Нині йде війна на Сході України. Ми втратили Крим, і тому, звичайно, пріоритетом є збереження цілісності України, досягнення миру, підтримка наших воїнів. Мій син воює в зоні АТО, а починав з того, що торік десять діб воював на Савур-Могилі. Я був шокований, думав, що мінімум рота солдат повинна захищати Савур-Могилу, бо це величезна територія, сопка височіє, наче на гігантському столі. Її захищало десять кримських татар і один українець — Родіон Шовкошитний. Вистрелявши по чотириста патронів і залишивши собі по одній гранаті, щоб підірватися і не здатися в полон, вони звідти вирвалися. Потому підійшли до заступника начальника Генштабу і запитали: «А чому нам, добровольцям, котрі не служили в армії і десять діб перебували під вогнем, не надіслали на підмогу контрактників-десантників, яким із наших податків платять гроші, щоб вони нас захищали?» І генерал сказав: «А вони відмовилися».
Отаку вбиту державу ми мали, отакі були обрізані всі паски до управління нею, бо ФСБешний генерал командував СБУ, другий ФСБешний генерал командував армією, а ФСБешна шістка командувала міліцією. Ви подивіться, 1400 СБУшників перейшли на бік Росії за рік! Ситуація склалася така, що єдиним виходом був поголовний «расстрєл чєрєз повєшаніє» всіх оборонно-правоохоронних очільників, цілковита їхня заміна, бо скрізь копошилися законспіровані агенти ФСБ або глибоко законспіровані агенти ФСБ.
— Чи писали про АТО?
— Поки що ні. Хай відстоїться. Збираюся на початку жовтня разом із командою письменників поїхати в найгарячіші точки на Сході України, зараз працюємо з Міністерством оборони над узгодженням цієї поїздки. А що вдалося торік? Я зібрав гроші з приватних осіб у рівних паях: у себе дорогого, у депутата Київради Богдана Колодія, президента виробничого об’єднання «Оболонь» Олександра Слободяна, директора персоналу Сергія Блощаневича, судді Конституційного суду Віктора Шишкіна. Я сказав: «Хлопці, це треба дати від серця». Ми скинулися по п’ять тисяч гривень.
Я зробив дев’ять бібліотечок і розвіз у дев’ять військових частин у зоні АТО. І не просто передав, а в кожній частині мав двогодинні зустрічі. Був там і Турчиновим, який тоді керував державою, і міністром Яценюком, і Верховною Радою разом узятою — отже, віддувався за весь Київ. Казав: «Якщо ми народилися мужиками, то мусимо носити штани, а не спідниці, повинні захищати своїх жінок, дітей, захищати свою країну». Усі зустрічі закінчувалися аплодисментами стоячи.
— Письменник захищає Вітчизну українською книжкою. Відрадно, що на мапі книжкових виставок з’явилася ще одна — «Книжкова Буча». Звісно, Ви як людина-прагматик вирушили туди. З якими сподіваннями?
— Я прагматик лише настільки, наскільки потрібно, щоб вести якусь справу.
Як романтик я вірю в те, що в Бучі можна зробити щось суттєве. Я підхопив ідею Станіслава Бондаренка, головного редактора «Літературної України» і Сергія Куліди, редактора «Бучанських новин». Ми разом поїхали до мера Бучі Анатолія Федорука. Переговорили. Мер виявився чоловіком креативним, сприйнятливим до всього нового. Я йому сказав: «Народ у вас ще не привчений читати і купувати книжку. Загалом українець на книгу витрачає тридцять гривень на рік і кілька разів на місяць купує горілку по 49 гривень — і жоден мускул на обличчі не здригається. Тому треба для видавців зробити місця безплатними. Це їх одразу привабить. Якщо вони щось продадуть, то вже не будуть у мінусах».
Так і сталося. Я переконаний, що «Книжкова Буча» може стати традиційним фестивалем, який конкуруватиме із «Зеленою хвилею» в Одесі, навіть із книжковим форумом у Львові, але для цього потрібна копітка підготовча робота. Я розмовляв з видавцями-колегами. Вони задоволені тим, як поставилася влада, як усе організовано, які комфортні робочі місця, як зустріли письменників. Тож є перспектива.
— Утім, поїздка на «Львівський форум видавців» для Вас є обов’язковою. Певно, тому, що він дуже розкручений, має міжнародне реноме, справді престижний?
— Дійсно, є речі, які працюють на престиж видавництва. З одного боку, я розумію, що не продам книжок на 36 тис. гривень, щоб відбити 12 тис. гривень за місце і презентацію. Тобто вийти на нуль і розрахуватися з авторами. Але! Участь у форумі видавців робить тебе суб’єктом видавничого процесу. Це престижно і класно. І за це я організаторам дякую. Це відбувається вже понад двадцять років, тому є досвід, працює команда, яка креативить, шукає нові прийоми, форми, методи. Я б тільки хотів, щоб кроки були спрямовані не тільки на збагачення організаторів, а й на максимальну популяризацію українських видавництв і видань.
