Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Лютий 20, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 22 Сiчень 2016 17:39

Григорій Клочек: українська освіта – це позавчорашній день Єрвопи

Rate this item
(1 Vote)

Наш спів­роз­мов­ник — Гри­го­рій Кло­чек, пись­мен­ник, уче­ний-лі­те­ра­ту­роз­на­вець та ор­га­ні­за­тор осві­ти, док­тор фі­ло­ло­гіч­них на­ук, ака­де­мік, про­фе­сор. Має за пле­чи­ма ще дві шко­ли — як го­ло­ва Кі­ро­во­град­ської об­лас­ної ор­га­ні­за­ції Спіл­ки пись­мен­ни­ків Ук­раї­ни та рек­тор Кі­ро­во­град­сько­го дер­жав­но­го уні­вер­си­те­ту.
Гри­го­рій Кло­чек — один із тих лі­те­ра­ту­роз­нав­ців, який тво­рить на­уку, так би мо­ви­ти, з люд­ським об­лич­чям. Йо­го на­уко­ві тек­сти чи­таю­ть­ся не тіль­ки лег­ко, а й за­хоп­лю­юче. Він ба­га­то пи­ше для шко­ли — тоб­то для вчи­те­лів і уч­нів. Вод­но­час є од­ним із про­від­них тео­ре­ти­ків у на­шій на­уці про лі­те­ра­ту­ру. Не цу­рає­ть­ся й лі­те­ра­тур­ної кри­ти­ки.

— Гри­го­рію Дмит­ро­ви­чу, Ви зав­жди ве­ли­ку ува­гу при­ді­ля­ли осві­ті, зок­ре­ма лі­те­ра­тур­ній. Од­нак упро­довж остан­ніх трьох ро­ків — ли­ше кіль­ка кни­жок і чи­ма­ло ре­зо­нанс­них ста­тей при­свя­ти­ли Та­ра­су Гри­го­ро­ви­чу Шев­чен­ку. Не­вже ві­ді­йшли від проб­лем лі­те­ра­тур­ної осві­ти?
— Проблеми літературної освіти завжди залишаються зі мною. Ось зовсім недавно переглянув відеозаписи уроків, які проводили вчителі-словесники, котрі змагалися в Миколаєві за звання кращого вчителя року. Скажу чесно — вони розчарували мене. Замість уроків як навчальних актів — демонстрація так званих «інноваційних технологій», яка переважно зводиться до безупинної демонстрації слайдів з їх надто поверховими коментарями. Усього потроху, але не було головного — заглиблення в художній текст.
— При­чи­ни та­кої по­вер­хо­во­сті?
— Їх безліч. Одна з основних — наше літературознавство фактично відмовилося від школи. Воно стало всуціль не так академічним, як «дисертаційним». І майже ніхто не прагне вийти на ширше коло читачів. Фактично, наша наука про літературу втратила людське обличчя. Повірте, людина, яка роками вимучувала нудні, до того ж часто й псевдонаукові тексти кандидатської, а вже потім докторської дисертації, фактично втрачає здатність про складні речі говорити просто і зрозуміло. Навпаки, починає про прості речі говорити так, що не втнеш, про що йдеться... Ось і немає кому писати для вчителя та учня.
Вся методична література зведена до конспектів поурочних планів, щоб учитель «давав» уроки за цими, часто недолугими лекалами. Колись Євген Маланюк писав, що у нас, українців, відсутнє поняття трагічності ситуації. Зрозуміло, що про поганий стан викладання літератури не можна говорити, як про трагедію, але нинішню ситуацію вже можна кваліфікувати як щось таке, що має обриси гуманітарної катастрофи. Тривожить те, що вона нікого особливо не хвилює. Вочевидь, її просто не розуміють...
— Здає­ть­ся, Ви ро­би­те над­то різ­ку за­яву. Тра­ге­дія, ка­тас­тро­фа... Ар­гу­мен­туй­те, будь лас­ка.
— Колись головним екзаменом вважався письмовий твір. У всіх вишах на всіх факультетах. Бо писання письмового твору (нині кажуть есе) є не лише ефективним навчально-розвивальним засобом, а й найточнішим способом діагностики загального розвитку учня — він широко застосовується в зарубіжних школах та університетах. Приблизно двадцять років тому його скасували, бо вже надто було очевидним, що вступники не вміють висловлювати письмово своїх думок, до того ж роблять надто багато помилок.
