Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Серпень 03, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 26 Серпень 2016 20:51

Микола Канєвський: я змушую любити життя в усіх його проявах

Rate this item
(1 Vote)

Наш спів­роз­мов­ник — зна­ний ук­ра­їн­ський ху­дож­ник Ми­ко­ла Ка­нєв­ський. 
Пра­цює в жан­рі стан­ко­во­го та мо­ну­мен­таль­но­го жи­во­пи­су (сю­жет­ні по­лот­на, пор­тре­ти, пей­за­жі, на­тюр­мор­ти). 
Йо­го кар­ти­ни — це по­єд­нан­ня сти­лю ро­ман­тич­но­го мо­дер­ніз­му з ре­аліс­тич­ною ма­не­рою.

— Пане Миколо, з чого Ви нині «складаєтеся»?
— Я колишній викладач — у школі, технікумі, університеті. Напрям — креслення, нарисна геометрія, малювання, дизайн. А все моє життя тримається на художній творчості. За всіх скрут, попри дорогі фарби, полотно, підрамники. Наша праця не одразу затребувана, картини не щодня купують. Проте й у найтяжчі часи не згасав інтерес до живопису. Ще різьбярив — по дереву, цементу, гіпсу, писав ікони і розписував церкви, робив монументальні роботи. Все було.

Я не сушив голову над тим, скільки дадуть грошей. Навіть за ту роботу, яка багато коштує, зазвичай казав: «А скільки дасте!» Так робив сорок років тому, роблю і тепер. Для мене це вияви інтелектуальної творчості, і я не оцінюю її як суто заробіток. У цьому сенсі я був чесний по відношенню до себе.
Дивився в очі мирян, очі священиків і казав: «Скільки дасте». Питання оплати завжди було для мене психологічно складним, і водночас я дивився вперед, ніколи не зупинявся. У мене і тепер немає маєтків, великих статків, але є колосальне багатство — художня творчість. Це найкращий бік мого життя.
Колись мати мені малому дала олівці, і я їх не випускаю досьогодні, хоч іноді мої рідні думають: ой, не так малює, не так заробляє. Ні, людина має жити своїм некон’юнктурним життям — по-справжньому. Тоді настрій і здоров’я не зникнуть, усе буде, як казав Шевченко: «І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі...» Стою на цьому і дивлюся на небо. От є пісня: «Чому я не сокіл, чому не літаю?» А я літаю. Живу на повну. У мене друга дружина, двоє дітей, троє внучок.
Так, негативів у житті забагато, проте із сподіваннями і оптимізмом роздивляюся дійсність. Як думаєш, так і живеш. Якщо думаєш правильно, буде і здоров’я, і супостат впаде.
— Як художник Ви мислите на полотнах доволі складно. Чому?
— Тому що треба зображувати не загальними натасканими «фразами», вичитаними в когось. Життя йде не паралельним курсом з мистецтвом, а прямо через полотно. Ти отримуєш небесну інформацію, осмислюєш і втілюєш. Якщо добре зробив, так, як тобі потрібно, то це і комусь буде потрібно. Тоді житимемо в цьому світі у певній гармонії, тоді не треба буде їхати до Європи. У нас прекрасна держава, у нас все є. Я їздив по різних країнах. Ну і що? Чудово, організовано, системно. Але забагато штучності, мало безпосередності, щирості. У нас найкраща природа, найкращі жінки і чоловіки.
— От тільки прибрати б сміття з довкілля, душ і розумів.
— Це наша біда і кара. Якщо ми плюємося і смітимо, а потім говоримо про високе, то насправді стаємо ще нижчими. А змінюватися потрібно ще в утробному віці, звідтоді слід починати. Треба, щоб мама з іще не народженою дитинкою слухала музику, а не матюки, не вживала пива, оковитої, не курила. Тоді житимемо краще, в наших душах розквітне краса і комфортність Європи.
— Отже, який Ви художник за формальними підходами?
