Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Серпень 15, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 11 Вересень 2015 21:50

Микола Славинський: не лінуйтеся бути щасливими

Rate this item
(0 votes)

На пись­мо­во­му сто­лі Ми­ко­ли Сла­вин­сько­го ві­ялом ле­жать ру­ко­пи­си, но­тат­ки, книж­ки, флеш­ка, куль­ко­ва руч­ка... Ві­до­мий лі­те­ра­тур­ний кри­тик, про­за­їк, по­ет і пуб­лі­цист не лю­бить без­ла­ду, та ось та­кий не­ве­ли­кий твор­чий ха­ос не­ми­ну­чий, адже на ча­сі — упо­ряд­ку­ван­ня вже на­пи­са­них роз­ді­лів май­бут­ньої книж­ки з про­мо­ви­стою на­звою «Не­за­бут­ні: шля­хи у віч­ність», ре­да­гу­ван­ня сво­їх і чу­жих тек­стів, вдив­лян­ня у фай­ли зі сто­рін­ка­ми но­во­го ро­ма­ну... А втім, про все це — піз­ні­ше.

— Миколо Борисовичу, ще не відшуміли розмови про Вашу збірку літературно-критичних есеїв «Колеги: шляхи та роздоріжжя», видану 2014 року, а до читача вже пішла поетична книжка «Янгол милосердний».
— Є багато простих істин, які ми забуваємо. Одна з них така: навіть після пекельної горобиної ночі світ осонцюється, наливається золотим промінням, навіть після найсумніших днів треба вчитися жити світло, натхненно, радісно, збирати — крихта до крихти — і те, що вважаємо щастям, і те, що величаємо любов’ю, і те, що справіку називаємо поезією. Це тверде переконання й стало поштовхом до написання ліричних мініатюр, які ввійшли до нової збірки. Вона, ошатна, велика за обсягом і форматом, побачила світ у поважному харківському видавництві «Майдан».


— Далеко не всім письменникам удається прокинутися знаменитим. І що ж тоді робити?
— Здобувати якщо й не славу, то популярність чи бодай прихильність читачів постійною працею. Ненастанно шліфував оповідання Михайло Коцюбинський, не відразу полинули до читачів славетні «Вершники» Юрія Яновського — автор геніального роману спершу дебютував збіркою віршів «Прекрасна Ут», відтак видав книжку нарисів та оповідань «Мамутові бивні», ще кілька малопомітних одноденок і лише потім... Хоча це «потім» не таке й запізніле: письменникові було тільки 33 роки, коли стрімколетний роман «Вершники» почав здобувати світове визнання.
Із поезій розпочинали згодом більше знані як прозаїки Микола Хвильовий, Андрій Головко, Михайло Стельмах та Олесь Гончар, писав лірику Григорій Тютюнник, який уславив своє ім’я романом «Вир», а творець багатьох широкоформатних історичних полотен Павло Загребельний гартував невтомне перо в горнилі традиційних оповідань, яких потім, до речі, соромився перевидавати.
Наполегливо торували шлях до широкого визнання Іван Сенченко, Василь Земляк, Юрій Мушкетик, Олексій Довгий та багато їхніх колег. Знаємо й інші випадки: рання слава окрилила Ліну Костенко, Івана Драча, Бориса Олійника, Валерія Шевчука, Юрія Щербака...
— На сторінках Вашої книжки есеїв шанобливо згадуються десятки письменників, а в поетичній збірці «Янгол милосердний» подано вірші, присвячені пам’яті Павла Тичини та Володимира Сосюри...
— Є ще в мене ліричні мініатюри, де вшановуються імена Андрія Малишка, Григора Тютюнника та Миколи Вінграновського, яких я знав особисто, незмінно любив і люблю...
— Це Ваша позиція, внутрішня потреба?
