— Пані Маріє, і в кіно, і в театрі Ви часто граєте героїнь із великим почуттям гумору, почуваєтеся в комедійному жанрі, як риба у воді... А в реальному житті Ви людина з таким же почуттям гумору?
— Сподіваюся. Мені здається, я оптиміст, люблю й можу підносити собі й іншим настрій. Але при цьому я не товариська людина...
— Дивно.
— Напевно, це пов’язано з колосальним дефіцитом мого спілкування з власною родиною — я ж увесь час на репетиціях, спектаклях, гастролях, увесь час на людях. Тому найбільше люблю бувати вдома, з дітьми, і мені це подобається набагато більше, ніж відвідування якихось збіговисьок.
— Чому ми так стрімко втрачаємо здатність жити легко, радісно, відчуваючи драйв від самої ідеї чарівливої краси буття?
— Я, наприклад, не бачу причин сумувати. Ми живемо у фантастичний час: всі дороги відкриті, ти вільний вибирати будь-яку. Можна подорожувати світом, здобувати освіту, вишів багато. Мене охоплює жаль лише через наших старих, до яких держава ставиться байдуже. Гадаю, по-справжньому можна пишатися своєю країною, тільки коли пенсіонери будуть абсолютно в шоколаді.
Загрузнути в депресії мені не дозволяє сім’я. Я просто не маю права бути при дітях і чоловікові в поганому настрої. Це було золотим правилом моїх батьків. Усі свої проблеми тато з мамою вирішували тільки після того, як ми із братом лягали спати. Тому в нас було суперщасливе дитинство. Коли я народила сина, мама сказала: «Запам’ятай, Машо, тепер ти в першу чергу — мати. Всі твої переживання мають залишатися за дверима, тому що тебе зустрічає маленька дитина, і їй наплювати на твій поганий настрій». Відтоді, переступаючи поріг дому, я вмикаю на обличчі усмішку.
— У Вас репутація артистки, яка любить імпровізації, спілкується з публікою. Чи легко глядачі йдуть на контакт?
— В антрепризному спектаклі «Вільна пара» ми з Борисом Щербаковим використовуємо події з особистого життя. Наприклад, коли він по ролі плаче, я йому кажу: «І не соромно тобі плакати? А ще «Доброе утро» на телебаченні ведеш!» Публіка із задоволенням сприймає такі репліки. Ми часто розмовляємо з глядачами, які запізнилися: «Якщо хочете, ми можемо почати все спочатку, щоб ви побачили сцени, які пропустили через московські пробки».
Вистава «Приворотне зілля» була із самого початку вахтанговською за духом, хуліганською, вона побудована на суцільній імпровізації, з меседжами до залу. Ці виходи з образу, коли ти раптом перетворюєшся на стороннього спостерігача й починаєш коментувати дію п’єси, надають божевільного драйву акторам і публіці.
Іноді я чую на свою адресу обвинувачення: «Та вона розміняла себе на те і се». Відповідаю: я кину всі антрепризи, якщо завтра мені запропонують цікаву роль. Я в очікуванні Годо. Я жду пропозиції потужної драматичної ролі.
— Ви — народна артистка Російської Федерації, проте Вас часто називають «зіркою телесеріалів». Не ображаєтеся?
— Ні. Я ображаюся, коли починають ганьбити ці самі телесеріали. Вони часто дотепні і вигадливі. Комусь здається, що зняти сітком — простіше простого. Спробуйте! Весь час у тому самому приміщенні, викрутаси ситуацій... Це — пекельна праця, це нестерпно! Особисто для мене це страшенні страждання!
— Невже Вам так складно даються ролі в серіалах?
— Мені всі мої ролі даються складно. Річ у тому, що я — людина театральна і в кіно працюю по-театральному. Але ж у кіно так ніхто не працює! Я — акторка, яку треба вести. Я — пластилін, глина, мені потрібен хороший гончар, мені дуже важко без розумних підказок режисера.
Однак коли я приходжу на знімальний майданчик, у мене виникає таке відчуття, що всі думають: «Ну от, вона прийшла, зараз сама все зробить!» Не зрозумійте перекручено, я аж ніяк не вважаю себе дурепою, проте сама я дуже часто не можу донести до глядача те, що в мені сидить. Я — людина, яка в собі надто сумнівається, боягузлива, дуже боюся знеславитися й зробити щось не так...
— Виходить, на театральній сцені Ви почуваєтеся значно впевненіше, ніж на знімальному майданчику?
— У сто разів. Театр — це місце, де я самостверджуюся. Тут я можу бути будь-якою. Якби в моєму житті не було театру, я була б страшно закомплексованою жінкою.
— Чому?!
— Ну як чому? Нині навкруги суцільні шаблони — довгі ноги, великі груди, накачані губи, тонка талія... І коли я бачу гарних, шикарних жінок, але абсолютно схожих одна на одну, я вважаю це трагедією. Це — справжня біда. У сучасних дівчатах не виховують особистості! Кожній із них треба говорити про те, що відрізняє її від інших: «Ти — надійна подруга!» «Ти добре шиєш!» «Ти чудово співаєш!»