— Я більше, як кажуть, художник модерновий, який осмислює буття через певні образи. Утім, ґрунтуюся все ж на реалізмі. Для мене немає проблеми намалювати портрет чи пейзаж з натури. Та цього замало. Художник має ставити складніші завдання. Мислити і перетворювати ідеї в образи.
Якщо цього немає, то виходить звичайна академічна робота. Так малювали Олександр Іванов (згадаймо його скрупульозне «Пришестя Христа»), Шишкін, Кіпренський, інші. Але ж час змінюється, і живопис нині інший. Ми маємо бути саме художниками, а не фотографами. Нині не потрібна фотографічна точність чи промальованість. Не треба малювати так, як сто років тому.
— Тобто глядач має відчути дух сучасності і збагнути: «Це творив мій сучасник».
— На картинах я витворюю власні світоглядні образи, але так, щоб це було близько і до фігуративу. То може бути пейзаж, портрет, композиція зі зрозумілими посиланнями, які викликають у людей жагу боротися за світло і за себе, викликають цікавість до життя. Художник працює не для того, щоб просто перемалювати дійсність, а щоб її переосмислювати і перетворювати.
«Моя мета як художника — підвести людину до храму», — казав Андрій Тарковський. А ще краще висловився Лев Толстой: «Мета художника не в тому, щоб незаперечно вирішити питання, а в тому, щоб змусити любити життя в незліченних, ніколи не вичерпних усіх його проявах». Тому я такий різний.
— Скажімо, Пікассо був дуже різний і, звісно, не тільки він. Це нормально.
— І при тому я прагну віднайти певні розгадки гармонії, тож хочу ще захистити кандидатську дисертацію на тему: «Геометричні принципи побудови ландшафтних композицій у дизайні».
— Що здебільшого відображаєте на своїх картинах?
— Моє дитинство і юність «підготували» бачення природи. З батьком я сіно косив і возив, на коняці катався. А довкола світ літав, співав, кусав, квітував... Згадую мамині мальви, ромашки, півонії, жоржини, майори, чорнобривці, барвінки. Я в цих квітах сидів. Знаю, що таке конопля — у ній ми хлопчиками гралися. Від її запаху тікає комашня, тож ніхто не кусає.
— А знали, що конопля — це наркотик, що його курять?
— Абсолютно не відали. Зате знали, що з неї роблять тканину. Коноплю під осінь вимочували в копанках, в яких ми хлопчиками купалися. Дядьки нас ганяли, а ми дітьми заскакували туди, як жабки, каламутили воду. Отже, старші вимочували коноплі і потім робили прядиво. Наркотична пошесть прийшла набагато пізніше з міста. Селяни навіть не підозрювали про такі її якості. Зарості коноплі ми сприймали як місце для дитячих розваг і як сировину для виготовлення тканини. А наркомани, виявляється, спеціально блукають по коноплях для того, щоб скачати з тіла пилок і курити його. Жах!
Я з семи років пас корову. Губив і шукав її, зокрема вночі. Природа всотувалася в мене. От ми кажемо: пан і пані. Пан — це цар природи по-нашому (у стародавніх греків бог лісів, отар, пастухів, пізніше — покровитель усієї природи). Пригадую, як корова з’їла хліб і сало, коли я заснув.
— Невже корова може з’їсти сало?
— Авжеж, за милу душу. Я торбу залишив на траві і заснув. Мене ж о шостій ранку будили — жени корову. Які там море чи санаторій? Я піонертаборів не бачив. Отже, прокидаюся і бачу лише пожовану торбу. А їсти хочеться. Думаю: молока поп’ю. Беру корову за дійки і спрямовую струмінь до рота. Та корова раптом стала мені на долоню копитом. Боже мій, я почав кричати, а їй все одно. Врешті забрала ногу, у мене надовго залишився слід на руці від копита. На щастя, кісточки не зламала, дерен спружинив. Отакі були мої перші університети.
— І це підстеляло образотворче бачення світу.
— До того і веду. Я бачив тварин, комашок, пташок, жаб, черв’яків... Не вбивав. Бо деякі хлопці робили різні дурощі. А я жорстокість інтуїтивно обминав. І матюки не гнув, які ми скрізь чуємо. Якось у п’ятнадцять років спробував матюкнутися, так мене почало кидати то в жар, то в холод. Все, припинив.
