Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Вересень 24, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 13 Травень 2016 11:49

Олександр Гордон: нам потрібен новий «Мойсей-літературознавець»

Rate this item
(0 votes)

Наш гість — Олек­сандр Гор­дон: по­ет, про­за­їк, пе­ре­кла­дач, лі­те­ра­тур­ний кри­тик, а та­кож еко­но­міст, спе­ціа­ліст зі стра­те­гіч­но­го ме­не­джмен­ту. Львів’­янин за ду­хом, ки­янин за міс­цем ро­бо­ти — ди­рек­тор Бу­дин­ку пись­мен­ни­ків на Бан­ко­вій, 2.
Іні­ці­атор між­на­род­них по­етич­них фес­ти­ва­лів у Льво­ві, Ки­єві і Хар­ко­ві, по­стій­ний учас­ник фес­ти­ва­лів у Поль­щі і Че­хії.
Ав­тор по­над 25 по­етич­них кни­жок, 11 збі­рок пе­ре­кла­дів, кни­ги про­зи «Львів­ські ле­ген­ди». Ав­тор-упо­ряд­ник «По­пу­ляр­ної ен­цик­ло­пе­дії Льво­ва» та кіль­кох по­етич­них і пе­ре­клад­них ан­то­ло­гій. Йо­го тво­ри пе­ре­кла­де­но анг­лій­ською, іта­лій­ською, ні­мець­кою, поль­ською, угор­ською, ро­сій­ською, чесь­кою мо­ва­ми та ес­пе­ран­то, по­стій­но дру­кую­ть­ся у поль­ських ан­то­ло­гі­ях по­езії.

— Па­не Олек­сан­дре, лі­те­ра­то­ри час­то по­чи­на­ють вір­ша­ми, та зго­дом вко­рі­нюю­ть­ся в про­зу. А як у Вас? Вза­га­лі, з чо­го скла­дає­ть­ся Ва­ша твор­ча ді­яль­ність?
— Я Вас подивую, але на початках ніщо не віщувало про народження Гордонапоета, якщо не враховувати того факту, що, самостійно вивчаючи в перших класах польську мову, я робив спроби писати вірші польською, але тоді ще українськими літерами (це вже в дорослому віці я почав вільно писати і розмовляти польською). Мої найперші спроби були в галузі драматургії — у 7–9х класах я часто відвідував драматичні вистави львівських театрів та театрів, які гастролювали у Львові, після чого в мене народжувалися різні задуми і чернетки окремих п’єс.
Вірші почав писати лише у 18–19 років під час навчання на економічному факультеті Львівського університету. Це було на другому курсі, а усвідомлення серйозності намірів щодо поезії з’явилося вже на п’ятому курсі навчання, а саме — під час студентської практики в обласному плановому відділі в м. Ужгород.
Студентом я відвідував літературномистецький клуб, брав участь в кіноклубі та самодіяльному театрі (у Палацах культури залізничників і виробничого об’єднання «Електрон»). Одразу після закінчення навчання у мене були мрії вступити на режисерське відділення московського Вищого державного інституту кінематографії (ВДІК) або ж до Літературного інституту ім. М. Горького. З різних причин ці мрії не реалізувалися, зрештою, тепер я про це і не шкодую.
Ці захоплення визначили мої особисті художні смаки як у літературі, так і в мистецтві театру та кіно. До речі, власне тоді, під час занять у самодіяльному театрі я познайомився з нинішнім головою ІваноФранківської організації НСПУ Євгеном Бараном, а в літературному клубі — із Сергієм Кузьмінським (Царство йому Небесне), солістом гурту «Брати Гадюкіни» (не згадую вже про тепер відомих режисерів і поетів, які періодично проживають у Стокгольмі, Парижі та інших європейських містах).
Перекладати почав із польської та російської мов ще з початку 90х років, а в 2000х — з німецької, англійської, французької, чеської.
У середині 90х років написав зо два десятки літературнокритичних відгуків на збірки переважно львівських поетів — з цього розпочалася моя літературознавча творчість.
Книжка прози «Львівські легенди» писалася паралельно з «Популярною енциклопедією Львова». Ось такий мій шлях у прозу: починаючи з драматургії через поезію, переклад, літературознавство та краєзнавство. Хоча прозових творів я пишу мало, віддаючи перевагу послідовно: поезії, перекладу, літературознавству.
