Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Жовтень 29, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 05 Серпень 2016 13:44

Україна щомиті у моєму серці

Rate this item
(0 votes)

На­ша гос­тя — Ан­на Баг­ря­на, ук­ра­їн­ська по­ете­са, про­за­їк, дра­ма­тург, пе­ре­кла­дач. Пе­ре­кла­дає з поль­ської, бол­гар­ської, ма­ке­дон­ської та ро­сій­ської мов. Дру­жи­на бол­гар­сько­го по­ета, дра­ма­тур­га, пе­ре­кла­да­ча, бар­да Ди­мит­ра Хрис­то­ва.

Працювала редактором телекомпанії «ЮАна», автором та ведучою телепередачі «Гармонія душі», старшим редактором Всесвітньої служби радіомовлення України, референтом з питань українознавства КУН, головним спеціалістом Національної спілки письменників України з роботи з молодими авторами, головним редактором часопису «Гранословіє».
Нині мешкає і працює в Болгарії. Її основа така: «Де б я не їздила, де б не мешкала, завжди і для всіх залишаюся насамперед українкою. А вже потім — письменницею, перекладачкою, жінкою, матір’ю... Вважаю своїм обов’язком гідно представляти свою країну у світі. Хочеться вірити, що мені це вдається.

Бо Україна — щомиті в моєму серці. У моїх думках і мріях. У моїй творчості. У моєму материнстві. У всьому, що я роблю».
— Па­ні Ан­но, здає­ть­ся, в Мар­ке­са я про­чи­тав, що ко­ли ми­тець є ди­тям двох куль­тур, то йо­го кру­го­зір і сприй­нят­тя сві­ту не­ймо­вір­но під­ви­щую­ть­ся і по­глиб­люю­ть­ся.
Що Вам дає жит­тя на дві кра­їни? В що це ви­ли­ває­ть­ся? Мож­ли­во, є свої мі­ну­си?
— Насправді я є «дитям» лише однієї культури — української, адже зростала й формувалася як творча особистість саме в Україні. «Розриватися» між двома, а якщо точніше — між трьома країнами почала 7–8 років тому, коли познайомилася зі своїм чоловіком, болгарським поетом Димитром Христовим і коли переїхала жити на Балкани, спершу — до Македонії, де ми прожили 6 років, а потім — до Болгарії.
Але щонайменше раз на рік я обов’язково приїжджаю в Україну й проводжу на рідній землі по кілька місяців. Мені як творчій людині такий стиль життя допомагає уникнути монотонності. Дорога, переїзди, зміна обстановки мене не стомлюють, а, навпаки, надихають, заряджають енергією, не дають розслабитися, загрузнути в щоденному побуті, а це, у свою чергу, позитивно впливає на творчість.
Щоправда, в Україні мені, як правило, писати ніколи, тут я займаюся переважно реалізацією своєї творчості — проводжу презентації нових книжок, зустрічі з читачами та колегамиписьменниками, беру участь у різних культурних, мистецьких та громадських заходах, тобто намагаюся максимально проявити себе, принести якомога більше користі своїм перебуванням на Батьківщині. Адже оскільки саме відчуття потрібності того, що я роблю, дає мені стимул творити далі. З дитиною їздити трохи важче, ніж самій, але я змалку привчила свою доню до таких переїздів, тож ми завжди мандруємо разом.
Безумовно, життя відразу в кількох країнах розширює світогляд, сприяє культурному збагаченню, додає нових знань, досвіду й мудрості. З відстані деякі речі бачаться краще, гостріше, ніж зблизька. І навпаки — віддаленість від рідного дому дає змогу подивитися на себе і свою країну збоку, очима представників інших культур.
Я вважаю, що місія кожного українця, який у силу різних обставин опиняється за кордоном, — максимально популяризувати Україну, створювати її позитивний імідж у світі. В цьому сенсі часто цитую слова одного з поетів Празької школи Леоніда Мосендза: «Для України можна працювати і не в Україні».
