони — найголовніше. Душу вкладай у крапку і кому, Бог ними вічність пише».
— Серед ваших афоризмів є ще такий: «Кожен українець — це троїсті музики: одне думає, друге каже, третє робить». Мабуть, доводилося неодноразово стикатися з цим у політиці?
— Таке відбувається без кінця, на жаль. Але, думаю, ми вилюднюємося потроху, стаємо більш адекватними в очах світу. Найбільше моє здивування пов’язане з війною на Сході України, коли народні когорти, тобто волонтери, почали безпрецедентно допомагати солдатам. На тлі смердючої влади, яка з кожним роком стає дедалі гіршою. А наш народ все ж таки кращає. Я в цьому переконаний абсолютно.
Водночас нікуди не подінешся від того, що українці — народ загребущий і завидющий, його риси — в наших олігархах. Ми нині живемо в державі, яка зветься «український олігархат» — хочемо цього чи не хочемо. Йде війна одних олігархів з іншими, за одними стоїть президент, за іншими — прем’єр, і так далі.
Це велика біда, нікуди нам від цього всього не подітися. Коли я молодший був, ми намагалися робити Народний рух, якісь інші речі. І зараз це теж справа молодих. Я думаю, вони не дозволять, щоб у такому статусі перебувала Українська держава, вони її змінюватимуть.
— У журналі «Сучасність» за 1995 рік був опублікований ваш вірш «Росія і Україна». Він напрочуд пророчий: «Росія для України — дуже близько: смерть! І дуже далеко — смерть... Лише збалансована відстань, розумна і корегована повсякчас, означає для нас життя...»
Що могло Вас наштовхнути на таку думку? Звідки Ви про це вже тоді знали?
— Певно, через знання двох культур. Я людина, яка належить до української культури, — в поезії, літературознавстві, критиці, кінематографі. Я щось зробив для цієї культури. Але водночас я величезною мірою вихований російською культурою. Мої улюблені прозаїки — Достоєвський, Толстой, Чехов. Мої улюблені поети — Пушкін, Лермонтов, Блок. Я писав про кожного з них своє слово, я не можу відірвати себе від російської культури. Так моє життя склалося.
Коли я був дитиною, пам’ятаю, як під час війни німці зайшли в нашу школу, порозкидали книжки, поставили там німецьких коней-битюгів. Мені п’ять років було, я схопив «Большую советскую энциклопедию» — малий опеньок — я не захотів щось маленьке нести. Про це колись Миколі Бажанові розповів, пояснюючи, чому я люблю енциклопедії.
Потім схопив другу книжку — Пушкіна. Я того Пушкіна почав із кінця читати. Бо спереду були вірші, а позаду — анекдоти про нього. «Їде Пушкін. «Куди ти, Пушкін, їдеш?» Пушкін обертається на кобилі своїй, та піднімає хвоста, каже: «Зайдіть у каюту, запитайте капітана». Коли мене кличуть на якісь посиденьки дорослих, я інколи «пушкінські» анекдоти розповідаю. Це я кажу до того, що в глибинах моїх живе відчуття російської культури, чи на зло, чи на добро — хто знає...
Я думаю, що ми дуже неправильно робимо, коли намагаємося лише механічно відрізати від нашого інформаційного простору лімонових з кисельовими. Все треба розжовувати-пояснювати. Я вже казав Княжицькому, голові Комітету з питань культури і духовності ВР, власникові телеканалу «Еспресо TV», що треба влаштовувати обговорення: все розтлумачувати, зокрема наскоки Затуліна чи Тихомирова...
Ці великі глобалісти доводять, що Росія повинна піти в атаку, забувають про те, що кожна імперія якщо не тепер, то в четвер розвалиться. І це буде на біду не тільки для народу російського, а й для сусідніх народів, передусім для українського, білоруського, молдавського, народів Прибалтики.
Ще такий штрих. Якось я зателефонував Віталію Коротичу. Ми говорили про те, що треба українських і російських письменників звести до купи, щоб ми зробили певні заяви з приводу анексованого Криму, війни на Сході України. Та коли вбили Бориса Нємцова, це вбило і наші починання з цього приводу.