Знайшли вихід — замінили твори переказами. Але й тут стала очевидною загрозлива неграмотність та невміння письмово висловити думку. І це якось треба було приховати. Ухвалили рішення перейти на диктанти. Однак і це не врятувало ситуації. Коли почався період ЗНО, то потреба письмово висловити думку суттєво зменшилася — достатньо вміло розставляти хрестики-нулики.
Та все ж залишилося в тестах ЗНО завдання написати невеличке есе на задану тему, яке, як виявилося, можуть написати далеко не всі випускники шкіл — приблизно кожний десятий залишає відведену під есе сторінку чистою. Але й ті учні, які наважилися щось написати, дають багатющий матеріал для рубрики «страшне перо не в гусака» — була колись така сторінка в сатиричному журналі «Перець». Добре про це знаю, тому що постійно спілкуюся з учителями, які беруть участь в оцінюванні робіт із незалежного тестування.
Але біда не лише в цьому. Суть катастрофічної ситуації в іншому — виявляється, що на уроках української літератури породжується не любов до рідного художнього слова, а, в кращому разі, байдуже ставлення до нього. А в гіршому... Ні, не буду про це говорити. Краще промовчу. Ситуацію треба кваліфікувати як злочинну, спрямовану супроти народу, який з великими труднощами і багатовіковим запізненням національно самоідентифікується. Повірте, що пристойний рівень викладання рідної літератури був би чудовим каталізатором цього процесу.
— У чо­му ж криє­ть­ся го­лов­на при­чи­на цієї, як Ви ка­же­те, ка­тас­тро­фіч­ної си­ту­ації?
— Програма ще кілька десятиліть тому була складена, м’яко кажучи, не професійно. Складали люди, далекі від школи. Я навіть підозрюю, що вони жодного шкільного уроку не провели. Це дуже делікатна, тонка справа — створювати програму з літератури. Необхідно враховувати безліч чинників: вікові особливості учнів, їх активність у сучасному інформаційному потоці, особливості сучасної, «комп’ютерної» свідомості дітей тощо. Це — з одного боку.
А з іншого — необхідна кваліфікована, добре продумана робота з відбору програмних творів, яка вимагає враховувати безліч параметрів, головним серед яких є висока художність твору, — лише в такому разі, за словами вчителя-словесника і геніального педагога Василя Сухомлинського, «поетичне слово є еліксиром для мозку дитини».
У старших класах французької школи протягом року вивчається лише чотири письменники. У нас — понад двадцять. Така собі міні-історія української літератури. Всього потрохи. Екстенсив замість інтенсиву. Немає часу на більш-менш глибше вивчення твору. Сковзання по поверхні.
Я багато писав про ці проблеми. Розробив навіть концепцію реформування середньої літературної освіти, яка була опублікована, обговорена і позитивно сприйнята спеціалістами. Видав книжку з проблем літературної освіти. Стежу за тенденціями у викладанні літератури в освітніх системах інших країн. У нас — позавчорашній день. А достукатися до освітянського чиновника неможливо. Поки що. Але «не здамся без бою».
Думаю, ви зрозуміли, чому я паралельно до своїх теоретико-літературних та шевченкознавчих студій займаюся ще й шкільним літературознавством, — це є звичайним виявом, вибачте за банальний вислів, активної громадянської позиції.
А від Шевченка я ніколи не відходив. Пам’ятаю, як у далекому — страшно подумати! — 1962 році мене, другокурсника філфаку Одеського університету, відправили з доповіддю про ритмомелодику поеми «Гайдамаки» на наукову студентську конференцію у славетний Чернівецький університет. Доповідь, очевидно, вийшла вдалою, бо один із тамтешніх викладачів, що брав участь в обговоренні, навіть засумнівався, що її міг написати другокурсник...
Проте справжнє наближення до Шевченка почалося на початку 90-х років, коли побачив, наскільки вчителі-словесники не знають, як по-новому викладати в школі його творчість. Майже всі вони розуміли його, сказати б, ще по-радянському. Навіть не здогадувалися, що творчість Тараса Шевченка у радянські часи була піддана цілеспрямованій та фахово здійсненій фальсифікації. Кажу «фахово здійсненій», маючи на увазі той високий професіоналізм, з яким робили свої бісівські, неправедні справи комуністичні ідеологи — спеціалісти з масового зомбування населення.