Кожна нація, яка себе шанує, має, насамперед, розкручувати і підтримувати своє. До прикладу, Швеція. Мій однокашник і приятель по Літературному інституту туркмен Ак Вельсапар став громадянином Швеції ще за часів туркмен-баші Сапармурата Ніязова, вимушений був тікати, бо сидів під домашнім арештом, і хлопці його попередили: «Посадять у в’язницю, тікай». Він утік. Спалили всі його книги, які були в бібліотеках і крамницях.
Отже, спілкуємося по скайпу. Ак каже: «Володю, у мене вийшов новий роман». — «Вітаю. А в мене вийшла нова трилогія «Кров — свята» і велика збірка поезій «Запали свічу». — «Розумієш, між цими подіями є велика різниця. Якщо про тебе напише якась українська газета, це буде дуже добре. А у Швеції всі газети обов’язково мають у штаті літературного критика. І якщо Ак Вельсапар випустив роман, то всі шведські видання (а провідних — мінімум шістдесят) мусять написати рецензію — позитивну чи негативну, об’єктивну чи суб’єктивну, але обов’язково, а не просто повідомити про вихід роману».
Насправді, це нічого не варто для держави. Мінкульт міг би посадити літкритиків у всіх провідних українських виданнях, і ми тоді побачили б, що у нас існує літературний процес. І будемо платити літературному критику — видавництва мають платити або Мінкультури. А так у нас цілковита мовчанка. Ну, хто, до прикладу, знає про наших чудових шевченківських лауреатів, знає напам’ять їхні вірші? А це ж еліта! Про них треба говорити й про тих, хто їх підпирає.
Я підготував книжки шевченківських лауреатів Анатолія Кичинського і Василя Слапчука. Слухайте, це ж геніальні твори! У нас є Колоси серед старшого покоління, середнього і вже підтягуються молодші. Але літературний процес має збуджувати і висвітлювати літературна критика. У нас вона майже мертва, бо критикам ніхто не платить, а праця їхня надзвичайно затратна у часі.
— Перефразую прислів’я: «Скажи кого ти видаєш — і я скажу, хто ти». Отже, кого видаєте?
— Я пишаюся тими, кого видаю. За винятком рідкісних випадків, видаю авторів, за яких мені не соромно. Нагадаю, що нашому видавництву лише чотири роки.
— Дошкільнятко...
— Авжеж. Але за цей час ми видали понад сто авторів. Серед них лауреати Шевченківської премії. Наймолодший лауреат — рано померлий Олесь Ульяненко з його останнім недописаним романом «Пророк». Нами видана остання прижиттєва книга Анатолія Дімарова «Душа жіноча». До Львівського форуму видаємо Василя Слапчука — його свіженьку гарячу книжку «Та сама курява дороги»: неймовірний мікс із дзен-буддизму, суфізму, конфуціанства, християнства; герой — крутий мачо, учасник трьох воєн і при цьому філософ.
Далі. Павло Вольвач. Я видав його роман «Хрещатик-Плаза» і поетичну книжку «У Києві», теж будемо презентувати на Львівському форумі, до того ж «У Києві» висуватимемо на Шевченківську премію.
Нову книгу шведа Ак Вельсапара «Вічних сумнівів біль» презентуємо на форумі у Львові.
Серед моїх авторів — цілий букет нової генерації письменників з Одеси, які були частково московоцентричними, бо вони російськомовні, дивилися на Московію. А тут з’явився якийсь Шовкошитний і каже: «Дівчата і хлопці, у вас із географією та історією щось не так. Столиця вашої держави трошки на захід і північ — це Київ.
Видав Арсенію Велику, Наіля Муратова і Елу Леус, яких прийняли з цими книжками до Спілки письменників України. Це велика підтримка для Одеси, де була абсолютно законсервована письменницька організація, яка ні на що не впливала. Тепер у неї влилася свіжа кров енергійних літераторів.
Я видав книжку «Джума» широковідомого в журналістських колах Леоніда Капелюшного — він працював у газетах «Известия», «День», був спецкором у провідних виданнях. Леонід написав неймовірний роман «Джума» про десяту епідемію чуми в Одесі.