— Так! Я — за пам’ятливість, за утвердження тяглості літературного процесу й проти намагання зробити його дискретним, уривчастим, надто ж проти того, щоб гасити духовні свічечки наших предтеч, замовчувати їхні здобутки й зумисне, з дивною зловтіхою, наголошувати на творчих зривах. За всіх часів і народів невдале саме відсіюється, тож навіщо його витягати з темних підвалів забуття й виставляти на показ? Для того щоб самозакохано потерти руки чи щоб заспокоїти себе: «Ось які немічні вірші писав наш хрестоматійний класик»? Справді-бо, руди в земних надрах — тисячі й тисячі тонн, а золота — якась дещиця. Саме її й треба вишукувати в доробку кожного письменника.
Як відомо, Єгипет славиться не піском (його там, як і сонця, багато), а кількома пірамідами. Прикро, коли якийсь початківець, нехтуючи невичерпними покладами красного письменства, вискакує, як Пилип із конопель, і цвірінькає лише про власну самобутність і геніальність. До речі, це і смішно, й не вельми оригінально, бо так, наприклад, робили члени письменницької організації «Молодняк» ще в двадцяті роки минулого століття. Вони, як згадував Володимир Сосюра, «протиставляли себе старшим письменникам, а себе (між собою) возводили трохи не в генії».
— Цікаво було б почути від Вас самохарактеристику.
— Я — людина відкрита, толерантна, м’яка, хоча буваю різким, іноді хряпаю дверима. До звичної самоіронії дедалі частіше хочеться додавати перцю. Та, гадаю, все ж таки не варто бути ворогом собі. Скажімо, я був заступником директора у видавництві «Український письменник». Оскільки директора довго не призначали, мав шикарний довжелезний стіл, за яким сиділи всі попередні керівники, зокрема Олег Чорногуз та Вадим Скомаровський.
Наближалося моє шістдесятиліття. Я встав із-за помпезного, воістину незрушного столу і пішов працювати у журнал Верховної Ради України «Віче». Там доточив необхідні роки до державного стажу, заробленого ще юнаком у газеті «Молода гвардія», й одержав пристойну пенсію. Та все одно працюю: не хочу рахувати копійки, як деякі мої колеги. Ось чому став головним редактором журналу «Науковий світ». Так символічно поєдналися початок і завершення моєї суто журналістської кар’єри.
У «Науковому світі» я відповідав не за фінанси, а за творчі справи й немов повернувся в юність, коли впродовж не одного року писав про таємниці біології, кібернетики, фізики та хімії, зустрічався з багатьма знаменитими вченими, в тому числі з нині вже сановитими ученими Віктором Глушковим та Миколою Амосовим.
— Ви багато років очолюєте творче об’єднання пригодників та фантастів Київської письменницької організації... Чому?
— Ще у сімдесятих роках минулого століття у нашій Спілці з ініціативи популярного тоді детективіста Володимира Кашина було створено Комісію з пригодницької та фантастичної літератури. Я ввійшов до її складу як автор статей, присвячених цим популярним жанрам.
За радянських часів їх вважали низькопробним чтивом, серйозно не аналізували, навіть принципово не відзначали жодними преміями, але, зважаючи на постійний попит, усе ж таки видавали великими, тобто стотисячними, тиражами. Я ж у численних публікаціях намагався довести, що, скажімо, детективи, маючи широку читацьку аудиторію, впливають на її смаки, формують певні моральні цінності, а також — це дуже важливо було тоді та й нині вельми істотно — прищеплюють якщо не любов до українського слова, то відчуття, що воно живе, розвивається, несе в собі потужний енергетичний заряд.
Отож спочатку став теоретиком (звичайно, в лапках) гостросюжетної прози, а потім і практиком (уже без лапок). Коли відійшов у вічність Володимир Кашин, згадану Комісію на початку дев’яностих років минулого століття трансформували у творче об’єднання й доручили очолювати цю спільноту мені. Відтоді пишу кримінальні романи та детективи, але...
— Ви чомусь завагалися...
—...Але здебільшого під псевдонімом. До речі, багато японських авторів протягом життя кілька разів змінюють свої вибрані імена.
— Ваш псевдонім — Іваненко, Петренко чи, може, Нік Равшад?
— Ви наблизилися до істини.
— Кримінальний роман «Немовлята Сатани» — один із тієї, скажімо так, безпрізвищної серії?