— Ни­ні Вам до­во­дить­ся пе­ре­бу­ва­ти од­но­час­но у двох чов­нах — як су­то лі­те­ра­то­ру і як ди­рек­то­ру Бу­дин­ку пись­мен­ни­ків. Якою мі­рою це узго­джує­ть­ся і що ж то за «звір» — Бу­ди­нок пись­мен­ни­ків? У чо­му по­ля­гає йо­го та­їна-при­на­да?
— Цей особняк зазнав два етапи розбудови, пов’язані з відомими у старому Києві особами; тут побувало й буває чимало цікавих людей.
Восени 1879 р. міський архітектор В. Ніколаєв, автор багатьох київських споруд різного призначення, в тому числі особняків, затвердив проект одноповерхового Гподібного у плані кам’яного будинку, який мав бути зведений на місці дерев’яного у великій садибі, що належала генералад’ютанту Федору Трепову, незадовго до того — петербурзькому градоначальнику, відомому, зокрема, тим, що 24 січня 1878 р. у нього стріляла революціонерка Віра Засулич.
Пізніше садиба належала вже київському купцю, цукропромисловцю С. Ліберману. У 1898 р. Ліберман приступив до побудови двоповерхового будинку, замовивши тому ж В. Ніколаєву проект реконструкції особняка. Було добудоване бічне, ліве крило, і особняк набув симетричного, вже Еподібного плану.
Інтер’єри майже всіх приміщень обох поверхів відзначаються насиченим декором: ліпні стелі, карнизи, різьблені двері, художньої роботи кахляні груби, мармурові підвіконня, латунні віконні та дверні прибори, інкрустований паркет.
З установленням радянської влади будинок у 1922–1923 рр. займала військова цензура, пізніше тут містилася дитяча консультація Охматдиту, дитячий садочок та ясла для дітей безробітних. А коли влітку 1934 р. столиця України переїхала з Харкова до Києва, тут деякий час містився Раднарком республіки, про що довго нагадував герб УРСР над порталом особняка, знятий аж у середині 1990х рр.. та замінений на абревіатуру СПУ.
У повоєнний час на Банковій, 2, містився Комітет у справах мистецтв при Раді Міністрів УРСР, а від 1953 р. — Спілка письменників України. Саме тут зародився Народний рух України за перебудову (1989 р.), трансформований згодом у політичну партію.
Нині Будинок письменників у Києві оповитий духом змагань за українську незалежність та духом творчості усіх українських письменників, які постійно сюди приходять упродовж останніх шістдесяти років. Тут вони зустрічалися, творили, звітували своїми творчими вечорами перед колегами та громадськістю. А це передовсім наші велетні, як от Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, Павло Загребельний, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Дмитро Павличко...
Навіть стіни, а також пишний декор, інтер’єри і повітря навколо будинку надихають на творчість наступні покоління письменників. Дух великої архітектури, який було збережено, незважаючи на всі перипетії ХХ століття, та дух великої літератури, яка вижила у ті непрості часи, а сьогодні стоїть на порозі свого розвитку — оце і складає, на мою думку, таїнупринаду для сучасників. Велика архітектура і велика література пройшли поруч крізь цей будинок через усе ХХ століття і увійшли зі своїми здобутками у ІІІ тисячоліття.
Усе це надихає і мене на творчість, незважаючи на виконання таких суто прагматичних обов’язків директора Будинку письменників. Зрештою, економіст і творець у мені уживаються уже 35 років.
— Пев­но, ба­га­то хто з до­вко­лалі­те­ра­тур­ної бра­тії по­го­дить­ся, що з по­езі­єю у нас остан­ні­ми ро­ка­ми все доб­ре. От і в 2016 ро­ці ви­йшло ба­га­то пер­шо­сорт­них і вкрай різ­них по­етич­них кни­жок. Ви по­ді­ля­єте та­кий по­гляд? Чим це мож­на по­яс­ни­ти в умо­вах, на­при­клад, знач­но гір­шої си­ту­ації в ца­ри­ні про­зи?
— А от і ні. І хоча я не встигаю прочитувати усю прозу, але думаю, що сьогодні у нас власне з прозою ситуація набагато краща, ніж із поезією. Є багато якісної сучасної романістики. Це передовсім твори Володимира Даниленка, Василя Портяка, Василя Шкляра, Мирослава Дочинця. Є багато цікавих творів експериментальної чи авангардної прози.
