Ставши дорослими, колишні хлопчики і дівчатка згадували, як «дядько Тарас» пригощав їх цукерками, іншими солодощами.
Останній київський притулок став для поета розрадою, замінивши рідну домівку, а прості люди, з якими заприятелював, — сім’єю. За кілька днів до від’їзду поет засумував, менше усміхався, наче відчував, що більше ніколи не ступить на київську землю...
Проводжали його до Петербурга зі сльозами на очах. Дітвора все допитувалася, коли «дядько Тарас» ще приїде до них у гості. Проте ніхто не почув конкретної відповіді. Хату ж іще довго називали Тарасовою.
Будинок пережив революцію, громадянську війну і навіть фашистську окупацію. Весь цей час у ньому жили пересічні кияни. Коли ж навколо повиростали, як гриби після дощу, багатоповерхівки, продовжував залишатись куточком мальовничої природи, врештірешт духовності, нагадуючи киянам про свого давнього постояльця.
У 1964 році — з нагоди 150річчя від дня народження великого поета — на будівлі встановили меморіальну дошку. А через чверть століття, у 1989му, Київська міськрада ухвалила рішення про створення в ній відділу Музею Тараса Шевченка «Хата на Пріорці».
Хату акуратно розібрали, а потім так само дбайливо зібрали, замінивши деякі «деталі», що під плином часу стали надто трухлявими.
— Загалом нині хата, в якій міститься музей, абсолютно така ж, як і 155 років тому, коли тут жив Тарас Григорович, — розповідала старший науковий працівник Національного музею Тараса Шевченка «Хата на Пріорці» Надія Наумова. — У нас експонуються етнографічні та побутові речі, які переносять відвідувачів у ті часи. Тут, зокрема, є рушники, ікони, інші предмети, що відтворюють атмосферу позаминулого століття.
До речі, спогади Варвари Пашковської про дні перебування Тараса записала її сестра — письменниця Стефанія Крапівіна, опублікувавши їх у петербурзькій газеті «Бджола» у 1875 році. Неподалік будинку росте 400літній дуб, у тіні якого любив відпочивати поет.
— Інколи можна почути, що ми живемо за часів, коли людина цікавиться лише матеріальним, геть забувши про духовність, поезію, — зазначила Надія Григорівна. — Певною мірою це так. Але, слава Богу, вистачає людей, які цінують своїх поетів, на прикладі життя Шевченка вчать своїх дітей любити Україну і її народ. Кажу тому так, бо щодня до нас приходять десятки, а інколи й сотні киян, гостей міста, разом із дітьми та онуками. Отже, не заростає і не заросте ніколи стежка до Тарасової хати.
Тут проводяться різноманітні заходи, присвячені життю і творчості геніального поета, виставки — дитячих малюнків на шевченківську тематику, різдвяних та великодніх листівок, персональні за участю талановитих дітей, присвячені Кобзареві. Працівники музею щороку організовують і проводять дитячий конкурс на краще читання творів Тараса Григоровича.
Найбільше заходів тут відбувається 9го та 10 березня — в день народження поета та роковини смерті, а також 22 травня, коли він був перепохований на Чернечій горі.
«Хата на Пріорці» — не єдиний Музей Тараса Шевченка у Києві, у приміщеннях якого колись бував поет: ще один розташований у центрі столиці за кілька хвилин пішки від Хрещатика. У 1835 році, коли дрібний чиновник Іван Житницький звів дерев’яний будиночок, ця місцина називалася Козиним болотом.
Іван Михайлович приятелював із художником Іваном Сошенком — товаришем Тараса, який допоміг йому вступити до СанктПетербурзької академії мистецтв. Тож по закінченні заслання, яке відбував у Седневі, Тарас Григорович завітав на береги Дніпра і за пропозицією Сошенка, навесні 1846 року, оселився саме тут.
«Коли Шевченко повернувся... ми зустріли його давнього приятеля художника Михайла Сажина і незабаром оселилися всі разом на Хрещатику, на вулиці, яка називалася «Козине болото», — писав у своїх спогадах український поет О. АфанасьєвЧужбинський.
Завітавши до музею, про який наша розповідь, переконаєтеся, що жив геніальний поет у доволі скромних умовах. Приміром, його помешканням була невеличка кімната, вікна якої виходили на вулицю, а також майстерні, що містилися на мансарді. Саме в цих «апартаментах» поет прожив рік, наповнений, як він згадував потім, цікавими зустрічами і творчою роботою. Бо, як писав АфанасьєвЧужбинський, саме «тут почалося нове життя у надзвичайно поетичній атмосфері».