З п’ятого класу я верховодив серед трьох менших братів. Батьки завжди казали: «Подивися за ними». А вони — на гульки. Треба нагодувати кролів, свиней, качок, курей. Усе доводилося тримати під контролем. Батько з мамою будували хату в райцентрі Піщанка, а жили в селі Студене за сім кілометрів. Я за всім мусив слідкувати. Отак у мені виховувалася житейська і художня самостійність.
Подорослішавши, у «тюменях» заробляв гроші, їздив «за запахом тайги», усіляке було. Але мене ніколи не полишало захоплення красою. Сучасна молодь прив’язана до різноманітних комп’ютерних штучок, грає, «зависає» в чатах і тим відрізає себе від світу.
А навколо вирує життя. Я користуюся електронними приладами хіба що для передачі інформації, а до світу підключений очима, вухами та іншими органами чуття. Не відрізаю себе від мови лісу, поля, неба, річки... Навіть спілкуючись із вами, дивлюся на край неба, а там красиво-мінливі хмари-образи...
— Хто з корифеїв вплинув на Вас?
— Я закінчив факультет художньої графіки в Одеському педагогічному інституті. Звісно, вплинули всі викладачі — Гегам’ян, Злачевський, Волошина. А зірками-навчителями були Чюрльоніс, Босх, Сальвадор Далі, Пабло Пікассо, імпресіоністи Мане і Моне, навіть Ван Гог навчав, який у радянському середовищі не сприймався. Я роздивлявся їхні твори на репродукціях, які діставав, де міг.
Музика мене вчила і підіймала — Чайковський, Бах, Шопен, Бетховен, Моцарт... Загалом живопис, музика і поезія щільно переплетені.
— А чим допомагають Бах, Чайковський чи Моцарт?
— Гармонізують. Насичують ритмікою, емоціями, безоднями краси і думок. Це джерело натхнення. Музика викликає зорові асоціації, бува, підказує, що малювати.
Слухаю під час роботи в майстерні, звісно, й українську народну музику, вона життєдайна. «Чорнобривці», «Пісня про рушник» — ніби сумні, однак я маму згадую, все найтепліше з дитинства, отже, у тому сумі — доброта, оптимізм, сподівання, мрії. Тонка річ.
Є бадьорі пісні січових стрільців. А «Запрягайте, хлопці, коней», «Ой, під вишнею...», «Від Києва до Лубен»! Я, бува, кажу комусь із знайомих: «Чого ти розкис? Подивися, зараз хмарно. Та хіба сонця немає за хмарами? Є». Сонце-добро тримає світ. А ми розкисаємо. Сьогодні ми у холоді, завтра будемо в теплі.
— Де в Україні бували?
— У Батурині був нещодавно. Перлиною і життєдайним духовним джерелом України є, без перебільшення, Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця». Це — безцінні пам’ятки історії, архітектури, культури, археології і природи: палацово-парковий ансамбль К. Розумовського, будинок генерального судді В. Кочубея, Музей археології Батурина, Воскресенська церква-усипальниця гетьмана К. Розумовського, парк «Кочубеївський», Миколо-Крупицький монастир, цитадель Батуринської фортеці, пам’ятник жертвам Батуринської трагедії 1708 року, могила П. І. Прокоповича — основоположника вітчизняної науки про бджільництво, винахідника рамкового вулика, інші.
Я духовно розкошував в Ужгороді, Тернополі, на Львівщині, Хмельниччині, Івано-Франківщині, на Волині. Сам я родом з Вінниччини, з райцентру Піщанка. Там за п’ять кілометрів тече річка Кам’янка (впадає в Дністер). Часом вона набуває вигляду каньйону глибиною 150 метрів. Спускаєшся вниз — і просто страх бере: граніт і вапняк, і навкруги — ліс.