— Ні, там моє прізвище оприявлено. Як голова творчого об’єднання маю за честь і обов’язок підтримувати прозаїків-гостросюжетників (перепрошую за таке визначення), адже в нашій традиційній белетристиці здавна й до сьогодні замало стрімкого розвитку подій, заплутаних інтриг, таємниць і несподіванок — усього того, що приворожує читачів до книжок.
На щастя, нині активно працюють амбітні, по-своєму талановиті лідери нашої гостросюжетної прози — Світлана Зоріна, Василь Іванина, Тимур Литовченко, Сусанна Черненко, два Андрії — Курков та Кокотюха, а також чотири Сергії — Батурин, Бортников, Пономаренко і Соловйов. Скажімо, один із них — Сергій Пономаренко — нещодавно завершив двадцятий хитромудро побудований роман.
— Скільки їх у Вашому доробку?
— Та десь шістнадцять.
— Назвіть бодай деякі з Ваших засекречених творів.
— А навіщо видавати секрети? Без них нецікаво, просто-таки прісно жити.
— Ви — секретар Національної спілки письменників України, лауреат кількох літературних премій, зокрема за поезію — імені Євгена Плужника, за літературну критику — «Благовіст» імені Олександра Білецького, маєте міжнародну винагороду імені Володимира Винниченка за публіцистику, й така ось дивина — впродовж довгих років плекаєте тіньовий прозовий доробок...
— Це — своєрідний творчий вишкіл, постійне вигострення пера, муштрування мислення й пам’яті, а також можливість розповісти і про карколомні пригоди взагалі, й про пригоди душі зокрема. З одним істотним застереженням: не дрібної, зморщеної, неприкаяної, а сильної, енергетично невичерпної, справді вічної й справді української.
— Як же поєднуються у Вашому повсякденні такі різноманітні вектори — поезія, проза, насамперед гостросюжетна, літературна критика та публіцистика?
— Тут панує злагода й цілковите взаєморозуміння суверенних царин. Поезія лине з потаємних глибин душі. Вірш або пишеться сам собою, або не пишеться — і крапка. Щоб такого, не дай Боже, не сталося, треба періодично втікати від лірики в інші сфери — в белетристику чи ще далі — в літературну критику. Якщо поезія наздоганяє, то радію. Якщо вона десь мандрує, як самодостатня кішка, то не сумую, а працюю в інших жанрах. Саме працюю — тут доречне це визначення.
Роман вимагає цілеспрямованого терпіння, літературна критика потребує напруги мислі, а публіцистика — свіжих вражень і думок. Ціную тексти образні й водночас відшліфовані, ясні, як ранкова роса, що ловить перший сонячний промінь і, прозора, чиста, починає сяяти, яскріти, переливатися, світитися до всього сущого.
— Так, у Вас — точне, предметне, мовби аж зриме письмо. Водночас маємо цілий розсип несподіваних метафор і порівнянь, приміром: «У ковшику сховався вітер,// Немов Тичина молодий». Як вони народжуються?
— Не знаю й не хочу знати. Явилися — і слава Богу. Хоча... Нещодавно завершив розлогу розвідку про життєвий і творчий шлях про цього, без перебільшення, геніального поета, зокрема про його постійні страхи, багаторічне усвідомлення того, що будь-якої миті можуть несподівано прийти й заарештувати. Чітко й вичерпно про Тичину та його епоху якось принагідно сказав академік Олександр Білецький: «Павло Григорьевич всю жизнь боялся одной вещи — советской власти». Може, саме цим і навіяне порівняння: був, як вільний вітер-легкокрил, та довелося внутрішньо зачаїтися, щоб зберегти душу й життя.
Не засуджуймо за таке, бо це право має хіба що Господь. Не забуваймо також, що Максима Рильського не один місяць допитували в Лук’янівській в’язниці, Володимир Сосюра мав «тавро» петлюрівця й час від часу прикидався мало не божевільним, аби лиш не кинули за ґрати, Микола Бажан, чекаючи вночі чекістів, спав одягненим... Про все це хочу розповісти в книжці «Незабутні: шляхи у вічність».