— Я за­раз по­ду­мав, що ось та вра­жа­юча здат­ність су­час­но­го ро­сій­сько­го те­ле­ба­чен­ня зом­бу­ва­ти на­се­лен­ня має свої ви­то­ки в тій доб­ре по­став­ле­ній біль­шо­виць­кій про­па­ган­дист­ській ма­ши­ні. Доб­ре пам’­ятаю, яким нам по­да­ва­ли Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча: су­во­рим му­жи­ком у ба­ра­ня­чій шап­ці, спів­цем се­лян­ської не­до­лі, по­етом-ре­во­лю­ціо­не­ром, бор­цем з крі­пац­твом та ца­риз­мом, який тіль­ки те й ро­бив, що за­кли­кав до со­ки­ри...
— Саме так. А ще вважалося, що Шевченко дуже старанно вчився у російських революціонерів-демократів — Белінського, Чернишевського, Добролюбова. І це вже повна нісенітниця. Коли Шевченко пережив свою знамениту «переяславську осінь», подарувавши своєму народу низку геніальних творів, які багато в чому визначатимуть у майбутньому його свідомість (одне посланіє «І мертвим і живим...» чого варте!), то дехто із названих «учителів» ще сидів на семінарській лаві...
— Взя­ти­ся за спра­ву де­фаль­си­фі­ка­ції Вас спо­ну­ка­ла, як Ви щой­но ска­за­ли, ак­тив­на гро­ма­дян­ська по­зи­ція?
— Радше взявся через те, що гостро відчував потребу школи, яку знаю дуже добре, бо чимало працював і вчителем, і директором школи, а потім ще й тривалий час вів університетський курс методики вивчення літератури. До того ж на той час я вже захистив докторську дисертацію, що була присвячена теоретичним проблемам системного аналізу літературного твору. Розробив також методику шкільної версії аналізу, суть якої полягає в тому, щоб аналітичний текст легко і зацікавлено сприймався як учителем, так і учнем.
— Хі­ба це мож­ли­во?
— Можливо. Ви ж знаєте, що в дитячій літературі особливо високо цінується твір, який однаково цікавий як для дитини, так і для дорослого. Шкільна версія аналізу потребує від автора багатьох умінь, серед яких, звичайно, найголовнішим є уміння про складні речі говорити просто і зрозуміло.
— І Ви, пев­но, ска­за­ли со­бі: «Як­що не я, то хто?»
— Приблизно так. Пам’ятаю, як Володимир Панченко, колега по кафедрі, заохочував тоді мене: мовляв, тобі сам Бог велить засісти за таку роботу. Писалося натхненно, вочевидь, саме тому, що розумів важливість цієї справи — допомогти вчителю піднятися до істинного Шевченка. Намагався не тільки розбити ту міцну шкаралупу із залізобетонних ідеологічних стереотипів, якою була покрита творчість нашого національного генія, а й створити його новий образ.
При цьому, чесно кажучи, довелося вдаватися до певних, сказати б, піар-технологій. Але то були технології, спрямовані на повернення до істинного Шевченка. Книга була видана таким тиражем, що мала шанс дійти чи не до кожного вчителя-словесника. Судячи з численних відгуків, вона зробила свою справу.
— На­уко­ва лі­те­ра­ту­ра про Шев­чен­ка — це ти­ся­чі пуб­лі­ка­цій та сот­ні кни­жок. Як по­чу­ває­ть­ся су­час­ний шев­чен­коз­на­вець, кот­рий вхо­дить у цей ве­ли­чез­ний дис­курс, скон­цен­тро­ва­ний на ін­тер­пре­та­цію од­нієї книж­ки — «Коб­за­ря»? Він же му­сить щось но­ве ска­за­ти, не по­вто­ри­ти­ся.
По­ді­лю­ся сво­їми вра­жен­ня­ми. Пе­ре­гля­да­ючи якусь шев­чен­коз­нав­чу пра­цю або ж слу­ха­ючи ус­ні ви­сту­пи, при­свя­че­ні Та­ра­су Шев­чен­ку, час­то від­чу­ваю, що те, про що йдеть­ся, вже про­го­ло­шу­ва­ло­ся ба­га­то ра­зів. З’яв­ляє­ть­ся та­ке со­бі від­чут­тя де­жа­вю. Чи не є во­но озна­кою кри­зи в шев­чен­коз­нав­стві?
— Вельми точне спостереження. Я теж не раз переживав це відчуття. Шевченкознавство і справді втомилося від загальновідомих тверджень. Проблема існує, і неабияка. Але її частково допомагає вирішувати сам Тарас Григорович. Геній, в принципі, невичерпний. До того ж геніальність Шевченка особлива — уже давно прийшло розуміння, що з часом його постать стає дедалі величнішою.