Батьківська хата була побудована з вапняку. Іноді їжджу на батьківщину, бо там батько, мати і бабуся поховані, а діда ще в 1933 році за пригорщу пшениці запроторили в краї чужі, смертельні.
— Розкажіть про казуси в житті художника. В які втрапляли пригоди чи ситуації?
— Ось перша. Стою взимку на пленері, малюю. Морозу десь під десять градусів. Етюд майже закінчую. І раптом здійнявся вітер. Робота падає. Етюдник ламається. Розпачливо дивлюся на гармидер. Збираю. Вдома роздивляюся, як картину по снігу розмастило... І що ви думаєте, пречудово, колоритно розмастило! Ту роботу швидко купив італієць.
— Виходить, вдало впала.
— Так. Якось я намалював натюрморт на рубероїді — на чорному, шерехатому, з піском. І та основа неймовірної живописності додала. Тло темне, а барви світлі. А ще зернистість. Усе створило красиву гармонію в тональному плані. У мене цю роботу на рубероїді поціновувач, як кажуть, просто з руками відірвав.
Це іронія якась. Для того, щоб роботу швидко купили, у неї має бути незвична історія створення. От ще такий випадок. Малюю взимку етюд на натурі, дивлюся — чоловік іде, п’яний, як чіп. Через пеньок падає і лежить. Я полишаю роботу, підходжу: ні, не ворушиться. Сніг, морозець. Підводжу чоловіка і кажу: «Нащо ти тут лежиш?» — «Оце сиджу». — «Ні, лежиш». Він чіпляється за мене підсвідомо, інтуїтивно, розум трішки загострився, протверезів. Веду його додому. Той чоловік три роки не брав оковитої до рота.
— Фактично Ви чоловіка врятували, привели до тями і за шкібарку відвели додому, а не просто біля дерева поставили.
— Так, він навіть не знав, де перебуває. Це було в лісі. І він після того «зав’язав». Цікаво, що той зимовий етюд теж у мене не затримався — купили.
— В яких країнах бували?
— В Угорщині, Польщі, Словенії, Словаччині, Німеччині, Хорватії, Австрії. Зазвичай по кілька разів.
— Чим відрізняється вітчизняний український живопис від того, що там роблять?
— Європейськість виявляється в інтенсивній перемішаності стилів, напрямів, манер. Митці там мобільніші. Ми вирізняємося певною замкнутістю. Щоправда, в цьому є свій плюс, ми зберегли школу. Але вони вільніші, пропонують твори — як на базарі — на всі смаки: європейським, азійським, американським споживачам. А ми в це тільки вживаємося, пробуємо зрозуміти європейські підходи, хоч в Європі живемо. Нам бракує свободи і можливостей заробляти, оскільки в Україні нині рідко хто може купити картину. Раніше для сімейного бюджету людей середнього достатку це було безболісно.
— Це правда, що європейський живопис пішов у цілковиту абстракцію, що тамтешні художники вже не здатні намалювати людину чи тварину?
— Є таке. Хоча там ще є класична школа. От, скажімо, з недавніх вражень: у Софії (Болгарія) я «прочесав» галереї, там є чудові роботи. Усе залежить від того, який запит суспільства. У нас теж чимало художників підлаштовуються під базарну систему, під «купи-продай».
— Тому так процвітає кіч.
— Для мене цей шлях не прийнятний. Я на поталу йому не здамся. Ось на персональній виставці в Домі художника я виставив майже 50 картин, вони вельми різні. Хай Європа дивиться, хто ми. Не треба хизуватися, хто з нас кращий. Робімо своє. У нас є свій дух, своя душа, своє розуміння професії й відчуття родинних глибин. Я ніколи не заздрив і не наслідував когось, як захочу, так і намалюю. І замалюю, якщо треба. Треба бути самим собою, нам більше дано, ніж їм.
— А чому нам більше дано?
— Бо коли Бог роздавав народам землі, нам дав чорноземну Україну з морями і сказав: «Ото співайте». Що нам ще треба? У нас все є. Навіть нафта з газом. Розуму тільки не дістає. Ми не організовані в усіх напрямках — і щодо себе, і щодо своїх правителів, і щодо своїх багатств. Якби ж то ми були більш організовані як народ.