Ця фраза не є для мене виправданням, а лише нагадуванням про те, що я маю робити. І тому роблю — популяризую нашу культуру, історію, традиції. Бути українцем за межами України — насправді велика відповідальність, адже на певний час стаєш обличчям своєї країни, і тебе сприймають саме так, і за твоєю поведінкою можуть судити про твій народ...
— Якою є па­но­ра­ма там­теш­ньої лі­те­ра­ту­ри? Чим «во­ни» від­різ­няю­ть­ся від «нас»? А ще в чо­му по­ля­гає різ­ни­ця (роль, ста­тус, ав­то­ри­тет, впли­во­вість) між там­теш­нім пись­мен­ни­ком і ук­ра­їн­ським?
— Кількома словами охарактиризувати болгарську та македонську літератури дуже важко. Свого часу я написала не одну статтю про сучасну македонську літературу, бо шість років поспіль мала можливість відстежувати її тенденції та спілкуватися з її представниками. Македонська література має свої особливості. Поезія відчутно герметична, в ній переважає верлібр, римованих віршів майже немає, натомість у болгарській поезії традиція римування ще зберігається, щоправда, лише серед представників старшого і середнього поколінь, молоді болгарські поети під впливом літературних тенденцій Заходу теж віддають перевагу верлібру.
Як на мене, українська поезія в цьому плані розмаїтіша — і жанрово, і стилістично, і тематично. Щодо прози і драматургії, то і в болгарській, і в македонській літературах є чимало цікавих текстів, вони мають свої суто балканські особливості, що робить їх оригінальними, самобутніми, хоча не завжди зрозумілими для інших народів. Є твори з універсальними темами і сюжетами, їх перекладають частіше. Є більш розкручені автори, є менш розкручені, є цікавіші тексти, є відверто слабенькі. Власне, як і в кожній літературі.
Але, враховуючи те, що Македонія — країна з населенням усього два мільйони, то й відповідно в ній немає розвиненого книжкового ринку. Македонських письменників та видавців активно підтримує держава. Щороку Міністерство культури Р. Македонії виділяє зі свого бюджету чималу суму на підтримку і популяризацію македонської літератури, на видання книжок і часописів. Також там щороку проводиться дуже багато літературних фестивалів — майже в кожному містечку, і всі вони теж фінансуються з місцевих та державного бюджетів.
При цьому прості македонці не дуже читають книжки. Люди, не пов’язані з літературою, майже не знають імен сучасних авторів... Болгарія не так активно підтримує свою літературу, як Македонія, проте й там є кілька щорічних грантових програм для видавців: і державних — від Міністерства культури Болгарії, і від Європейського Союзу. Щоправда, книжковий ринок теж недостатньо великий, а перекладна література на ньому переважає над вітчизняною...
Як на мене, переваги українського книговидання порівняно з македонським і болгарським у тому, що в нас усе ж таки є книжковий ринок — книжки продаються і купуються, при цьому ціни на них значно нижчі, ніж на Балканах та в більшості європейських країн. У нас розвинена так звана масова література, є чимало розкручених імен, є свої бестселери, отже, читачі купують не лише Дена Брауна, Харукі Муракамі чи Пауло Коельйо, а й книги сучасних вітчизняних авторів.
І ще один позитивний момент, яким ми можемо пишатися, — це література для дітей. Порівняно з балканськими країнами в нас ця сфера справді досить розвинена. В Македонії, Болгарії та Албанії для дітей пишуть переважно письменники старшого віку і не завжди їхні тексти є цікавими для сучасних дітей, також у цих країнах майже немає дитячих часописів. В Україні ж є і достатньо часописів, і видавництв, які спеціалізуються на виданні творів для дітей, при цьому книжки для наймолодших читачів пишуть українські автори різного віку.
— За­га­лом, на які твор­чі пріо­ри­те­ти Ви ви­йшли, пе­ре­бу­ва­ючи на мос­ту Бал­ка­ни — Ук­раї­на?