І в моєму дитинстві було дві головні мрії — тонка талія й довга коса. Господь мені не дав ні першого, ні другого. У мене ніколи не було фігури в загальноприйнятому сенсі цього слова, у мене погане волосся. Якщо я тепер гнатимуся за гарною фігурою, я вмру, загину, бо не виношу відчуття голоду. Але тепер для мене в цьому немає ніякої трагедії. Я — щаслива людина, бо знаю, чим мені брати. Господь нагородив мене даром трагікоміка. У кожному моєму образі існують так звані віконця, через які я показую нутро тієї людини, яку граю.
У виставі «Мадемуазель Нітуш» я з легкістю сідаю на шпагат, що викликає, до речі, бурхливий захват у глядачів. Це абсолютно не залежить від того, товста я чи худа. У дитинстві я була пластичною дівчинкою, активно займалася балетом і художньою гімнастикою, нині я не належу до армії тих, хто божеволіє від новомодних дієт або пропадає з ранку до ночі в тренажерних залах.
— Невже ніколи не вдавалися до дієт?
— Тільки в тих випадках, коли це було необхідно для роботи. Наприклад, для спектаклю «Варвари» схудла на 16 кілограмів. Після пологів активно худла, однак потім знову набрала вагу. Це для мене не є трагедією, оскільки чоловік не втомлюється переконувати мене в тім, що я — найкрасивіша.
— Ви в сім’ї щасливі?
— Сімейне щастя мені випало відчути далеко не відразу. Ще в училищі в мене сталося велике кохання. Влад був геніальний, але виявився слабкою й безвільною людиною. Він так ніким і не став, спільне життя в нас не склалося. Проте народився син, за якого я вдячна долі. Значить, цей чоловік з’явився в моєму житті саме для того, щоб у мене був улюблений синочок.
Потім, звісно, траплялися романи, була й божевільна пристрасть до одруженого чоловіка, котрий заради мене уходив із сім’ї. Тільки от жіноче щастя знайти так і не вдавалося.
Дехто вважає мене танком, що пре вперед, не відаючи перешкод і сумнівів. Смілива, сильна, самостійна, цілковито віддає себе професії... Люди наділили мене рисами, які не мають до мене ніякого відношення. Я — звичайна жінка, якій потрібна опора і яка дуже боїться жіночої самітності.
Жіноче щастя усміхнулося мені тоді, коли я найменше цього чекала. Я вийшла заміж за начальника транспортного цеху рідного Театру імені Вахтангова.
Я — людина вибухова й емоційна, близьким часом буває зі мною нелегко. Але дуже пощастило з чоловіком, який кохає мене такою, яка я є, з усіма плюсами і мінусами.
— Не секрет, що життя артистів супроводжують численні романи і розлучення. Та, напевно, і Ви без тих потрясінь навряд чи стали б тим, ким Ви є. Яке пуття від стерильного життя?
— Природно, мій досвід — це те акторське м’ясо, яким я начиняю свої ролі. Оглядаючись назад, я шкодую лише про один роман, коли увела з родини одруженого чоловіка. Те, що я тоді абсолютно не розуміла, що руйную чужий космос і заподіюю біль іншій жінці, не може служити виправданням. Я тільки з Євгеном зрозуміла, яка це величезна цінність — сім’я.
Так, можна було б захищатися, мовляв, чоловіки — не кріпаки, не приватна власність, що я його не силоміць утягла, що любов вище всіх правил, що будь-який досвід, нехай навіть негативний, — це важливий щабель в особистісному розвитку... Так міркують ті, хто не пред’являє до себе претензій. Ну ніде правди діти, ти вліз на чужу територію? Вліз. Узяв чуже? Взяв. Якби ти не подала чоловіку сигналів і не фліртувала далі, то він би нікуди із сім’ї не пішов. Тож треба говорити собі правду!
У мені з дитинства живе безжалісний суддя. Ця принциповість — від мами. Тато більш гнучкий. Мама була абсолютним максималістом, з дуже твердою волею. Вона закінчила школу із золотою медаллю, інститут — із червоним дипломом, вийшла заміж незайманою, і все життя в неї був тільки один чоловік — мій тато. Вона пройшла фантастичний земний шлях, а наприкінці життя, помираючи від раку, перенесла жахливі страждання. За три дні до смерті мама похрестилася. Вона пішла звідси ангелом. За великим рахунком, саме мамина бездоганність і рятувала мене від ідіотських вчинків, які могли б привести до трагедії.
— Невже мама ніколи не пресувала Вас за те, що Ви школу закінчили з двійками, потім рік просиділи в батьків на шиї, в 16 років мало не вискочили заміж?