Мусимо солідаризуватися. Нащо нам їхати в Європу, доводити щось англійською, німецькою мовами? Нащо ублажати МВФ? Та ми повинні самі собі зробити нормальне життя.
Володимир КОСКІН

— Пане Миколо, з чого Ви нині «складаєтеся»?
— Я колишній викладач — у школі, технікумі, університеті. Напрям — креслення, нарисна геометрія, малювання, дизайн. А все моє життя тримається на художній творчості. За всіх скрут, попри дорогі фарби, полотно, підрамники. Наша праця не одразу затребувана, картини не щодня купують. Проте й у найтяжчі часи не згасав інтерес до живопису. Ще різьбярив — по дереву, цементу, гіпсу, писав ікони і розписував церкви, робив монументальні роботи. Все було.
Я не сушив голову над тим, скільки дадуть грошей. Навіть за ту роботу, яка багато коштує, зазвичай казав: «А скільки дасте!» Так робив сорок років тому, роблю і тепер. Для мене це вияви інтелектуальної творчості, і я не оцінюю її як суто заробіток. У цьому сенсі я був чесний по відношенню до себе. 
Дивився в очі мирян, очі священиків і казав: «Скільки дасте». Питання оплати завжди було для мене психологічно складним, і водночас я дивився вперед, ніколи не зупинявся. У мене і тепер немає маєтків, великих статків, але є колосальне багатство — художня творчість. Це найкращий бік мого життя.
Колись мати мені малому дала олівці, і я їх не випускаю досьогодні, хоч іноді мої рідні думають: ой, не так малює, не так заробляє. Ні, людина має жити своїм некон’юнктурним життям — по-справжньому. Тоді настрій і здоров’я не зникнуть, усе буде, як казав Шевченко: «І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі...» Стою на цьому і дивлюся на небо. От є пісня: «Чому я не сокіл, чому не літаю?» А я літаю. Живу на повну. У мене друга дружина, двоє дітей, троє внучок.
Так, негативів у житті забагато, проте із сподіваннями і оптимізмом роздивляюся дійсність. Як думаєш, так і живеш. Якщо думаєш правильно, буде і здоров’я, і супостат впаде.
— Як художник Ви мислите на полотнах доволі складно. Чому?
— Тому що треба зображувати не загальними натасканими «фразами», вичитаними в когось. Життя йде не паралельним курсом з мистецтвом, а прямо через полотно. Ти отримуєш небесну інформацію, осмислюєш і втілюєш. Якщо добре зробив, так, як тобі потрібно, то це і комусь буде потрібно. Тоді житимемо в цьому світі у певній гармонії, тоді не треба буде їхати до Європи. У нас прекрасна держава, у нас все є. Я їздив по різних країнах. Ну і що? Чудово, організовано, системно. Але забагато штучності, мало безпосередності, щирості. У нас найкраща природа, найкращі жінки і чоловіки.
— От тільки прибрати б сміття з довкілля, душ і розумів.
— Це наша біда і кара. Якщо ми плюємося і смітимо, а потім говоримо про високе, то насправді стаємо ще нижчими. А змінюватися потрібно ще в утробному віці, звідтоді слід починати. Треба, щоб мама з іще не народженою дитинкою слухала музику, а не матюки, не вживала пива, оковитої, не курила. Тоді житимемо краще, в наших душах розквітне краса і комфортність Європи.
— Отже, який Ви художник за формальними підходами?
— Я більше, як кажуть, художник модерновий, який осмислює буття через певні образи. Утім, ґрунтуюся все ж на реалізмі. Для мене немає проблеми намалювати портрет чи пейзаж з натури. Та цього замало. Художник має ставити складніші завдання. Мислити і перетворювати ідеї в образи.
Якщо цього немає, то виходить звичайна академічна робота. Так малювали Олександр Іванов (згадаймо його скрупульозне «Пришестя Христа»), Шишкін, Кіпренський, інші. Але ж час змінюється, і живопис нині інший. Ми маємо бути саме художниками, а не фотографами. Нині не потрібна фотографічна точність чи промальованість. Не треба малювати так, як сто років тому.
