Найцікавішим тут є 59-й виборчий округ, що включає, зокрема, міста Мар’їнку та Вугледар. Попри те що частина виборчих дільниць на цьому окрузі перебуває під окупацією, відтак проголосувало тут не більше 15 тисяч виборців, станом на вчорашній ранок, тобто майже через два тижні після виборів, було пораховано всього 82,88% бюлетенів.
Натомість так звані вибори керівництва самопроголошених псевдореспублік засвідчили неабияку оперативність як у проведенні, так і в підрахунку голосів. Навіть інтронізація переможців відбулася менш ніж через дві доби після закриття «народних» виборчих дільниць. Організатори цих «виборів» вкладали в подібну оперативність свій задум — якомога скоріше легітимізувати, як їм видається, свої «мандати». Насправді ж вийшло лише ще одне підтвердження абсурдності всього процесу загалом.
Утім, самі псевдовибори на окупованих територіях тільки підтвердили: нинішній Донбас без фальшувань не обходиться, про яке б волевиявлення (законне чи незаконне) не йшлося. І це — неабияка тема для роздумів на найвищому рівні. Причому обговорювати її, вочевидь, доводитиметься ще не один рік.
Зрештою, навіть сьогодні непросто відповісти на запитання: в чому більше зло — у відвертому порушенні Мінських домовленостей і проведенні псевдовиборів на окупованих територіях чи в тому, що до Верховної Ради України знову обрано депутатів, чиї дії фактично і призвели до війни і розгулу сепаратизму?
Однак саме події від 2 листопада можуть дати початок новим реаліям на Донеччині й Луганщині. Передусім варто звернути увагу на засідання Ради національної безпеки й оборони України. Саме на цьому засіданні Президент Петро Порошенко запропонував скасувати ухвалені 16 вересня закони про особливий статус окремих територій на Донеччині й Луганщині.
Це ж треба — буквально якихось півтора місяця тому чинний Глава держави неабияк наполягав на ухваленні цих документів. Задля того щоб вони побачили світ, парламентське керівництво навіть пішло на порушення регламентних норм, з приводу чого ще й досі точиться чимало суперечок.
Нині ж більшість дискусій іде лише в межах того — який склад парламенту (усе ще чинний чи нещодавно обраний) скасує ці сумнівні документи? Хоча насправді проблема є значно глибшою. Бо виходить, що центральна влада визнає, що зовсім не має впливу на території, підконтрольні терористам. І дієвого рецепта, як змінити ці нерадісні реалії, теж, схоже, не має.
Зрозуміло, що псевдовибори від 2 листопада ніде у світі (окрім Росії) не визнають. Але в тім-то й річ, що бойовики здійснювали свій фарс не для Євросоюзу чи Сполучених Штатів Америки. Фактично ці «вибори» потрібні були тільки самим бойовикам для задоволення власних амбіцій. І одна з численних заяв Президента Порошенка під час засідання РНБО — про те, що вже незабаром може бути посилено режим перетину блокпостів, не надто засмутила терористів та їхніх московських поводирів.
Очевидці вказують на те, що кордон між «ДНР» та «ЛНР» з рештою України уже зараз поступово перетворюється на реальність. Приміром, кілька днів тому на окремих трасах — у Кураховому під Донецьком і за Новоазовськом під Маріуполем — з’явилися прикордонні пункти пропуску. І прикордонники не лише перевіряють багаж і документи в людей, котрі курсують між окупованими та звільненими територіями, але й вносять їхні дані до відповідної бази даних.
Хтозна, можливо, за нинішніх обставин так і потрібно. Однак не зникає враження того, що окуповані українські землі навіть офіційними особами почали розглядатися як щось утрачене. Без реального плану на швидке повернення. Хіба не цього й домагаються всілякі захарченки, безлери та інші бойовики?..
Щоправда, на тому-таки засіданні РНБО недавно призначений глава Донецької облдержадміністрації Олександр Кіхтенко висловив упевненість, що вже незабаром прості мешканці Донбасу виженуть політичних маргіналів зі свого краю. Сказано доволі оптимістично, хоча не надто переконливо. Адже згадані маргінали, по-перше, мають зброю, а по-друге, безперешкодно підтримуються й фінансуються з території сусідньої держави-агресора.
По-третє, якими б комічними з позиції права не були псевдовибори від 2 листопада, чимало мешканців окупованих територій свідомо йшли до так званих дільниць. Як і 11 травня, під час так званого референдуму за утворення «ДНР» та «ЛНР», цей електорат продовжує сподіватися на Росію, чиє телебачення на окупованих територіях досі залишилося безальтернативним.
Показово, що відповідно до продемонстрованих російськими ж (!) журналістами сюжетів дехто з «виборців» до пуття навіть не міг пояснити, за що й за кого він ходив голосувати. Відповіді «За мир!» чи «За стабільність Донбасу!» в даних умовах більше нагадували бажання самогубця смачно попоїсти перед тим, як накласти на себе руки.
До речі, спеціально під псевдовибори бойовики спробували бодай частково вирішити й питання продовольчого забезпечення. Учасникам «народного волевиявлення» була надана можливість дешево (гривня за кілограм) придбати овочі, крупи та інші найнеобхідніші продукти. Достеменно невідомо, але скидається на те, що такі «блага донбаської цивілізації» були доставлені з черговим російським «гумконвоєм», котрий уже традиційно без узгодження з українською стороною та Червоним Хрестом продерся на окуповані території якраз напередодні 2 листопада.