— Ви — оптиміст чи песиміст?
— Я згадую велику листівку, де фігурували найвидатніші люди планети. Під Леніним було написано: «Я личный враг Господа Бога». І ми бачимо, що робиться з особистим ворогом Бога. А інших людей, таких, як Ейнштейн, Шевченко, Шекспір, без Господа Бога уявити не можливо. Найвидатніші люди завжди вірили в кращу суть людини, це незнищенно. Я не можу собі уявити, що наша цивілізація буде знищена. Вона може бути покорчена, побита і таке інше, але у стражданнях мусить все витерпіти. Тож оптимістичне в мені переважає над песимістичним.
— Чи спілкувалися Ви в останній період з віце-прем’єр-міністром із гуманітарних питань В’ячеславом Кириленком? Як Ви ставитеся до нього як до людини і посадовця, до його позиції?
— З Кириленком я досить часто перетинаюсь. От нещодавно він прийшов у Музей Лесі Українки і представляв державу. Весь час заглядав у телефон. Я кажу: «Певно, видивляєтеся, чекаєте, що президент має прийти? Але ж нас не перевіряли металошукачами. Президента, мабуть, не буде».
Кириленко поцікавився: «А що, на вас уже пересердився президент?» — «А за що він на мене розсердився?» — «Ну ви ж на урочистостях фільму «Тіні забутих предків» щось таке йому сказали...» — «Та хіба він за це сердиться? У нього нема часу на Драча сердитися, він думає про державні справи, про гроші, про «Рошен» у Липецьку, ще про якісь речі... У нього багато турбот».
Невже ви думаєте, що культура залежить від віце-прем’єр-міністра чи міністра культури? Ніколи такого не було і ніколи такого не буде. Скільки я пам’ятаю у своєму житті міністрів, найцікавішим був Іван Дзюба, але ж і він елементарно дуже мало міг зробити для культури.
Нині народ поступово бере владу в різних сферах у свої руки, ото і є духовною основою, на яку мають орієнтуватися і міністр культури, і міністр освіти, від яких дуже мало що залежить. Інша річ — джерела і острівці культури всюди і скрізь, які існують, наприклад, в Ірпені чи Боярці, або Чернігові, куди я маю ось їхати. Чим особливіша буде культура на місцях, тим вона буде потужніша, і не залежатиме від того чи іншого міністра.
Міністри підтримують прем’єра. Є команда, яка підтримує президента. Тож мало що залежить від конкретної особистості, часто «впливає» ситуація.
Є враження, що якісь льодові крижини борються над Україною. Одна крижина ламає іншу, а людина біжить, перестрибуючи з крижини на крижину, хоче встигнути добігти, та, бува, не встигає...
Ось заступник міністра культури Ігор Ліховий, який сам колись був міністром. Наче славний чоловік, а я згадую тільки одне: зайдеш до нього, а він хронічно за кордоном — то там, то там... Міністрами культури були актриса Лариса Хоролець, домрист Дмитро Остапенко, актор Богдан Ступка, співачка Оксана Білозір...
Ми весь час чекали, що від когось буде якась велика переміна. Ну добре, хай міністр культури такий-сякий, але ж можна згадати, що відбувалося у Верховній Раді. Хто керував Комітетом з питань культури і духовності? Лесь Танюк, Михайло Косів, Володимир Яворівський... Та це ж наші прекрасні діячі! І що, вони багато чого добилися для української культури?
Як замислишся над цим, то зневірюєшся, що культура залежить від бюрократичної влади. Вона найбільше все ж таки залежить від людей, які творять реальні речі.
А що робить страшний міністр культури Мединський у Російській Федерації? Дивишся на всі його руйнівні втручання в тій чи іншій сфері і думаєш: «Господи, як народ з такою культурою терпить такого міністра?» Тож ми своїх Кириленка та Нищука витерпимо.
Я просто дивуюся, як наш народ все витримує, як він виживає. Вражаюся його довготерпінню. Часом дивлюся російський канал «Дождь». Там ведучі якось жартували, підсміювалися один над одним: «А какое главное богатство России? В чем оно состоит? В нефти? В газе? В терпении! Говорят, что уже будет сжиженное терпение».