— Тобто глядач має відчути дух сучасності і збагнути: «Це творив мій сучасник».
— На картинах я витворюю власні світоглядні образи, але так, щоб це було близько і до фігуративу. То може бути пейзаж, портрет, композиція зі зрозумілими посиланнями, які викликають у людей жагу боротися за світло і за себе, викликають цікавість до життя. Художник працює не для того, щоб просто перемалювати дійсність, а щоб її переосмислювати і перетворювати.
«Моя мета як художника — підвести людину до храму», — казав Андрій Тарковський. А ще краще висловився Лев Толстой: «Мета художника не в тому, щоб незаперечно вирішити питання, а в тому, щоб змусити любити життя в незліченних, ніколи не вичерпних усіх його проявах». Тому я такий різний.
— Скажімо, Пікассо був дуже різний і, звісно, не тільки він. Це нормально.
— І при тому я прагну віднайти певні розгадки гармонії, тож хочу ще захистити кандидатську дисертацію на тему: «Геометричні принципи побудови ландшафтних композицій у дизайні».
— Що здебільшого відображаєте на своїх картинах?
— Моє дитинство і юність «підготували» бачення природи. З батьком я сіно косив і возив, на коняці катався. А довкола світ літав, співав, кусав, квітував... Згадую мамині мальви, ромашки, півонії, жоржини, майори, чорнобривці, барвінки. Я в цих квітах сидів. Знаю, що таке конопля — у ній ми хлопчиками гралися. Від її запаху тікає комашня, тож ніхто не кусає.
— А знали, що конопля — це наркотик, що його курять?
— Абсолютно не відали. Зате знали, що з неї роблять тканину. Коноплю під осінь вимочували в копанках, в яких ми хлопчиками купалися. Дядьки нас ганяли, а ми дітьми заскакували туди, як жабки, каламутили воду. Отже, старші вимочували коноплі і потім робили прядиво. Наркотична пошесть прийшла набагато пізніше з міста. Селяни навіть не підозрювали про такі її якості. Зарості коноплі ми сприймали як місце для дитячих розваг і як сировину для виготовлення тканини. А наркомани, виявляється, спеціально блукають по коноплях для того, щоб скачати з тіла пилок і курити його. Жах!
Я з семи років пас корову. Губив і шукав її, зокрема вночі. Природа всотувалася в мене. От ми кажемо: пан і пані. Пан — це цар природи по-нашому (у стародавніх греків бог лісів, отар, пастухів, пізніше — покровитель усієї природи). Пригадую, як корова з’їла хліб і сало, коли я заснув.
— Невже корова може з’їсти сало?
— Авжеж, за милу душу. Я торбу залишив на траві і заснув. Мене ж о шостій ранку будили — жени корову. Які там море чи санаторій? Я піонертаборів не бачив. Отже, прокидаюся і бачу лише пожовану торбу. А їсти хочеться. Думаю: молока поп’ю. Беру корову за дійки і спрямовую струмінь до рота. Та корова раптом стала мені на долоню копитом. Боже мій, я почав кричати, а їй все одно. Врешті забрала ногу, у мене надовго залишився слід на руці від копита. На щастя, кісточки не зламала, дерен спружинив. Отакі були мої перші університети.
— І це підстеляло образотворче бачення світу.
— До того і веду. Я бачив тварин, комашок, пташок, жаб, черв’яків... Не вбивав. Бо деякі хлопці робили різні дурощі. А я жорстокість інтуїтивно обминав. І матюки не гнув, які ми скрізь чуємо. Якось у п’ятнадцять років спробував матюкнутися, так мене почало кидати то в жар, то в холод. Все, припинив.
З п’ятого класу я верховодив серед трьох менших братів. Батьки завжди казали: «Подивися за ними». А вони — на гульки. Треба нагодувати кролів, свиней, качок, курей. Усе доводилося тримати під контролем. Батько з мамою будували хату в райцентрі Піщанка, а жили в селі Студене за сім кілометрів. Я за всім мусив слідкувати. Отак у мені виховувалася житейська і художня самостійність.
