Інші спостерігачі, зокрема російський незалежний експерт, член партії «Яблуко» Юрій Медовар, передусім вказують на те, що Керченський міст — дуже небезпечний: породи, на яких його звели, не здатні витримати сильного навантаження. Тож цілком імовірно, що уже після першого природного катаклізму на цьому шляхопроводі можна буде ставити хрест.
Власне, історія попереднього мостового переходу через Керченську протоку саме так і скінчилася. Перехід, нашвидкоруч зведений Радянським Союзом наприкінці Другої світової війни, протримався лише до першого льодоходу у 1945-му.
Політики та політологи вважають за доцільне не розглядати проблеми цього спорудження окремо від загальної великої кримської проблематики, з котрою Україна стикнулася відразу після анексії півострова у 2014 році.
Так, міністр закордонних справ нашої держави Павло Клімкін заявив, що цей міст — шлях у нікуди, а його заступниця з питань європейської інтеграції Олена Зеркаль наголосила, що будівництво Керченського моста жодним чином не легітимізує окупації півострова Крим Росією.
Схожі коментарі лунають від багатьох вітчизняних та зарубіжних діячів. До речі, останні, до їхньої честі, цілком в унісон заявляють про незаконність цього будівництва. При цьому особливо підкреслюючи той факт, що Росія звела споруду саме на окупованій українській території.
Немає жодних сумнівів, що темі так званого Кримського моста ще буде присвячено чимало уваги. Тим паче що остаточна його добудова (коли пан Путін, вочевидь, заявиться на півострів на залізничному локомотиві, адже споруда передбачає ще й залізничне спорудження) планується лише через рік-півтора.
Сумна дата...
Сьогодні виповнюються 74 роки від моменту іншої події, нерозривно пов’язаної з Кримським півостровом. Ідеться про злочинну депортацію кримськотатарського народу з його території.
Тривалий час 18 травня представники корінного народу Криму широко відзначали цю сумну дату. Втім, після російської окупації півострова все кардинально змінилось: уже п’ятий рік поспіль масові заходи в Сімферополі заборонені. А у 2016-му, також напередодні чергової річниці депортації, окупаційна влада в Криму взагалі фактично заборонила представницький орган кримських татар — Меджліс.
На думку одного з лідерів кримських татар Мустафи Джемільова, під загрозою звинувачення в екстремізмі постійно перебуває, по суті, більшість представників цього етносу. Відтак чимало експертів схильні вбачати в нинішніх діях окупантів багато спільного з тим, що витворяла радянська влада в Криму перед депортацією корінного народу.
Звісно, це не означає, що кримських татар знову масово виселятимуть за межі півострова уже найближчим часом. Та все ж таки не завадить детально пригадати події давно минулих часів.
Отже, після утворення СРСР у 1922 році офіційна Москва визнала кримських татар корінним населенням Кримської АРСР у межах політики коренізації. У 20-х роках минулого століття татарам дозволяли розвивати свою культуру. В Криму були кримськотатарські газети, журнали, освітні заклади, працювали музеї, бібліотеки і театри.
Кримськотатарська мова разом із російською була офіційною мовою автономії. На той час татари становили 25–30% від усього населення Криму.
Однак уже в 30-х роках радянська політика щодо татар стала репресивною. Спочатку було розкуркулення і виселення татар на Північ Росії і за Урал, потім насильницька колективізація і голодомор. А далі — чистки інтелігенції в 1937–1938 роках.
Офіційною причиною насильницького переселення стало звинувачення всього кримськотатарського народу в державній зраді, «масовому винищенні радянських людей» і колабораціонізмі — співпраці з нацистськими окупантами. Такі аргументи містилися в рішенні Державного комітету оборони про депортацію, яке з’явилося за тиждень перед її початком.
Утім, сьогодні, через багато років після тих трагічних подій, більшість істориків називають інші, неофіційні причини переселення. Серед них — той факт, що кримські татари історично мали тісні зв’язки з Туреччиною, яку Радянський Союз у той час розглядав як потенційного суперника.
У планах Москви Крим вважався стратегічним плацдармом на випадок можливого конфлікту з цією країною, і Сталін хотів перестрахуватися від можливих саботажників і зрадників, якими він вважав татар. На користь цієї версії свідчить також те, що з прилеглих до Туреччини кавказьких районів переселяли й інші мусульманські етноси: чеченців, інгушів, карачаївців...