Що ж до поезії, то спромогтися вийти на рівень поетів розстріляного Відродження нам не вдалося ні в другій половині ХХ століття, ні у перших 15 років ХХІ століття. Ми навіть не наблизилися до цього рівня. А сучасні молоді поети, як правило, вдаються до невдалих експериментів або ж просто іще не встигли засвоїти усього масиву класичної поезії — як європейської, американської, так і української.
Якщо говорити про середнє покоління поетів, то, приміром, творчість Павла Вольвача була найбільш цікава лише у перших двох його збірках. А поетична творчість Сергія Жадана найкраще проявилася у збірці «Ефіопія». Поезія Ігоря Павлюка, принаймні для мене, була найцікавішою у період першого десятиріччя ХХІ століття.
Практично перестали писати вірші Степан Процюк та Юрій Андрухович. Належно не поціновано окремі дуже якісні (а здебільшого ще й експериментальні!) збірки Ігоря БондаряТерещенка, наприклад «Фібруарій» і «Постебня». Іноді все це залежить від накладу та місця видання книги, адже у нас фактично не відпрацьована система книгорозповсюдження, особливо тих поетичних збірок, які видаються власним коштом.
На жаль, нас не може подивувати своїми знахідками уже покійний Ігор Римарук. Більше займається видавничою діяльністю Іван Малкович. А творчість Василя Герасим’юка, який 2014 року видав цікаву підсумкову книгу «Кров і легіт», ще потребує сучасного літературознавчого осмислення.
Власне, з об’єктивним науковим осмисленням сучасної поезії у нас найгірші справи. Застаріле «совєтське» літературознавство не може вирішити сучасних проблем, а нових, уже повністю сформованих літературознавців обмаль. Тим більше що нові «поети» ростуть наче гриби після дощу, і не вистачає фахових літературознавців для осягнення цього розмаїтого процесу.
У той же час весь поетичний масив розчиняється у славослов’ї, солоспівах та пропаганді різними журналістами і нібито літераторами своїх друзів чи просто членів спільних гуртів та тусовок. Збірок віршів виходить багато, а справжньої поезії — катма. Поза тим ще й змінилася поетична епоха. Століття модернізму і постмодернізму завершується.
Нова поезія стає зовсім іншою, і як на мене, вона рано чи пізно перейде у новий спіралюватий виток до неокласицизму, неоромантизму і неореалізму, засвоюючи всі досягнення та надбання як періоду постмодернізму, так і авангардних творів останніх двох десятиліть.
Але для цього повинен бути вироблений новий поетичний канон, узагальнено розвиток української поезії як від проголошення Української Народної Республіки, так і від проголошення незалежності України аж до сьогодні. Інакше кажучи, нам потрібний новий «Мойсейлітературознавець», який проробить гігантську роботу щодо переосмислення розвитку української поезії так, як це свого часу робили Сергій Єфремов, Микола Зеров та інші.
— Ук­ра­їн­ську лі­те­ра­ту­ру не зна­ють у сві­ті. А ті су­час­ні ук­ра­їн­ські ав­то­ри, тво­ри яких пе­ре­кла­де­ні ін­ши­ми мо­ва­ми, за­гу­би­ли­ся в по­то­ці пе­ре­клад­ної лі­те­ра­ту­ри, так і не ввій­шов­ши до обо­йми пись­мен­ни­ків, які фор­му­ють ви­со­ку мо­ду в лі­те­ра­ту­рі. Чо­му по­руч з Ум­бер­то Еко, Мі­ла­ном Кун­де­рою, Ор­ха­ном Па­му­ком, Пат­рі­ком Зюс­кін­дом, Сал­ма­ном Руш­ді, Мі­ло­ра­дом Па­ви­чем, Бер­нгар­дом Шлін­ком, Світ­ла­ною Алек­сі­євич не­має жод­но­го ук­ра­їн­сько­го ав­то­ра?
