Його роботи є в музеях України, приватних збірках США, Франції, Японії та інших країн світу.
На виставці художник представив живопис.

Дорогою до галереї народний художник України Валерій Франчук розповідає: «Це — унікальний, фантастичний художник. У його роботах — глибина його душі. Для мене він особливий. Бо й чи став би я тим, ким є сьогодні?
Зустріч із Віталієм Мовчаном у моєму житті відіграла велику роль. Я познайомився з ним, коли приїхав вступати до Художнього інституту. Мені потрібно було винайняти житло, якусь кімнату. Біля інституту стояли молоді художники, і я запитав, хто б і що мені міг порадити. Віталій підійшов до мене і відвів квартирувати до своєї тещі.
Отакий простий випадок звів нас. А інакше, не знайшовши житла, я планував повернутися додому. Відтоді Віталій і його родина — рідні мені люди. По життю ми йшли своїми дорогами. Нечасто зустрічалися: в кожного свої справи. А це вирішив допомогти другу зорганізувати виставку в галереї й показати його прекрасні, глибинні й філософські роботи люду».

Малювати почав від безділля...
— Як Ви стали художником, пане Віталію? Що спонукало взяти пензля?
— Просто малював із дитинства. Пас корів за селом і вирізав із грудочок скульптури. Та так помаленьку й навернувся до мистецтва. Коли був другокласником, в руках розірвався запал із гранати. Лежав у лікарні. Коли рана почала загоюватися, став малювати від безділля.
Пізніше вже малював портрети письменників. Друзі говорили, що прекрасно. Особливо вдавався Тарас Шевченко. Перемальовував усе, що бачив із картинок. А далі вже захопився так, що це стало справою життя й пішло за мною.
Народився я у селі Дмитрівка. Це неподалік Бахмача, що на Чернігівщині. Там виріс. У селі був чудовий учитель малювання. Він трішки мене спрямовував, багато розповідав про художників.
Згодом я переїхав до сестри на Київщину, там і закінчив школу. Була можливість їздити в художні студії до Києва, вчитись у відомих професійних художників. Вступив до інституту, закінчив факультет графіки, а далі вже почав займатися живописом.
— Вам удалося пережити не зовсім легкі часи: перебудова — треба було заробляти, щоб вижити... А людям творчим особливо важко...
— Так, дуже складними були 90-і роки. Але головне — в усьому бути майстром своєї справи, любити свою роботу. Я подавав свої твори до художніх салонів, і це виручало сім’ю. Заробляв не гірше інженера.
Роботи скуповували здебільшого ті, хто виїжджав за кордон, на той час було модно везти із собою картини, чеканки. Це вже згодом ринок наситився. В основному малював натюрморти, тематичні, міфічні роботи. На сьогоднішній виставці — всі роботи, які творив останні 4–5 років.

Козак Мамай приніс успіх
— Пригадуєте свою першу роботу, яка принесла Вам успіх?
— Звісно. Подав роботу на республіканську виставку. Це ще до вступу в інститут. І раптом перша перемога — моя чеканка «Мамай» визнана кращою. Її навіть надрукували в журналі «Мистецтво». То був небачений успіх!
— Після того Ви вирішили спробувати себе в живописі?
— Спочатку була графіка. Вчився у Валентина Сергєєва, Івана Селіванова. Живопис у нас лише аквареллю викладали. Олією почав писати сам і пізніше.
Пригадую чудову виставку одразу після інституту. Виставка проходила в Спілці художників. Роботи на всі смаки художників з усієї України. Там представив серію живописних робіт. І знову успішно. Про мене й колег зробили чудовий розголос газети. Тоді викупили багато моїх робіт.

Колір у роботі — це душа
— Ваші роботи такі сонячні і теплі...
— Так, гра кольору — це важливо. В усьому треба відчувати настрій, пластику, колір. Колір — він лікує. Колір у роботі — це душа. Якщо людина здорова душею, в її роботах і кольори яскраві.
Я вже давно веду спостереження. Все ж відбивається в роботах. Все йде через душу. А якщо нічого немає в душі — можеш навіть пензля до рук не брати. Поки не увійдеш у відповідний стан, стан, що ти малюєш, нічого не вийде. Треба повністю бути в роботі.
— Як довго працюєте над роботою?
— Зазвичай роботу пишу днів два, а то й три. А якщо раптом якимось чином вийшов із того певного стану, роботу можна переписувати начисто. Тобто одну роботу можна писати й кілька днів. А раптом щось не так пішло, через певний час свіжим поглядом глянеш — починає щось проявлятись. І починаєш рухатися далі. Так і доходиш до професійного рівня.
— Чи не шкода прощатися з роботами?
— Художник для того й творить роботи. В мене зараз майстерня завалена роботами — ще на три виставки набереться. Просто зараз рідше купують картини. А вже коли робота продалася, хочеться творити далі.
Це — велика радість, коли твою картину обрали, комусь вона подобається й приносить радість. Зараз хоч і засилля вибору в Інтернеті, хочеться чогось справжнього. Картину бажано бачити наживо. А час нині трохи складний. Можливо, люди бідніші, можливо, цінності помінялися...
— Буваєте на пленерах?
— Так, кілька разів доводилося бувати за кордоном. Люблю пленери на Закарпатті. Природа захоплює, надихає. Спостерігаєш за природою — починаєш цінувати колір. А це дихання природи зачаровує... І пишеш з ранку до вечора. Якось за п’ятнадцять днів я написав 34 етюди!
— Хтось продовжує Вашу справу? Маєте учнів?
— Зараз кожен охочий може взяти пензля до рук. Головне — бажання, трохи дару від природи і все робити з любов’ю. Маю кілька учениць. Коли вони приходять до мене — це свято для них і для мене. Головне, щоб люди були творчими особистостями. З моїх учнів уже є навіть члени Спілки художників.
— Що Вам подобається писати більше?
— Не можу щось виокремити. Насамперед — нічого не робити без любові. А в майстерню приходжу як на роботу. Звісно, з натхненням.
...Ми ходимо залами галереї. Художник намагається щось коментувати. Наприклад, де росте ось це дерево. Роботи аж світяться. Одразу вгадуються місця, де хоч раз побував. Ось — на Пслі, біля Гадяча. А це вже Київщина. Відрізняється Закарпаття. І це все — природа, така багатюща й красива у живих фарбах майстра.
Художник ледь чутно додає: «Природа України божественна. Дивишся на дерево: весною воно одне, влітку й восени вже інше... А люди кудись поспішають, за чимось гоняться, придумують собі проблеми, а потім їх долають...Так і проходять повз красу».
Продовжують справу батька і дві доньки. Щоправда, живуть далеченько — в Канаді. І почерки в них різні. Власне, якщо вдивлятись у твори Віталія Мовчана, вони також різні.
Усе ж залежить від настрою: природного і внутрішнього, боротьби кольорів. Художник чітко стоїть на своїй позиції: щоб купили саме цю роботу — треба її полюбити, а перед тим із любов’ю написати.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