— Завдяки тим контактам, які мені вдалося встановити, перебуваючи на Балканах, я маю можливість сприяти взаємопоширенню наших культур: популяризувати українську культуру в Македонії та Болгарії і відповідно — македонську та болгарську літератури в Україні. А той факт, що життя в іншому культурному та побутовому середовищі розширило мій світогляд і збагатило життєвий досвід, дає мені можливість писати у своїх творах не лише про українські реалії, а й про балканські.
Оскільки наша родина — творча, то і стиль життя в обох країнах — відповідний. Наші з чоловіком друзі — це переважно письменники, художники, науковці, театрали, музиканти. Ми постійно беремо участь у різних культурномистецьких заходах, фестивалях, які проходять у різних містах Македонії та Болгарії. Відколи в нас народилася донечка, їздимо втрьох. Власне, останні три роки найбільше свого часу приділяю саме вихованню донечки. В Болгарії спілкуюсь і з представниками нашої діаспори, час від часу проводимо різні українські зустрічі. Решта часу — робота за письмовим столом: писання власних текстів, перекладацька та редакторська роботи, віднедавна — і малювання.
— Роз­ка­жіть про Ва­шу пе­ре­кла­даць­ку ді­яль­ність. Най­улюб­ле­ні­ші іме­на? Спо­ну­ки? Труд­но­щі?
— Останні кілька років перекладацька робота стала для мене буквально професією, можливістю заробляти собі на життя. Хоча займатися художніми перекладами я починала без жодних меркантильних думок, просто — для душі або ж для того, щоб підтримувати себе у творчій формі, коли довго нічого не пишеться. Так я переклала збірки вибраних поезій двох найвідоміших дам болгарської поезії ХХ століття — Елисавети Багряної та Дори Габе, окремі поезії Дімчо Дебелянова, Хрісто Ботева, добірки сучасних польських, болгарських, македонських, сербських, хорватських і албанських поетів.
Якщо говорити про наулюбленіші імена, то, мабуть, це все ж таки — моя болгарська однофамілиця Елисавета Багряна, про яку я дізналася ще в студентські роки завдяки поету й перекладачевіболгаристу Дмитрові Білоусу. Поезії Е. Багряної я перекладала найдовше, але отримала найбільше задоволення від цієї роботи, адже тексти були мені дуже близькими, співзвучними. До того ж класичну римовану поезію мені перекладати значно цікавіше, ніж верлібр.
А зараз перекладаю переважно з македонської — прозу і драматургію. Готові переклади виходять друком у луцькому видавництві «Твердиня», з яким я співпрацюю ще з 2011 року, коли директор видавництва, письменник Микола Мартинюк охоче пристав на мою пропозицію заснувати перекладну серію «Сучасна балканська поезія». А тепер це — і проза.
Уже вийшло друком кілька книжок для дітей Кіро Донева, роман для підлітків Наталі Спасової, готуються до друку роман Фросини Пармаковської, збірки п’єс Владимира Костова та Трайче Кацарова. Переклади усіх цих видань фінансуються Міністерством культури Р. Македонії. Мені така робота дуже подобається, бо є творчою, літературною, збагачує мене новими знаннями, дає можливість постійно вдосконалювати знання мов — як іноземних, так і своєї рідної.
— Па­ні Ан­но, лі­те­ра­то­ри час­то по­чи­на­ють вір­ша­ми, та зго­дом вко­рі­нюю­ть­ся в про­зу. А як у Вас? Яке міс­це по­сі­дає (за пра­це­від­да­чею) дра­ма­тур­гія?
— Я почала з віршів, а драматургія стала перехідним етапом від поезії до прози. Першим драматичним твором, який я написала, була драматична поема «Над Часом», вона увійшла до антології молодої української драматургії «У пошуку театру», що вийшла у видавництві «Смолоскип» в 2003 році. Після цього інші драматурги почали ставитися до мене як до своєї колеги, запрошувати на різні семінари, театральні зустрічі, читання, постановки.
Я продовжила писати п’єси, загалом написала близько десяти різножанрових п’єс: побутова, історична, психологічна драми, комедія, казка для дітей, монодрама, лібрето до мюзикла... Деякі з них були поставлені в театрах України, одна — в українському театрі в Чикаго і ще одна — в театрі Македонії. Але, перейшовши на драматургію і прозу, я не покинула писати поезію. Паралельно пишу книжки для дітей і займаюся художніми перекладами.