Подорослішавши, у «тюменях» заробляв гроші, їздив «за запахом тайги», усіляке було. Але мене ніколи не полишало захоплення красою. Сучасна молодь прив’язана до різноманітних комп’ютерних штучок, грає, «зависає» в чатах і тим відрізає себе від світу. 
А навколо вирує життя. Я користуюся електронними приладами хіба що для передачі інформації, а до світу підключений очима, вухами та іншими органами чуття. Не відрізаю себе від мови лісу, поля, неба, річки... Навіть спілкуючись із вами, дивлюся на край неба, а там красиво-мінливі хмари-образи...
— Хто з корифеїв вплинув на Вас?
— Я закінчив факультет художньої графіки в Одеському педагогічному інституті. Звісно, вплинули всі викладачі — Гегам’ян, Злачевський, Волошина. А зірками-навчителями були Чюрльоніс, Босх, Сальвадор Далі, Пабло Пікассо, імпресіоністи Мане і Моне, навіть Ван Гог навчав, який у радянському середовищі не сприймався. Я роздивлявся їхні твори на репродукціях, які діставав, де міг.
Музика мене вчила і підіймала — Чайковський, Бах, Шопен, Бетховен, Моцарт... Загалом живопис, музика і поезія щільно переплетені.
— А чим допомагають Бах, Чайковський чи Моцарт?
— Гармонізують. Насичують ритмікою, емоціями, безоднями краси і думок. Це джерело натхнення. Музика викликає зорові асоціації, бува, підказує, що малювати.
Слухаю під час роботи в майстерні, звісно, й українську народну музику, вона життєдайна. «Чорнобривці», «Пісня про рушник» — ніби сумні, однак я маму згадую, все найтепліше з дитинства, отже, у тому сумі — доброта, оптимізм, сподівання, мрії. Тонка річ.
Є бадьорі пісні січових стрільців. А «Запрягайте, хлопці, коней», «Ой, під вишнею...», «Від Києва до Лубен»! Я, бува, кажу комусь із знайомих: «Чого ти розкис? Подивися, зараз хмарно. Та хіба сонця немає за хмарами? Є». Сонце-добро тримає світ. А ми розкисаємо. Сьогодні ми у холоді, завтра будемо в теплі.
— Де в Україні бували?
— У Батурині був нещодавно. Перлиною і життєдайним духовним джерелом України є, без перебільшення, Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця». Це — безцінні пам’ятки історії, архітектури, культури, археології і природи: палацово-парковий ансамбль К. Розумовського, будинок генерального судді В. Кочубея, Музей археології Батурина, Воскресенська церква-усипальниця гетьмана К. Розумовського, парк «Кочубеївський», Миколо-Крупицький монастир, цитадель Батуринської фортеці, пам’ятник жертвам Батуринської трагедії 1708 року, могила П. І. Прокоповича — основоположника вітчизняної науки про бджільництво, винахідника рамкового вулика, інші.
Я духовно розкошував в Ужгороді, Тернополі, на Львівщині, Хмельниччині, Івано-Франківщині, на Волині. Сам я родом з Вінниччини, з райцентру Піщанка. Там за п’ять кілометрів тече річка Кам’янка (впадає в Дністер). Часом вона набуває вигляду каньйону глибиною 150 метрів. Спускаєшся вниз — і просто страх бере: граніт і вапняк, і навкруги — ліс.
Батьківська хата була побудована з вапняку. Іноді їжджу на батьківщину, бо там батько, мати і бабуся поховані, а діда ще в 1933 році за пригорщу пшениці запроторили в краї чужі, смертельні.
— Розкажіть про казуси в житті художника. В які втрапляли пригоди чи ситуації?
— Ось перша. Стою взимку на пленері, малюю. Морозу десь під десять градусів. Етюд майже закінчую. І раптом здійнявся вітер. Робота падає. Етюдник ламається. Розпачливо дивлюся на гармидер. Збираю. Вдома роздивляюся, як картину по снігу розмастило... І що ви думаєте, пречудово, колоритно розмастило! Ту роботу швидко купив італієць.