Зараз редагую прецікаву пізнавальну річ — «Земля ALTA». Про визначних людей можна писати не панегірики, а дослідження на кшталт, пам’ятаєте, серії «Жизнь замечательных людей». І ось мені потрапляє твір про дивовижних людей, які зробили неймовірну справу: побудували на лимані триметрової глибини під Одесою навпроти порту «Південний» 15-метрові протоки-проходи для океанських лайнерів, отже, побудували «землю терміналів». Нині там опрацьовуються тисячі вагонів на добу. Подано не як репортаж, там — життєва філософія, портрети десятків відомих людей в Україні, Одесі. У цьому жанрі я подібних робіт не зустрічав в українській літературі, це явище.
Одна з наймолодших членів Спілки письменників України — Анна Костенко. Ми повеземо на Львівський форум її новий роман-колаж «Те, що позбавляє сну...»
Серед наших авторів — Михайло Лукінюк із фундаментальною роботою «Руйнуймо міфи», в якій він скрупульозно на основі понад 570 першоджерел руйнує брехливі міфи совєцької і російської історії щодо України.
Географія моїх авторів навскидь така: Василь Кузан — Ужгород, Анатолій Кичинський — Херсон, Олександр Гунько — Каховка, Ольга Слоньовська, Степан Процюк, Василь Тулай — Івано-Франківськ, Іван Гентош, Дара Корній — Львів, Петро Сорока — Тернопіль, киян — багато. Івана Гентоша з новою збіркою «Понад усе» теж презентуємо на Львівському форумі.
Везу й свої нові книжки, яких на попередніх форумах не було. Це поетична збірка «Запали свічу» і трилогія «Кров — свята».
Серед наших авторів Сергій Злючий — відомий письменник і волонтер, який не вилазить із зони АТО, прозаїк і поетеса Надія Степула. Боюсь когось образити, не згадавши. До речі, у нас видався Михайло Сидоржевський, голова Національної спілки письменників України. Йдеться про його книжку «Історія нашого роду». Я люблю таку літературу. Це справжня історія, коли з вуст у вуста, з покоління до покоління передаються події, історії, легенди, міфи власного роду. Це дзеркало нашого буття. Зовсім інше про нас видумують московіти. Бо історія не є наукою, її пишуть переможці.
Я хочу, щоб ми були переможцями на своїй землі, намагаюся писати історію об’єктивну, на основі українських, польських, німецьких і добре перевірених російських джерел. Мені доля подарувала знайомство з останнім командиром УПА Василем Куком. Він прожив 96 років, шість останніх я був з ним у тісному контакті, багато почув. У своїй трилогії посилаюсь на Кука, розповідаю про нього.
Доля мене звела з цілою визвольною добою, з легендою — Миколою Лебедем, який був урядуючим провідником ОУН, урятував Організацію українських націоналістів і УПА, перевівши їх на конспіративний стан після арешту всього революційного проводу ОУН (Бандери, Ребета, Стецька і ще десятка провідних очільників УПА). Лебедь — дуже контраверсійна постать, жива легенда.
Посилаючись на нього, подаю нашу з ним розмову. Ми цілу ніч просиділи. Він розповів про те, як, коли і де був заарештований і розстріляний один із чи не найбільших провокаторів Другої світової війни Ніколай Кузнєцов — Пауль Зіберт. Він ніколи не був похований у Львові як герой, бо героїчно не загинув. Його, як паскуду, розстріляли бійці УПА, адже на совісті Зіберта були тисячі українських жертв, абсолютно безневинних людей. Він убивав за згодою з гауляйтером Кохом (спливли документи, з яких стало відомо, що Кох був агентом Сталіна) другорядних генералів, а це розв’язувало німцям руки для страшного терору проти УПА і звичайних українців. Я про це пишу, спираючись на першоджерела. Під час слідства УПА Кузнєцов не вів себе по-геройськи. Розколовся, здав ОУН усю резидентуру: назвав псевдоніми, паролі.
Умова була така: щоб не катували під час допитів, добре годували і, звичайно, зберегли йому життя. Погоджувався працювати на ОУН. Говорив, що може принести націоналістам багато користі. Але Ніколая Кузнєцова таки розстріляли, і його тіло поховано неподалік містечка Дубно, що на Рівненщині.
Якщо людина чимось займається затято, то доля їй посилає відповідні зустрічі, джерела і обставини. Директор Інституту літератури Микола Жулинський, який родом з Рівненщини, і на його дитинство припали всі ці події, неймовірно складні стосунки між поляками, українцями, червоними партизанами і німцями, зазначив: «Ти виконав дуже велику і потрібну роботу».
Я сподіваюся, що мою трилогію «Кров — свята» цього року буде номіновано на Шевченківську премію. Я в курсі літературного процесу, бачу, що видається, хто, що і як пише. Мені є з чим порівнювати. І в мене абсолютно чисте око. Я дав усім своїм ровесникам-восьмидесятникам можливість засвітитися, номінуватися на Шевченківську премію — нікому не заважав. Думаю, що настав мій час.
Володимир КОСКІН, фото автора