Те саме можна сказати і про Україну. Наші правителі хочуть добитися «сжиженного терпения».
— Що пишеться, над чим працюється?
— Зараз працюю над багатотомником. Не знаю, що з того всього вийде. Хочу до купи зерна зібрати, а полову одвіяти. Бо бачу, що потім комусь буде дуже тяжко шукати, а я краще знаю, що де лежить. Хочу, щоб окремий том був про політичну діяльність, співпрацю з діаспорою (я дуже багато сил доклав для єднання українців у світі). Отак.
— Яке ваше особисте ставлення до Ліни Костенко і Оксани Забужко. Чи спілкуєтеся з ними?
— Ліну Костенко не бачив уже кілька років. Не знаю, як вона і що з нею. До неї достукатися надто тяжко, вона закрита. Коли щось треба передати, то маю кількох знайомих, які час від часу з нею контактують.
Оксана Забужко, навпаки, відкрита, відверта, постійно йде на якісь розмови, на якісь скандали... Дехто її не поважає за певні речі. Мовляв, для історії української літератури вона відкрила Юрія Шевельова-Шереха, чи ще якісь речі. Це не так, звичайно. Тут є певна зухвалість, нахабство. Утім, без цього літератури теж не буває, мусять бути особистості, які мають дратувати людей.
Я колись казав керівникам нашої спілки: «Ви повинні зробити так, щоби бодай один раз на квартал у Спілці письменників був якийсь скандал, щоб люди знали, що є спілка. Однак не сваріться між собою, а от повоюйте з Оксаною Забужко, запросіть її, накиньтеся на неї, як звірі, як акули. Вона відіб’ється від усіх вас, і ви побачите, скільки у вас залишиться здоров’я, але після того почнете щось читати і цікавитися всім на світі».
— І Забужко ліпше почуватиметься.
— Авжеж, бо відбилася від акул-колег. Це все дуже-дуже цікаво. А Сергій Жадан який цікавий чоловік! Я ж читаю, цікавлюся, і мені легше жити на цьому білому світі. Не кажу вже, що коли берешся писати розвідки, то мусиш перечитувати безліч усілякої літератури.
Маю великий гріх: почав писати про Івана Степановича Мазепу, а тема ніяк не дається. Перечитую принагідно літературу про Петра I — з ким він воював, хто його найбільший ворог? Як усе було? Перечитав історика Казимира Валішевського, перелопатив француза Адольфа де Кюстіна, який ретельно описав Російську імперію.
— Святий Микола Мирлікійський благав: «Господи, дай мені добрий кінець». На жаль, ми, українці, маємо завжди лише добрі початки, навіть не сподвиглися доброї середини. Що Вам каже ваша геніальна інтуїція про наше ближнє і трошки дальше майбутнє? Чи буде ще один Майдан?
— Наш народ надто згорьований, стільки бід упало на нього, стільки ілюзій лопнуло, як мильні бульбашки. А він таки живе! Ще буде сто один Майдан — він безкінечно буде, поки українська людина живе в такому середовищі... Що таке Київ? Це пагорби і Майдан, тут завжди бурлило народне віче. Ми нікуди від свого родоводу не подінемося, ми такі є.
Я думаю, що мають можновладці дослухатися до народу, знати, до якого роду вони належать. Все ж таки запорозька кров не висохла в душах. Та наш народ ніколи не задовольниться діями «лицарів» грошей, яких маємо нині дуже багато при владі і поза владою. Вони ж розуміють: народ ніколи їх не шануватиме.
Це відчуття народного зухвалого духу живе в кожному з нас. І ми не можемо цього позбутися через те, що хочемо, щоб у житті було по правді, щоб менше нас дурили, щоб менше ми переживали за те, за що не повинні переживати. Щоб мали майбутнє для себе і дітей. Ми ж не хочемо, щоб кров’ю наших дітей сплив східний кордон України. Мусимо прийти до тями всі ми. Від нас залежить більше, аніж від наших правителів, повірте мені.

Володимир КОСКІН