— Виходить, вдало впала.
— Так. Якось я намалював натюрморт на рубероїді — на чорному, шерехатому, з піском. І та основа неймовірної живописності додала. Тло темне, а барви світлі. А ще зернистість. Усе створило красиву гармонію в тональному плані. У мене цю роботу на рубероїді поціновувач, як кажуть, просто з руками відірвав.
Це іронія якась. Для того, щоб роботу швидко купили, у неї має бути незвична історія створення. От ще такий випадок. Малюю взимку етюд на натурі, дивлюся — чоловік іде, п’яний, як чіп. Через пеньок падає і лежить. Я полишаю роботу, підходжу: ні, не ворушиться. Сніг, морозець. Підводжу чоловіка і кажу: «Нащо ти тут лежиш?» — «Оце сиджу». — «Ні, лежиш». Він чіпляється за мене підсвідомо, інтуїтивно, розум трішки загострився, протверезів. Веду його додому. Той чоловік три роки не брав оковитої до рота.
— Фактично Ви чоловіка врятували, привели до тями і за шкібарку відвели додому, а не просто біля дерева поставили.
— Так, він навіть не знав, де перебуває. Це було в лісі. І він після того «зав’язав». Цікаво, що той зимовий етюд теж у мене не затримався — купили.
— В яких країнах бували?
— В Угорщині, Польщі, Словенії, Словаччині,  Німеччині, Хорватії, Австрії. Зазвичай по кілька разів.
— Чим відрізняється вітчизняний український живопис від того, що там роблять?
— Європейськість виявляється в інтенсивній перемішаності стилів, напрямів, манер. Митці там мобільніші. Ми вирізняємося певною замкнутістю. Щоправда, в цьому є свій плюс, ми зберегли школу. Але вони вільніші, пропонують твори — як на базарі — на всі смаки: європейським, азійським, американським споживачам. А ми в це тільки вживаємося, пробуємо зрозуміти європейські підходи, хоч в Європі живемо. Нам бракує свободи і можливостей заробляти, оскільки в Україні нині рідко хто може купити картину. Раніше для сімейного бюджету людей середнього достатку це було безболісно.
— Це правда, що європейський живопис пішов у цілковиту абстракцію, що тамтешні художники вже не здатні намалювати людину чи тварину?
— Є таке. Хоча там ще є класична школа. От, скажімо, з недавніх вражень: у Софії (Болгарія) я «прочесав» галереї, там є чудові роботи. Усе залежить від того, який запит суспільства. У нас теж чимало художників підлаштовуються під базарну систему, під «купи-продай».
— Тому так процвітає кіч.
— Для мене цей шлях не прийнятний. Я на поталу йому не здамся. Ось на персональній виставці в Домі художника я виставив майже 50 картин, вони вельми різні. Хай Європа дивиться, хто ми. Не треба хизуватися, хто з нас кращий. Робімо своє. У нас є свій дух, своя душа, своє розуміння професії й відчуття родинних глибин. Я ніколи не заздрив і не наслідував когось, як захочу, так і намалюю. І замалюю, якщо треба. Треба бути самим собою, нам більше дано, ніж їм.
— А чому нам більше дано?
— Бо коли Бог роздавав народам землі, нам дав чорноземну Україну з морями і сказав: «Ото співайте». Що нам ще треба? У нас все є. Навіть нафта з газом. Розуму тільки не дістає. Ми не організовані в усіх напрямках — і щодо себе, і щодо своїх правителів, і щодо своїх багатств. Якби ж то ми були більш організовані як народ.
Мусимо солідаризуватися. Нащо нам їхати в Європу, доводити щось англійською, німецькою мовами? Нащо ублажати МВФ? Та ми повинні самі собі зробити нормальне життя.
Âî­ëî­äè­ìèð ÊÎѭʲÍ, ôî­òî àâ­òî­ðà

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».