В останні роки почала пробувати свої сили і як режисер. Серед її постановок — дитяча вистава «День прильоту ластівки, або Подарунок принцеси» за О. Дударєвим та детектив «Мишоловка» (у співавторстві) за А. Крісті. А вистава «Ролеві ігри» по суті стала першою повноцінною самостійною постановкою.
«Я відчула, що вже можу висловлюватися іншими засобами, не лише як актор, але й як режисер. У перспективі прагну займатися як режисерською, так і акторською діяльністю. У мене багато творчих планів. Зокрема, хочу поставити комедію», — зізналася пані Марія.
Вперше виставу «Сімейні ігри» М. Грунічева побачила ще на початку 2000х років у постановці московського Театру «Современник». Мало що зрозуміла з побаченого, але твір зацікавив своєю незвичністю. А коли прочитала саму п’єсу, то зрозуміла, що московські колеги досить поверхнево підійшли до втілення на сцені цього доволі серйозного драматургічного матеріалу.
Відтоді мріяла здійснити власне прочитання п’єси на українській сцені. Цю мрію допоміг втілити у життя художній керівник «Нового українського театру» Віталій Кіно. Одну з ролей у виставі виконує актор Театру «Колесо» Олександр Дідик, всі інші — актори Нового українського театру, отож нову постановку можна вважати спільним проектом двох театрів.
Усі дійові особи вистави — Воїн (Олександр Дідик), Мілена (Ніна Кірєєва або Віталія Почевалова), Андрія (Кирило Сузанський або Олег Щербина), Надія (Поліна Кіно або Марина Пащекун) — це діти, які за сюжетом п’єси грають дорослих. Дванадцятилітній Воїн — це одночасно батько, одинадцятилітня Мілена — мати, десятирічний Андрія — їхній син або дочка, а пізніше до їхньої гри долучається Надія, якій відводять роль собаки.
Світ дитячих ігор будується за подібністю до дорослого світу. Що вони бачать у житті, тим і заповнюють свої дитячі ігри. За сценами, які вони розігрують, можна побачити життя Сербії 90х років минулого століття, політичні конфлікти, що відобразилися на житті простих людей. Але передусім це вистава про дітей, яким не вистачає любові, на яких звалилося все зразу: і соціальні потрясіння, і сімейні катаклізми.
«У новій постановці ми прагнули насамперед показати стосунки батьків та дітей. Діти уважно стежать за нами і копіюють наші дії та вчинки. Але в їхніх іграх ці дії вже можна побачити як у кривому дзеркалі», — продовжує режисерпостановник.
Музичне оформлення допомагає краще відчути атмосферу, в якій відбувається дія вистави. Звучать сербські народні мелодії, герої навіть самі виконують пісні сербською мовою. Значне місце також відведено танцям. Приміром, танець Андрії та Надії показує, як підлітки розуміють, що таке кохання.
Незважаючи на кілька доволі жорстких сцен, в цілому вистава вийшла доволі світлою та оптимістичною. А один із висновків, який можна зробити після побаченого, що треба дуже цінувати близьких людей, поки вони живі.
Спектакль ще перебуває у стадії створення, але є всі підстави сподіватися, що він надовго займе одне з чільних місць у репертуарі Нового українського театру.
А ось як оцінили виставу колеги по сцені:
Іри­на Клі­щев­ська, народна артистка України, художній керівник Київського академічного театру «Колесо»:
«Вистава цікава, неоднозначна, багатопланова. Ми бачимо дітей, які грають у трагедію. Це — попередження батькам і всьому людству, що треба бути уважними до своїх дітей. А змальовані у виставі сербські події 90х років багато в чому перегукуються з Україною 2016 року. Це — перша повноцінна режисерська робота Марії Грунічевої. Вірю, що виставу чекає довге життя, а в Марії попереду буде багато постановок».
Ві­та­лій Кі­но, художній керівник Центру мистецтв «Новий український театр»:
«Вважаю, що звернення до цієї п’єси Біляни Срблянович — саме на часі! Актуальність її полягає не лише в тому, що події в п’єсі відбуваються в трагічний для Сербії період сучасної історії (дуже близький і зрозумілий нам у нинішній Україні).
У п’єсі досліджується майже хрестоматійна тема ставлення людини до смерті. Діти грають у смерть, але роблять це надзвичайно весело, захоплено. Жартують із нею. Сьогодні ми майже щодня чуємо про нові й нові смерті... і звикаємо до цього! Не дай, Боже, нам усім і нашій країні, і світу звикнути та аж занадто захопитися цією «грою».
Еду­ард ОВ­ЧА­РЕН­КО
Фо­то Олек­сан­дра ГАЙ­ДУ­КА