— Наскільки я знаю, Ви доброзичливо ставитеся до всіх — близьких і далеких — колег, намагаєтеся виділити в доробку кожного творче начало, підтримати пошуки молодих. А що Вас найбільше дратує в письменницькому середовищі?
— Наша необов’язковість, непам’ятливість, нетолерантність і невдячність.
— На Ваші вірші писали пародії...
— І пишуть. Так, нещодавно львівський поет-старійшина Микола Петренко (народився 1925 року!) надіслав доброзичливі пересміхи, зі світлим гумором інтерпретують мої тексти Валентина Козак та Гриць Гайовий... Я не ображаюся на пародистів, а, навпаки, дякую їм. І є за що: як правило, завжди заклопотані колеги все ж таки знайшли час, щоб прочитати мою поезію, вибрати, на їхній погляд, якісь перли, обіграти їх, щось пересмикнути, десь додати перцю, знайти дотепні слова... А це вже робота, яку треба цінувати.
— Який щоденний триб Вашого життя?
— Намагаюся якомога швидше подолати суто побутові клопоти, не уникаю громадських обов’язків, пов’язаних із діяльністю нашої Спілки. Багато часу відбирає нездоланна внутрішня спонука й потреба залагодити проблеми інших: декому допомогти, когось порятувати від безгрошів’я, з кимось поділитися досвідом чи знаннями.
Стаю невимовно щасливим, коли поливаю квіти — маю бегонії, петунії, нагідки, наперстянку, десь чи не п’ятсот чорнобривців, гортензії, жоржини та хризантеми, не оминаю трьох височенних худющих будяків та трьох опасистих лопухів, а також цілу когорту імпозантних, вищих за всіх наших політиків, двометрових (із гаком!) соняшників... Перепрошую троянд — мало не забув згадати їх, а ще є оман та знаний із глибокої давнини очиток, який любить доглядати донька.
— Ви — власник великого обійстя?
— Скорше доглядач — яблунь і груш родом із ХХ століття, тридцяти юних дерев, зокрема калини, бузку, цілованих метеликами і джмелями. Є також бузина та ліщина, горішки якої позичають білочки, — недалеко ліс, де вони мешкають. Там усе літо було сухо, душно, навіть ожина посохла, то вони прокрадалися поміж сусідськими хатами — й на ліщину.
Інколи повз розмальований дубовий стіл під старезною яблунею поважно й шанобливо, нікому й нічому не погрожуючи голками, вечорами впевнено мандрує добродушний їжак — досвідчений ревізор котячих мисочок. Саме на рідному подвір’ї написалися рядки про те, що чути «гострий, мов жало, політ оси», «медом змащений джмелиний гомін» і «сірий шурхіт їжаків у травах». Воістину «не мовчить віків земний альбом, де ні літери — про хитру славу».
— Що хотілося б Вам сказати деяким молодим колегам-скигліям?
— Не лінуйтеся бути щасливими.
— У збірці «Янгол милосердний» є вірш «Ранні люди» з такими рядками: «До небес прохання посилають, // Щоб не зник до чарки путівець». Отож як Ви ставитеся до алкоголю?
— Це — найненадійніший супутник на життєвих стежках, тому вже давно загітував себе порвати з ним усі зв’язки, а ось нужденних охоче пригощаю кавою й терпляче вислуховую тих, які ладні бігти за оковитою на край світу.
— Над чим працюєте нині?
— Готую матеріали для розвідок про творчість поетів Леоніда Горлача, Ніну Гнатюк, Івана Гайворона, Павла Мовчана, Петра Перебийноса, Леоніда Закордонця, Михайла Шевченка, документаліста Ярослава Федорчука, літературознавців Анатолія Стожука та Михайла Наєнка. Хочеться сказати добре слово також про багатьох інших талановитих колег, зокрема про В’ячеслава Медведя, Володимира Шовкошитного, Станіслава Шевченка, Михайла Прудника, Олександра Косенка, Миколу Семенюка, Петра Сороку, а ще... Втім, тут краще поставити три крапки. Мрію завершити збірку експериментальних поезій, пишу гостросюжетний роман про... Та хай це буде моєю маленькою таємницею.
Володимир КОСКІН, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».