Цю повість люблю з дитинства, на ній мене виховували батьки. Також ще в дитячі роки почула від них багато гуцульський казок і легенд. Перечитувала твір безліч разів. Він настільки багатогранний, що людина в будь-якому віці знаходить у ньому щось суголосне стану своєї душі на час прочитання.
Сподівалася побачити постановку «Тіней...» в якомусь із театрів. Але режисери не поспішали братися за цей матеріал. Задум вистави поступово формувався у моїй уяві, до того ж почала розуміти, наскільки актуальною повість залишається сьогодні.
Серце підказало, що цю виставу потрібно ставити саме в «Берегині». Я з дитинства знаю цей колектив. Коли ще навчалась у школі, то виступала у фольклорному колективі «Яворина». Зустрічалася з Театром «Берегиня» на фольклорних фестивалях. Мене завжди вражали ці люди, ті обряди, які вони виконували. Врешті, відчула, що треба йти саме сюди. Моя ідея тут сподобалася, колектив мене підтримав.
Репетиційний процес пройшов дуже швидко. Він тривав лише півтора місяця. Звичайно, вистава ще буде допрацьовуватись, обростати новими творчими задумками. Дуже подобався сам процес роботи з колективом, актори все схоплювали з півслова, а драматичний матеріал розуміли через спів. Після кожної репетиції я не могла себе стримати і навіть співала, коли поверталася додому в громадському транспорті. Так вони мене заряджали своєю енергією.
Світле кохання, змальоване в «Тінях забутих предків», — це основа всього. Якщо воно є в житті, то тебе ніщо не зверне з твого шляху. Якщо рівнятися на світлі почуття, то життя буде щасливим. Сьогодні багатьом із нас так його не вистачає.
У виставі грає ціле сузір’я талановитих акторів. Роль Івана виконує студент Університету ім. І. Карпенка-Карого Олександр Кирик, а Марічкою в цьому складі була актриса Театру «Берегиня» Катерина Березницька (також цю роль грає і студентка Мілана Бекова).
З кожним виконавцем ретельно опрацьовували всі сцени окремо, разом продумували історію, багато що привносили. Створили чимало яскравих образів, які надовго запам’ятовуються. Наталка Кучер у виставі є чарівною відьмочкою, Антоніна Бригінець — тримбікарка, одна з нявок — Валентина Гордійчук, Марина Корогода грає дівчину, яка на весіллі напоює хлопців зіллям. А Вікторія Толкачова теж одна з відьом-нявок.
Лілія Мілевська зуміла відтворити справжню гуцульську харизму, Олексій Черняк майстерно зіграв Чорта, а Валентин Великород — Змія-спокусника. Два рази під час вистави виходить на сцену душа колективу — заслужена артистка України Надія Буравська.
Ще один провідний актор театру, заслужений артист України Анатолій Пахомов одночасно і Ватажок, і Дух Карпат. Постійно знаходять щось нове у своїх образах Павло Ласкавчук (казкар Микола), Олександр Сердюк (Мольфар), Галина Татуревич (Мати), Роман Скорик (Батько Івана, він же Палійчук).
Спеціально для вистави створювали особливі прикраси. Вишиванки, плахти використовували ті, що були в театрі, але трансформували їх під нову постановку. Шукаючи образи, вивчили велику кількість гуцульських світлин.
Водночас намагалися не завантажувати сцену декораціями, аби актори не ховалися за них, а поставали перед глядачем такими, якими вони є насправді. Жанр вистави — містерія і ми не могли виносити на сцену купу побуту. Яблуко використовується у виставі як символ, що постійно змінюється. Це — символ кохання, символ гріха і символ життя, того життя, яке Іван хотів розділити з Марічкою на двох.
Вистава драматична, але музика в ній має надзвичайно велике значення. У мене вже були певні напрацювання, з якими я прийшла до театру. Багато працювала разом із засновником театру, народним артистом України Миколою Буравським. Разом думали, як відібраний матеріал звучатиме і в новій виставі.
Приміром, «Колискова» спочатку була дуже весела і щаслива. Ми зробили з неї більш мінорний твір. Ця колискова звучить у той момент, коли помирає Іван. Потім багато працювали з оркестром, намагалися відійти від прямого побуту. Деякі вокальні партії з’являлися безпосередньо під час репетицій.
До роботи над виставою запросили балетмейстера Валерія Кирилюка. Він досить чітко окреслив місце, де має бути пластика. І рухи гармонійно вписалися в драматичну складову вистави.
У завершальних акордах «Тіней забутих предків» намагалися показати, що життя без світлого, справжнього кохання — це лише вертеп. Іван та Марічка зустрічаються і це, власне, й є їхнє весілля. Також наприкінці звучить пісня «Вербова дощечка», під час виконання якої на сцені зустрічаються різні покоління акторів — ті, хто віддав служінню мистецтву багато років, і молодь.
Процес роботи над виставою триває. Продовжуємо працювати з кожним артистом окремо і з усіма разом. Під час роботи з колективом «Берегині» я закохалася в цей театр. Мої подальші творчі плани пов’язані саме з «Берегинею». Працюючи з кожним артистом, навіть у масових сценах, я вже подумки шукаю для нього новий матеріал.
Після одного з перших показів виставу нагородили дипломом Незалежного інтерактивного містичного фестивалю авторів за музичну містику вистави. Залишається побажати Ільїні Генсіцькій, яка зовсім нещодавно стала директором — художнім керівником театру, і всьому колективу, щоб попереду в «Берегині» було багато нових творчих перемог.
Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото Іллі БЄЛЄНЬКОГО