Разом зі своїм товаришем Михайлом Сажиним Тарас Григорович малював київські краєвиди, сподіваючись видати альбом, повністю присвячений древньому Києву і навіть деякий час працював у Київській археографічній комісії. Подорожуючи різними українськими губерніями, створив цілу серію архітектурних пейзажів.
Окрім цього, спільно з професором Миколою Іванишевим та вченим Михайлом Максимовичем брав участь в археологічних розкопках стародавніх поховань неподалік Києва. Особливо любив Тарас прогулюватися Києвом.
«Часто замість світського салону ми вирушали до Дніпра, сідали на кручі і споглядали чудову панораму, співали пісень чи думали кожен свою думу», — згадував київський період життя поета його товариш.
Звісно, не забував Шевченко і про поезію: саме, коли жив у Києві, написав дві балади — «Русалка» та «Лілея», опираючись при цьому на усні народні перекази і легенди: їх рукописи зберігаються в музеї. Політичні поеми Тараса Григоровича поширювалися в рукописах, справляючи неабияке враження на читачів, насамперед на студентів Київського університету святого Володимира та київську інтелігенцію.
Зокрема, Микола Костомаров писав, що найбільше його вразила поема «Сон», а Василь Бєлозерський, ознайомившись з іншою поемою («Ян Гус»), називав поета геніальним.
Тарас Шевченко, як відомо, переймався слов’янською ідеєю, ставши учасником таємної політичної організації «КирилоМефодіївське братство». Отримавши призначення на посаду викладача малювання в Київський університет, він почав пропагувати серед студентства ідеї братства і незабаром був заарештований. За доносом. У музеї зберігається лист, написаний студентом, у якому він «сигналізує» поліції про «вільнодумство» Шевченка. Арешт, що стався у квітні 1847 року, надовго розлучив поета з Україною...
Після смерті Тараса Григоровича будинок, у якому він провів цілий рік життя, привертав увагу багатьох свідомих українців, насамперед зпоміж киян. До Тарасової оселі вони ставились з особливою пошаною. Викладачі київських вищих навчальних закладів приводили студентів на вулицю, де розташована будівля, щоб вони подивилися, «де жив і творив великий поет».
По смерті Івана Житницького будинок успадкував його син, змінивши згодом кількох власників, а у 1917 році став комунальним помешканням: у ньому містилося кілька сімей. У 1918му хату занесли до реєстру історичних пам’яток Києва.
Незабаром професор художнього інституту Василь Кричевський порушив питання про відкриття в ньому музею Шевченка: 12 серпня 1925 року Київський окружний комітет ухвалив рішення про виселення мешканців будинку та переведення його під юрисдикцію Всеукраїнської академії наук. Протягом кількох років будівлю капітально відремонтували і відреставрували, і 10 листопада 1928 року відбулося урочисте відкриття Будинкумузею Тараса Шевченка.
Нині увагу відвідувачів привертають рукописи відомих поем і віршів, особисті речі, якими користувався поет, — годинник, чорнильниця, його малярське приладдя, літній білий костюм, у якому він так любив прогулюватись вечірнім Києвом. У Шевченковій майстерні експонуються фарби, якими малював, маленький розкладний стільчик та етюдник, з якими вирушав писати київські краєвиди. Переступивши поріг кімнатимайстерні, відчуваєш атмосферу Шевченкової присутності...
Біля будинкумузею розбитий характерний для київських садиб XІX століття фруктовий сад, а також квітник. Цікаво, що й досі тут росте стара шовковиця — сучасниця великого поета, єдине дерево, яке пам’ятає Тараса. В глибині подвір’я з нагоди 100річчя перебування Шевченка у цьому будинку встановили його погруддя.
«Приїжджаючи в Україну, не можу обминути ці музеї, де, здається, і сьогодні живе український дух. Тут стільки можна повчитися і набратися такої атмосфери, яка пізніше працює для подальшого розвитку українства на українських теренах Словаччини», — написав у Книзі відгуків редактор словацького україномовного журналу «Дукля» Іван Яцканин.
Подібні відгуки залишають тут сотні тисяч людей з різних куточків не лише України, а й світу...
Сергій ЗЯТЬЄВ, фото автора