Це призвело до того, що більшість українців (а саме 73% тих, хто прийшов на виборчі дільниці) проголосували за радикальні зміни. Люди проголосували за «неполітика», ґрунтуючись виключно на довірі, а не на бекграунді кандидата або його програмних обіцянках.
Основою підтримки Володимира Зеленського стала ірраціональна віра в його особисті риси, віра в краще майбутнє.
Слід зазначити величезне бажання українців кардинально змінити своє життя і усталені політичні правила. Основою стало прагнення до створення нової атмосфери, а також припинення поділу суспільства на «правильних» носіїв істини і решту. Вочевидь, це бажання залишиться основним запитом суспільства і в 2020-му.
Довіра до Володимира Зеленського і нової влади дає теперішнім політикам досить широкий простір для маневру. Поки що люди здебільшого пробачають новій владі скандали у пропрезидентській фракції. А заразом — і призначення одіозних чиновників та інші промахи, аби отримати результат і відчутні зміни та покращення життя.
Цим також можна пояснити не надто вдалі спроби створення нового Майдану. Поки українці не готові виходити на майдани і радикально розгойдувати політичну ситуацію. Більш того, значна частина суспільства готова і далі підтримувати владу і брати участь у її ініціативах.
На жаль, новообрані політики дуже мало використовують цей ресурс. Безумовно, внутрішні сумніви і побоювання присутні, але бажання повернути колесо історії поки сильніше.

Час очікування
Проте суспільний оптимізм рано чи пізно почне вичерпуватися. Мабуть, це розуміє і сама влада, про це думають і прості громадяни. Тому перша половина 2020 року має стати часом перших практичних результатів.
У першу чергу йдеться про вибудовування зрозумілої всім системи взаємодії влади, бізнесу і суспільства. Тобто про створення нових правил гри в цій тріаді.
Це — і нові правила оподаткування та легалізація тіньових бізнесів, упорядкування земельних відносин, і нове трудове законодавство, підвищення соціальних стандартів та розширення можливостей народовладдя.
По-друге, це питання децентралізації, тобто вибудовування нових правил взаємодії центру і регіонів із чітким розмежуванням компетенцій, повноважень і зон відповідальності, забезпечених відповідними ресурсами.
По-третє, моделювання нової економіки України, основою якої має стати внутрішнє інвестування національного капіталу і гарантована підтримка з боку влади. Для цього потрібно відмовлятися від звичних практик отримання корупційної «ренти» в обмін на дотації з бюджету і виробляти легальні і зрозумілі правила підтримки українського інвестора та захисту вітчизняної продукції на зовнішніх ринках.
Треба врахувати, що серйозним викликом для нинішньої влади буде контроль транснаціоналізації української економіки. Йдеться про захід до України транснаціональних корпорацій після відкриття ринку сільськогосподарської землі з подальшою скупкою стратегічно важливого для нашої країни ресурсу.
Безумовно, в глобальному світі економіка країни не може не потрапляти під вплив зовнішніх факторів та інтересів. Але діючі механізми захисту національних інтересів мають зробити цей процес максимально безпечним.
В іншому випадку ми отримаємо експлуатацію національної економіки зовнішніми гравцями і неможливість проводити суверенну економічну політику.