— Ну, я спробую зіронізувати. Якби у нас хтось наважився написати такі твори, як «Сатанинські вірші» (та інші) Салмана Рущді, і через винесений йому вирок смерті такий автор переховувався би років з десять від імовірних убивць, то, думаю, його ім’я не загубилося б в потоці перекладної літератури. Зрештою, ніхто у нас не виступав не тільки проти східних пророків, але й проти Ісуса Христа, щоб отримати подібну «славу».
Річ у тім, що всі названі Вами письменники стали відомими завдяки відкритому західному суспільству та його професійним журналістам. Чи можете Ви назвати хоча б кількох українських журналістів, які професійно і глибоко розуміються не тільки на українській, але й на європейській літературі?
Наприклад, творчість Ернеста Хемінгуея стала популярною не в останню чергу завдяки його літературному агенту. Чи можете Ви назвати у нас хоча би одного літературного агента в українських письменників, наприклад, у Василя Шкляра, Володимира Даниленка, Мирослава Дочинця чи навіть Юрія Андруховича? От Вам і відповідь.
Останнім часом у нас журналістами від літератури працює молодь, яка читає твори авторів свого власного кола і вподобання. А у світовій літературі їх здебільшого можна назвати профанами. І усі їхні дискусії та інтерв’ю з нашими прозаїками та поетами зазвичай суцільна профанація, тобто ці інтерв’ю — такі собі розважальні жанри.
Крім того, усі названі Вами письменники зазвичай пропагуються у світі інституціями та видавництвами їхніх держав. Чи бачили Ви, щоби за кордоном наші інституції чи видавництва пропагували творчість Ліни Костенко чи Івана Дзюби, навіть не згадую багатьох інших? І наші видавництва, і навіть Міністерство культури порівняно із зарубіжними просто погибають у бідності. То куди ж їм до пропаганди української літератури? Зрештою, там і спеціалістів таких немає, бо всі ці спеціалісти, як правило, невиїзні за кордон і не володіють іноземними мовами.
Тут грають роль стереотипи самого українства і криве дзеркало українського сучасного літературознавства, яке прославляє лише представників окремих тусовок, які частенько їздять на Захід на запрошення отих маскультових інституцій, які мало що тямлять у справжній українській літературі та культурі. Нам спочатку потрібно сформувати навіть не «високу моду», бо в цьому терміні таїться певна поверхневість маскульту, а сформувати, власне, канон сучасної української літератури, а тоді вже з цим каноном просуватись в Європу і, щонайважливіше, — зайнятися перекладанням творів представників цього канону різними європейськими мовами. Тоді й до Нобеля нам буде недалеко.
— Що пи­шеть­ся? Що го­тує­ть­ся до дру­ку?
— Уже перебуває у виробництві нова збірка віршів «Міста і рими», які написані впродовж останнього року в Ірпені та Києві. Готую також книгу перекладів з Артюра Рембо з великим вступним словом про його життя і творчість. Потрохи пишеться літературознавча книга про українську поезію «Від модернізму до постмодернізму». Підготовлено до друку вибране, де буде представлена моя оригінальна поетична творчість та переклади з європейських поетів. Існують різні задуми і час від часу пишуться фрагменти прози та драматургії. Окремі літературознавчі статті з’являються в газетах або у збірниках праць різноманітних наукових конференцій.
— Чи вхо­дить у Ваш твор­чий про­цес спря­мо­ва­ність до пев­но­го ко­ла чи­та­чів? Чи вза­га­лі до­реч­но го­во­ри­ти про пи­сьмен­ни­ка «для ко­гось»? Ін­ши­ми сло­ва­ми, яке міс­це у Ва­шій твор­чо­сті за­ймає пос­тать чи­та­ча?
— Кожний письменник так чи інакше зорієнтований на певне коло читачів. Хоча читачі у кожного письменника існують чи з’являються незалежно від меж окресленого певного кола. Безумовно, є письменники, які пишуть так звані жіночі романи, розраховані переважно на жіночу половину суспільства. Є письменники, які пишуть переважно для дітей. Є письменникифантасти, письменникипубліцисти чи письменники, які пишуть детективи і пригодницьку літературу.
Моя творчість передовсім спрямована на тих, хто є читачами перелічених вище класиків. Моя творчість розрахована як на простих читачів, так і на читачів з певними естетичними, філософськими, літературознавчими чи краєзнавчими знаннями. Мій читач — насамперед той, хто любить літературу, гуманітарні знання та мандрівки.
Володими КОСКІН, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».