Таке «продуктове волевиявлення» навіть дало донецьким дотепникам підстави оприлюднювати власні результати «екзит-полів», згідно з якими на «виборах» у «ДНР» картопля отримала 37% підтримки, морква — 20%, гречка — 15%. Решта ж учасників 5-відсоткового рубікону не подолала...
Звісно, сатира — величезна сила, і якщо в людей залишається бажання жартувати навіть у таких жахливих умовах, то не все ще втрачено. Але сміятися було б значно комфортніше, якби не йшлося про долю Української держави. Після псевдовиборів від 2 листопада окуповані території Донеччини та Луганщини все частіше почали порівнювати з Придністров’ям.
Аналогії справді доволі сильні, проте й відмінностей тут також вистачає. Причому як таких, що вселяють у душу українців певний оптимізм, так і діаметрально протилежних. Скажімо, як би Росія не опікувалася Придністров’ям, але в неї немає з цією частиною Молдови спільного кордону. Відтак вплив на Тирасполь та Бендери з боку офіційного Кремля усе ж таки не настільки потужний, як на Донецьк та Луганськ.
Окрім цього, нині модно вважати, що інтерес Російської Федерації до Молдови не настільки сильний, як до України. Вага нашого південно-західного сусіда для концепції «русского мира» суттєво менша, ніж вага нашої держави.
На Донбасі Росії навряд чи потрібен саме заморожений конфлікт, який уже понад 20 років існує на території Придністров’я. На прикладі цієї частини Молдови офіційний Кремль уже переконався, що заморожений конфлікт створює перепони для європейської чи євроатлантичної інтеграції сусідніх країн, але не блокує європейського напрямку остаточно. Незважаючи на заморожені конфлікти у Молдові та Грузії, Євросоюз підписав із цими країнами Угоди про асоціацію. Саме тому в Росії усвідомили: щоб повністю заблокувати будь-яку інтеграцію в ЄС чи НАТО, потрібно тримати конфлікт, принаймні, у тліючому стані.
До того ж заморожування конфлікту призводить до того, що у списку пріоритетів держави та суспільства рано чи пізно він починає посідати далеко не перші місця. У Молдові в якийсь момент конфлікт у Придністров’ї сягнув такого ступеня заморозки, що дозволив Кишиневу підкоригувати пріоритети: спочатку євроінтеграція країни, а потім її реінтеграція. Тобто раніше — ЄС, а далі — Придністров’я. Схожа ситуація і в Грузії з її проблемними Абхазією та Південною Осетією.
Усе це вказує на те, що бойовики з Донбасу за підтримки російських військ ще не раз і не двічі намагатимуться розширити зону власного впливу. Звідси й заяви «новообраних» і щойно коронованих правителів «ДНР» та «ЛНР» про наміри відвоювати звільнені українськими збройними силами території. При цьому в першу чергу називаються Слов’янськ, Краматорськ, Маріуполь (на Донеччині) та Лисичанськ і Сєверодонецьк (на Луганщині).
Офіційна влада України подібну загрозу чудово усвідомлює. Зрештою, на вже згадуваному засіданні РНБО Президент Петро Порошенко заявляв і про необхідність максимально локалізувати бойовиків, «щоб ця ракова пухлина не поширилася на інші території». Така локалізація відбувається постійно, але без втрат, на жаль, усе ж таки не обходиться. Чого вартий, наприклад, відхід українських Збройних Сил від 32-го блокпосту на Луганщині, котрий стався наприкінці жовтня.
До беззаперечних сильних сторін офіційного Києва можна віднести той факт, що представники центральної влади нашої держави не пішли на прямі переговори із сепаратистами. І це чи не головна відмінність української ситуації від тієї, що була на початку 90-х у Молдові. Президент Петро Порошенко постійно наголошує, що не сідатиме за стіл переговорів із так званими лідерами «ДНР» та «ЛНР» Захарченком та Плотніцьким.
І тут ситуація навряд чи зміниться після так званих виборів від 2 листопада. Щодо цього питання чимало експертів наголошують ще й на тому, що російські ляльководи донбаських сепаратистів свого часу зумисне пішли на ротацію офіційних представників окупованих територій. Саме тому громадянина Росії Ігоря Гіркіна було замінено на громадянина України Олександра Захарченка. Який тепер, відчувши себе «керівником ДНР», починає подейкувати про можливість переговорів із «київською хунтою».
У день своєї «інавгурації» Захарченко заявив про готовність зустрітись із Петром Порошенком, тим самим домагаючись давньої мети росіян — переведення нинішнього конфлікту з міждержавного у міжрегіональний — між Києвом та Донецьком і Луганськом.
Звертає на себе увагу й той факт, як відсторонені бойовики змінюють свій настрій, втративши провідні ролі у конфлікті на Сході України. Так, уже згадуваний Ігор Гіркін учора зранку заявив, що операцію «Новоросія» його однодумці стратегічно програли. Причому такий висновок «Стрєлок» зробив тому, що... українські війська нині перебувають поблизу Донецька, а не бойовики під Києвом. Хтозна, чи забув так званий екс-міністр оборони «ДНР», що й за його «правління» українські Збройні Сили перебували поблизу обласного центру. Більше того, мали всі шанси заволодіти містом, якби не втручання регулярних російських військ.
Хоч би там як, а нинішня фаза псевдоперемир’я, скоріше за все, себе вичерпала. Як розвиватимуться подальші події, ми дізнаємося вже незабаром. Але в тому, що якесь серйозне перегрупування відбуватиметься, сумнівів уже немає ні в кого.
Ярослав ГАЛАТА