— Ні, батьки ніколи мене не лаяли. І найголовніше — ніколи не зневажали. Мама не повчала, вона просто сідала поруч, і ми довго розмовляли. Усе, що відбувалося зі мною й братом, було найважливішим у її житті. Я намагаюся наслідувати їй у цьому, але в мені, на жаль, немає тієї її жертовності, що межує зі святістю.
— По-вашому, світом править любов?
— Дивлячись яка любов. Досить часто любов плутають із пристрастю, захопленням, потягом. І коли це закінчується — у людей пропадає бажання жити разом. На мій погляд, любов — це такий величезний, важенний віз, у який впрягаються двоє й довгі роки намагаються везти його й допомагати одне одному. Ну а коли народжуються діти, то тут починається новий виток. Багато чоловіків не витримують цього, ідуть. От чому в нас так багато неповних сімей і хлопчиків виховують мами, а потім із них виростають хлопці з жіночою психологією. І це біда, тому що надалі вони не знають, що таке відповідати за сім’ю, як позбутися власного егоїзму. Втім, це довга розмова.
— При всій Вашій популярності Ви вмієте в театрі й кіно підкорятися?
— Ще в інституті мій майстер Володимир Іванов казав: «Неважливо, хто чого досяг у професії. Якщо людина назвалася режисером, а ти — артистом і погодився в нього працювати, отут найважливіше — субординація». На мій погляд, наша професія — це армія.
— А чому тоді кажуть, що творчі люди — такі необов’язкові, непунктуальні?
— Особисто я дуже організована людина. Непунктуальні, необов’язкові — не творчі люди, богема. А богемою треба народитися. Це — генетична спадщина. Якщо ти народився в робітничо-селянській сім’ї нормальних радянських людей, для яких найважливіше — це відповідальність, обов’язковість і тебе в цьому виховували, то чого тоді грати в богему? Я своє походження знаю — народилася в сім’ї інженера й бібліотекаря. І я розумію: якщо почну грати в богемне життя, то загину.
Мені треба лягати вчасно спати, готовити їжу для родини, розуміти, що найважливіше для мене — це мій тил, мої діти, мій чоловік. Усе, що я роблю, — це моя робота, а творчість відбувається усередині. Необов’язково напиватися, а потім лежати із закинутою на чоло рукою й зображувати артиста. Краще чистити картоплю в цей момент.
— Пані Маріє, які ролі із зіграних Вами стали для Вас життєво важливими?
— Імператриця Катерина в «Царському полюванні». Керівник нашого курсу Володимир Іванов, низький йому уклін, довірив мені цю роль на четвертому курсі. У результаті роль Катерини стала частиною мого життя, оскільки я граю її дотепер. Колись це була досить серйозна перемога для мене, мені дали премію Станіславського, на мене ходили дивитися, про мене писали...
Одне слово, двері інституту я стала відчиняти ногою. Володимир Володимирович, побачивши, що мене роздуло як жабу, відправив мене в масовку в спектакль «Дорога моя естрада». Для мене це стало ударом, що протверезив. Він, звісно, був правий. Пощастило, що все це я пережила ще в інституті, а не потім, у дорослому житті, не в 40 років. Адже скільки спокус було згодом! А Іванов допоміг мені зберегти критичність стосовно моєї роботи, вчасно зіскочити із зіркового п’єдесталу.
— А як Ви ставитеся до тих, хто страждає на зіркову хворобу?
— Мені їх шкода щиросердно, спілкуюся я з такими людьми дуже м’яко, по-доброму.
— Чого Ви не пробачаєте колегам, партнерам?
— Я можу пробачити багато чого — забутий текст, суперництво, але не можу простити пияцтво. А воно дуже часто зустрічається в театральному середовищі. Треба вибирати. Ти або пий, або грай. Людина, яка приїхала з провінції і купила квиток на виставу за третину зарплати, ні в чому не винувата. Вона має подивитися якісний продукт. Люди не дурні, вони все бачать. Я вважаю, що в антрепризних контрактах треба прямо прописувати цей пункт. Актор має бути тверезим. Хоча знову ж таки я не маю права засуджувати акторів, які випивають, за те, що вони не можуть кинути пити. Мені теж, почувши мою сиплість, багато хто каже: «Машо, ну кинь курити!» А я не можу цього зробити. Не можу й годі.
— У шкідливій звичці зізналися. А які позитивні риси можете відзначити?
— Маю особливість — у мені не можна сумніватися. Я завжди довожу справи до кінця. Коли мені було чотири роки, усі дівчата у дворі стали стрибати в скакалки. А в мене не виходило. І от уночі я вийшла у двір і стрибала там доти, доки п’яти в кров не розбила. Але наступного дня я була на висоті. І так усе життя.
Напевно, це якась плата за гіпертрофовану любов з боку батьків: вони вірили в мене якоюсь фантастичною вірою. Якби мене не прийняли в Щукінське училище з першого разу, все моє життя склалося б інакше. Тому що «перти» з мене починає тільки тоді, коли в мені не сумніваються, коли на мене дивляться з обожнюванням. Ми — геніальні, коли в нас вірять.

Володимир КОСКІН