Кадрові зміни
На початку 2020-го варто очікувати й певних кадрових змін. Вони торкнуться як уряду, так і, скоріше за все, найближчого оточення Президента. Причиною цих змін стане пошук першою особою держави нової моделі політекономічного компромісу.
Цей компроміс важливий для можливості якісних змін у країні, оскільки в іншому випадку ми опинимося на порозі «війни всіх проти всіх» або створення антипрезидентської коаліції на базі традиційних фінансово-промислових групп.
Сьогодні на переговорах із великим бізнесом у Зеленського досить сильна позиція, адже більшість олігархів у цьому політичному циклі не змогли створити звичні системи впливу на уряд, парламент і сконцентрувати медіаресурс для формування вигідного порядку денного.
Відтак сьогодні все ще відкрито своєрідне вікно можливостей для зміни старих правил взаємодії влади з олігархами. У зв’язку з цим чинний Глава держави може або отримати корупційну «ренту» від великого бізнесу, як, на думку багатьох опонентів попередньої влади, свого часу вчинив Петро Порошенко. Або створити дійсно нові правила, коли надприбуток олігархів інвестуватиметься до перспективних для країни сфер господарювання.
Очевидно, збільшаться розбіжності між Володимиром Зеленським та Ігорем Коломойським, який усіляко намагається вести свою власну гру, створюючи безліч проблем Президенту. Говорити про повне обнулення політичного впливу Коломойського, звісно, безглуздо, але про створення механізму стримування його амбіцій — цілком реально.
На початку 2020-го, ймовірно, варто очікувати зміни прем’єра або, принаймні, частини міністрів. Олексій Гончарук досі не продемонстрував ефективності в управлінні Кабінетом Міністрів. Він не зміг надати Президентові практичні результати: ні зниження тарифів, хоча економічні передумови для цього начебто є, ні збільшення соціальних стандартів.
Токсичною стала і фігура міністра економіки Тимофія Милованова, який, м’яко кажучи, не користується популярністю серед українців. Він явно не здатний на моделювання економіки, все більше складається враження, що він застряг у парадигмі бізнес-тренера.
Можливо, піде у відставку і «міністр-спадок» минулого уряду Оксана Маркарова (міністр фінансів). Вона — чужорідний організм у команді Президента і його оточення. Її завдання полягало в підготовці бюджету і збереженні макроекономічної стабільності.
Сяк-так із цим завданням упоратися вдалося. Але все одно поки що незрозуміло, як обернеться для економіки, і в першу чергу для курсової стабільності, ситуація з облігаціями внутрішньої державної позики. Різке скидання ОВДП і падіння курсу може також похитнути крісло під пані Маркаровою.
Недостатньо впевнено може почуватися і міністр юстиції Денис Малюська, якому вже зараз закидають бездіяльність у питанні протидії рейдерству. А от Арсен Аваков, імовірно, як і раніше, залишиться константою українського уряду.
Не варто також чекати особливих змін у сфері оборони та закордонних справ. Тут, скоріше за все, Володимир Зеленський буде керуватися принципом «коней на переправі не міняють», а «переправа» в даному випадку — це конфлікт на Сході України.
Непростим буде 2020-й і для парламентської фракції «слуг», у якої «турборежим» змінився внутрішньою турбулентністю. Від початку неоднорідна фракція продовжує сегментуватися на групи і сфери впливу.
Правда, деякі з них втратили свою силу, як, наприклад, «група Павлюка», частина депутатів якої тепер безпосередньо орієнтується на вказівки Офісу Президента.
Неоднорідною стала і «група Коломойського». У першій половині 2020-го, очевидно, збережеться тенденція до консолідації депутатів і орієнтирів на Президента.
Великий виклик стоїть також перед президентською партією та її новим керівником Олександром Корнієнком. Поки це — явно фантомний проєкт. У партії немає структури, місцевих осередків, не проводиться відбір кадрів (особливо на локальному рівні). Партія вимагає свого інституційного оформлення, а не тільки існування на папері.
Поки подібна робота не проводиться, але ж місцеві вибори не за горами. І перемогти місцеві еліти з фантомною партією не вийде. Тому початок 2020-го має стати періодом активного партійного будівництва.

Регіональна політика
Особливо показовою буде ситуація в регіонах напередодні місцевих виборів. Українці або розширять мандат довіри до центральної влади, або замкнуться на локальних інтересах, коли влада в Києві стане для них чужорідною, а в деяких моментах — навіть ворожою. І тоді повне «розшматування» країни може стати трагічним фактом української історії.
Незадоволення щодо очікувань призведе до реваншу нині опозиційних сил, які з великою часткою ймовірності зможуть перемогти на місцевих виборах президентський політичний проєкт. Що само по собі може бути цілком закономірним і нормальним з точки зору політичної конкуренції явищем.
Але головним викликом у цій ситуації буде розрізненість опозиційних сил, які мають не тільки різні геополітичні орієнтації (Євросоюз і Росія), але й чітко виражену регіональну локалізацію електорату.
Безумовно, для стимулювання виборців вони будуть активно використовувати роками напрацьовані політичні моделі. Наприклад, одвічне мовне питання. Входитимуть до коаліцій з місцевими елітами, які після президентських і особливо парламентських виборів фактично залишилися «за бортом» і не при владі.
А ось уже у місцевих еліт завжди в рукаві є певні козирі у вигляді ідей «унікальних», «окремих» регіонів, транскордонного співробітництва з прикордонними державами, монополії на використання місцевих ресурсів та інше.
Все це може призвести до поділу України, як мінімум, на, використовуючи стару політичну лексику, «помаранчеві» та «біло-блакитні» частини. При цьому можливим буде й більш глибокий поділ країни.
Також не виключена поява на уламках «старих» (до певної міри деморалізованих) політичних акторів нових опозиційних політичних проєктів. Причому їхня риторика, скоріше за все, буде рухатися в старому руслі, можливо, з невеликими модифікаціями і з присутністю нових осіб.
За результатами місцевих виборів та у разі втрати довіри до Володимира Зеленського не виключено і розпад його партії на кілька самостійних політичних проєктів.
Найголовніше для стабільного і конструктивного 2020 року — це розуміння Президентом і його командою того, що постановочні відео і створення привабливої телевізійної картинки — це ефективний інструмент передвиборної боротьби, але не управління державою. Тому для політичного виживання і розвитку країни необхідні реальні результати.
А для цього необхідно відійти від мови шоу і почати говорити мовою реальних проєктів. Бажано, звісно, україноцентричних... Судячи з новорічного привітання, виданого Главою держави 31 грудня, розуміння цього поки що відсутнє.

Ярослав ГАЛАТА