Зараз уже немає сумніву, що він є поетом елітарним, виражальна система якого не лише випередила свій час, а ще довго, до безкінечності, відкриватиме свої «секрети поетичного слова». І дивуватиме своїми художніми смислами, котрі наділені здатністю оновлюватися у часі.
Написав Тарас Григорович два рядки «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...» — вони потім принесли багато клопоту радянським інтерпретаторам. Але ось обганяє мене по трасі автомобіль, на задньому склі якого читаю ці слова. Відбулася чергова актуалізація відомого Шевченкового висловлювання.
— Та все ж, по­годь­те­ся, сенс іс­ну­ван­ня шев­чен­коз­нав­ства в то­му, щоб во­но вит­лу­ма­чу­ва­ло лю­дям са­ме то­го Шев­чен­ка, який онов­лює­ть­ся, як Ви ка­же­те, з пли­ном ча­су. То­ді й не ви­ни­ка­ти­ме від­чут­тя де­жа­вю.
— Для того, щоб відкривати творчість Шевченка по-новому, необхідні дві умови: талант дослідника і метод. Ці речі взаємопов’язані. Бо талант дослідника — це здатність проникати в суть. А вона, ця здатність, у свою чергу допомагає виробити найбільш адекватні підходи. Для мене тут показовою є Шевченкіана Євгена Маланюка, яка складається усього з півдесятка есеїв. Але в них настільки розкрита сутність Шевченка як людини і митця, що їх основні положення стали опорними моментами всього майбутнього шевченкознавства. До речі, для мене ці блискучі есеї є зразком літературознавства людяного.
— Важ­ли­во й ці­ка­во діз­на­ва­ти­ся, ЯК зроб­ле­но твір, бо це дає мож­ли­вість від­кри­ва­ти бе­зод­ню Шев­чен­ко­вих смис­лів.
— У тому-то і справа, що, розкриваючи, ЯК побудований текст, кожен водночас відкриває для себе, ЩО висловлено цим текстом. Тут пряма залежність. Існує банальне твердження про потребу аналізувати твір «в єдності змісту і форми». Так от: саме аналіз тексту з позицій рецептивної поетики якраз і наближає до того вимріяного і такого недосяжного розуміння твору в єдності змісту і форми.
Коли мені вдається налаштувати свій «мікроскоп» на Шевченковий текст, то майже завжди відкриваються такі глибинні смисли, що починаєш хвилюватися, відчуваючи струмування енергії Шевченкового слова. Саме в такі моменти відкривається «безодня смислу» його поезій.
— Од­но­го ра­зу я на­тра­пив на ва­шу стат­тю під на­звою «Кі­но­ре­жи­сер Та­рас Шев­чен­ко & Го­лі­вуд». Це спро­ба епа­та­жу?
— Ні, це звичайна спроба способом одивнення назви звернути увагу на одну з яскравих особливостей художнього мислення, яку я назвав «вродженим кінематографізмом».
Суть справи: зараз у літературознавстві дедалі більше увиразнюється розуміння того, що мистецтво слова є мистецтвом візуальним. Література показує. І через показування — виражає. Навіть у творі, який на перший погляд нічого не зображує, а лише виражає, скажімо, через діалог, все одно присутній момент візуальності на асоціативному рівні.
Мені довелося багато виконати попередньої роботи перед тим, як засісти за книжку «Поетика візуальності Тараса Шевченка». Фактично, створив наукову школу, де досліджувалися інтермедіальні взаємовпливи літератури і кіно — було захищено кілька дисертацій, проведена всеукраїнська наукова конференція з названої проблематики.
Тарас Шевченко мислив як живописець — це в нього була перша «спеціальність». А мислення живописця наближене до мислення кінорежисера — композиція кадру, монтаж, ритм, колористика тощо. Виявилося, що часто окремі твори або ж фрагменти творів Шевченко вибудовував як кіносценарист/кінорежисер. І в цьому — один із «секретів» вражаючого, тривалого — на віки! — впливу його поетичного слова. Література — це все-таки мистецтво зображення словом. А Шевченко цим мистецтвом володів досконало.
— Які ва­ші пла­ни?
— Іти далі тією самою дорогою, якою йшов. Крок за кроком, твір за твором інтерпретувати «Кобзаря». Його поезія постійно оновлюється, я мушу встигати за цим оновленням. І від шкільного літературознавства не збираюся відходити.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».