Вважаю, що це дуже корисно для письменника — працювати в різних літературних жанрах. Адже кожен жанр потребує свого підходу і настрою. А буває так, що жанри переплітаються між собою, наприклад коли пишеш драматичну поему чи поетичну прозу...
— Чо­му рап­том Ви за­йня­ли­ся ма­ляр­ством? Яких успі­хів до­сяг­ли на цій сте­зі?
— Малярство — дуже голосно сказано. Я просто малюю кольоровими олівцями на звичайному папері. Причому малювати почала лише кілька років тому завдяки своїй донечці Оксанці... Ми тоді ще жили в Македонії. Мені було 33 роки, доні — півтора, я купила їй альбом і кольорові олівці, але Оксанка почала вперто вкладати мені до рук один — помаранчевий — олівець. Так повторювалося досить довго, нарешті я підкорилася її «наказу»: взяла той олівець і почала ним малювати. Рука рухалася сама, спочатку з’явилося сонце, потім — ефірні фігури з рукамикрилами, схожі на янголів. Тоді все це почало зв’язуватися в окремі сюжети.
Згодом завдяки своїй подрузі з Литви Інзі Крукаускене я захопилася і фрактальною графікою. Почала малювати свої внутрішні стани, це допомогло мені краще пізнати саму себе і певною мірою піднятися над власними сумнівами й страхами. Водночас продовжувала розвивати власний стиль малювання олівцями на папері. Викладала роботи на Facebook, друзі щиро висловлювали своє захоплення, це додало мені впевненості і стимулу розвиватися далі.
Малювання мене на деякий час справді захопило. Стало цікаво експериментувати з кольорами й образами. До Великодня підготувала цілу серію паперових писанок. Провела дві виставки своїх малюнків у Македонії. Потім почала ілюструвати власні твори для дітей, а пізніше — і книжки інших авторів...
— Як­що по­ча­ти з Ва­шої юнос­ті, то які до­ле­нос­ні ме­та­мор­фо­зи від­бу­лись у Ва­шій твор­чій до­лі? Або ж які впли­ви на Ва­ше жит­тя і твор­чість вва­жа­єте най­ва­го­мі­ши­ми?
— Коли вийшла моя перша поетична збірка, мені було 19 років, тоді я думала, що це і є отой доленосний етап, який визначить мою подальшу долю. Пізніше зрозуміла, що перша книжка — це ще не підстава для того, щоб вважати себе письменником, що насправді потрібно багато над собою працювати... Але все ж таки перша книжка для мене була доленосною в тому плані, що моя творчість перестала бути чимось суто особистим, я дозріла до того, щоб винести написане на суд інших. З одного боку, це — сміливо, з іншого — велика відповідальність.
А от посправжньому вважати себе письменницею я почала у 2008 році, коли вийшов мій найперший роман «Етимологія крові», який ще в рукописному вигляді отримав аж три нагороди: третє місце в «Коронації слова», друге — в конкурсі від видавництва «Смолоскип» і Міжнародну українськонімецьку премію ім. О. Гончара. Це стало початком нового етапу у моєму творчому житті. Я перейшла на прозу і моя перша спроба була оцінена на належному рівні. Це додало мені впевненості у своїх силах, нових читачів, трохи популярності, а найголовніше — стимулу працювати далі.
— Як ста­ви­те­ся до по­нят­тя «до­ля»?
— Доля — це програма, закладена в людину ще до народження. Але я вірю і в те, що кожна людина протягом життя може змінювати (коригувати) цю програму своїми думками і вчинками.
— Що пи­шеть­ся? Що го­тує­ть­ся до дру­ку?
— Наразі працюю над перекладами нових книжок із македонської. Також готую до друку збірку своїх вибраних і нових поезій. А ідей щодо нових творів завжди багато...
— Що для Вас є твор­чість?
— Можливість реалізувати себе і зробити своє життя цікавішим.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».