Школу Григорій закінчив на відмінно і став студентом історико-філологічного відділення ІКАА (Інститут країн Азії і Африки) МДУ.
У 1978 році Григорій Чхартішвілі отримав диплом, де зазначалася спеціальність «японознавець», і зайнявся перекладами з англійської та японської мов, а також працював у столичному видавництві «Російська мова». Переважно він перекладав художню літературу, і серед авторів цих книг були Кабо Абе, Ясусі Іноуе, Кендзі Мар’ям, Юкі Місіма, Такесі Кайко, Сініїті Хосі, Малькольм Бредбері.
З 1986 року Григорій Шалвович завідував публіцистичним відділом журналу «Іноземна література», дуже популярного у Радянському Союзі. У 1994 році він став заступником редактора «Іноземки».
Займався Чхартішвілі і літературознавством. Його чудові есеї неодноразово публікувалися у різних журналах, а за одну з таких робіт він отримав премію журналу «Знамя». Григорій Шалвович є також одним із засновників Гільдії перекладачів.
У вільний час цей знаменитий сьогодні автор детективів розважав себе комп’ютерними іграми і зовсім не писав у стіл романи, як вважають тепер деякі з його прихильників. Писати він узагалі почав, можна сказати, випадково.
У 1997 році вийшла книга Григорія Чхартішвілі «Письменник і самогубство», вкрай похмура і депресивна за тематикою. Сам Григорій Шалвович розповідає, що коли працював над нею, часом просто починав задихатися і влаштовував собі перерви. А під час перерв написав три детективи і зрозумів, що вигадувати такі романи — значно цікавіше, ніж грати на комп’ютері. Крім того, виник і чисто літературний інтерес — адже, на переконання Чхартішвілі, у російській літературі немає жанру белетристики.
Народження на світ другого «я» Григорія Чхартішвілі відбулось у 1998 році, коли у квітні на прилавках книжкових магазинів з’явилася перша книга Бориса Акуніна, яка включила в себе роман «Азазель» та його продовження — «Турецький гамбіт».
До речі, розкуповували її спочатку дуже погано — в основному через невдалу обкладинку. Абсурдність малюнка привернула шанувальників «вульгарної літератури», які, погортавши нову книгу, її не брали через старомодну мову. Ті ж, хто міг оцінити, яка чудова мова, відверталися від вульгарної обкладинки. Книги про сищика Ераста Фандоріна знайшли своїх читачів, коли стали виходити зі стильним дизайном — колажами з робіт Макса Ернста, німецького художника.
Авторство цих книг спочатку було оповите таємницею — висловлювалися найнеймовірніші припущення щодо того, хто переховується під псевдонімом «Акунін». Сам же автор згодом зізнався, що взяв псевдонім зовсім не заради містифікації, а щоб відокремити самого себе від тієї людини, яка народилася раптово і думка в якої працює дещо інакше, ніж у Григорія Чхартішвілі у момент написання будь-якої статті. Крім того, Григорію Шалвовичу зовсім не хотілося, щоб його справжнє і досить складне для вимови прізвище почали перекручувати.
Псевдонім «Акунін», хоча і звучить цілком по-слов’янськи, складений із двох японських ієрогліфів, які у поєднанні переводяться як «лиходій» чи «людина, яка не дотримується законів». За словами Чхартішвілі, тлумачень значення обраного ним псевдоніма може бути дуже багато — наприклад, разом із першою літерою імені псевдоніма переклад буде звучати як «хтось, що сховався за ширмою» — «баку-нін».
Цікаво, що саме Борис Акунін є головним редактором 20-томника «Антологія японської літератури», а от свої літературознавчі праці Григорій Шалвович продовжує публікувати під власним ім’ям.
Романи Бориса Акуніна дуже швидко здобули величезну популярність — тим більше що письменник не дозволяв читачам забути про себе і тільки за 1998–1999 роки випустив аж сім романів про сищика, що так полюбився усім читачам. А в 2000 році почала виходити серія «Провінційний детектив», де у ролі слідчого виступала монахиня Пелагія.
Григорій Чхартішвілі у 2000 році залишив роботу в журналі «Іноземна література» і повністю присвятив себе письменництву, продовживши публікувати історичні детективи Бориса Акуніна про пригоди Фандоріна, книги про Пелагію і серію «Пригоди магістра», головний герой якої — Ніколас, онук Ераста Петровича.
Борис Акунін написав і кілька п’єс, почавши з «Чайки», в якій запропонував читачеві вісім варіантів убивства героя чеховської п’єси. Цікавим є і його проект «Жанри», в якому представлені «класичні екземпляри» дитячої книги, шпигунського роману, фантастики і навіть комп’ютерної гри.
У жовтні 2004 року вийшла книга, написана у співавторстві Борисом Акуніним та Григорієм Чхартішвілі, — «Цвинтарні історії». В інтерв’ю Григорій Шалвович сказав, що це був досвід «вишивання хрестиком для самого себе». Цей досвід письменник продовжив у 2012 році, випустивши книгу «Арістономія».
Ймовірно, любов до Японії зіграла свою роль і в особистому житті Григорія Чхартішвілі — його першою дружиною стала японка. Познайомилися вони в Москві, у рідному інституті Григорія, де ця чарівна дівчина проходила стажування як аспірантка.
Після весілля дружина Григорія залишилася жити в Москві, але шлюб тривав лише кілька років. Однак історія цього подружжя відома більше як легенда, ніж істина, адже знаменитий белетрист практично нічого не розповідає про своє особисте життя.
Не приховує він лише сьогоднішній сімейний стан і охоче повідомляє, що його обожнювана дружина Еріка Ернестівна давно зняла з чоловіка всі турботи і проблеми, пов’язані з видавництвами, агентами, пресою та іншими справами, що стосуються його роботи. Вона — перекладач і професійний редактор, а тому, крім посади прес-секретаря Бориса Акуніна, є і його першим читачем.
У 2007 році Борис Акунін почав публікувати цикл із десяти романів під назвою «Смерть на брудершафт». У тому ж році вийшла перша книга Чхартішвілі, написана під псевдонімом «Анатолій Брусникин», — «Дев’ятний Спас». А згодом Григорій Шалвович зізнався, що у 2007 році перетворився ще й на жінку, видавши роман «Там...», підписаний Анною Борисовою.
Народження цих псевдонімів він пояснив тим, що давно хотів спробувати писати белетристику якось інакше і, не бажаючи розчаровувати шанувальників, зробив це під чужими іменами. Варто зауважити, що Анатолій Брусникин і Анна Борисова продовжують свою творчість — теж дуже талановито і безперечно цікаво.
Книги Бориса Акуніна перекладені багатьма мовами, за ними зняті прекрасні фільми, а їх автор має численні професійні нагороди. Оцінили творчість російського японознавця і в Країні Вранішнього Сонця, присудивши йому у 2009 році державний орден Японії.
Якщо вірити журналу «Форбс», Григорій Чхартішвілі заробляє своїм пером приблизно півтора мільйона доларів на рік... Сам він каже, що високі гонорари були однією з його цілей — адже літературна праця має бути оплачувана гідно.
Однак на творчість Григорій Шалвович витрачає близько трьох годин на день, стверджуючи, що натхнення — доля письменників, а Борис Акунін — зовсім не письменник, а просто белетрист. А ще Чхартішвілі дуже вдячний Борису Акуніну за те, що жити на світі стало набагато цікавіше. І слід визнати, що жити цікавіше стало й багатьом читачам його чудових романів.
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