Звісно, найбільше постраждали саме кримські татари, адже основна фаза насильного переселення відбулася протягом неповних трьох (!) діб. Усього з Криму депортували близько 250 тисяч людей, тобто майже все кримськотатарське населення. Для проведення цього злочину НКВС залучив понад 32 тисячі силовиків.
До цього варто також додати, що понад 15% дорослого чоловічого кримськотатарського населення воювали в лавах Червоної армії. Під час депортації їх демобілізували і відправили в трудові табори Сибіру й Уралу.
Службовці НКВС просто заходили до татарських помешкань і оголошували господарям, що через зраду Батьківщини їх виселяють із Криму. Щоб зібрати речі, давали 15–20 хвилин. Офіційно кожна сім’я мала право взяти із собою до 500 кг багажу, однак реально дозволяли забрати значно менше, а іноді — взагалі нічого.
Людей вантажними автомобілями відвозили до залізничних станцій. Звідти на схід відправили майже 70 ешелонів із наглухо зачиненими товарними вагонами, що були переповнені людьми.
Під час такої подорожі у нелюдських умовах загинуло близько восьми тисяч кримських татар, більшість з яких — діти та літні люди. Найпоширеніші причини смерті — спрага і тиф. Деякі люди, не витримавши страждань, божеволіли.
Більшість людей відправили до Узбекистану і сусідні з ним райони Казахстану і Таджикистану. Невеликі групи потрапили в Марійську АРСР, на Урал і в Костромську область Росії.
Історики свідчать, що за перші три роки після переселення від голоду, виснаження і хвороб померли щонайменше 20% депортованих. Причому майже половина з них — діти до 16 років.
Через брак чистої води, погану гігієну і відсутність медичної допомоги серед депортованих поширювалися малярія, жовта лихоманка, дизентерія та інші хвороби. Не дивно також, що новоприбулі не мали природного імунітету проти багатьох місцевих недуг, що значно посилювало смертність.
Переважну більшість кримських татар перевезли до так званих спецпоселень — оточених воєнізованою охороною, блокпостами й огороджених колючим дротом територій, які скоріше нагадували табори, а не поселення мирних людей.
Приїжджі були дешевою робочою силою і їх використовували для праці в колгоспах, радгоспах і на промислових підприємствах. В Узбекистані вони обробляли бавовняні поля, працювали в шахтах, на будівництві, заводах і фабриках. Серед найтяжчих робіт було зведення Фархадської ГЕС.
У 1948 році офіційна Москва визнала кримських татар довічними переселенцями. Ті, хто без дозволу НКВС виходив за межі свого спецпоселення, наприклад, щоб провідати родичів, наражалися на небезпеку 20-річного ув’язнення.
Татарам погано без Криму,
Крим змінився без татар
Показово, що ще до депортації радянська пропаганда розпалювала ненависть до кримських татар, тавруючи їх як зрадників і ворогів народу. Як пише історик Грета Лінн Углінг, узбекам розповідали, що до них їдуть «канібали», й радили триматися подалі від прибульців. Цікаво, що згодом, довідавшись, що кримські татари однієї з ними віри, узбеки були дуже здивовані.
Діти переселенців могли отримати освіту російською або узбецькою мовами — кримськотатарська була повністю забороненою до 1957-го. З Великої радянської енциклопедії навіть вилучили статтю про кримських татар. Цю національність також заборонили вписувати в паспорт.
Після виселення з півострова татар, а також греків, болгар і німців у червні 1945-го Крим перестав бути автономною республікою і став областю у складі РРФСР. Південні райони півострова, де раніше жили переважно кримські татари, спорожніли.
Наприклад, за офіційними даними, в Алуштинському районі залишилося тільки 2600 мешканців, а в Балаклавському — 2200. Згодом сюди почали переселяти людей з України й Росії.
На півострові провели також «топонімічні репресії» — більшість міст, сіл, гір і річок, які мали кримськотатарські, грецькі чи німецькі назви, отримали нові, російські.
Радянська влада знищувала татарські пам’ятники, спалювала рукописи і книжки, навіть томи Леніна і Маркса, перекладені кримськотатарською. У мечетях відкривали кінотеатри й крамниці.
Тим часом режим спецпоселень в Узбекистані проіснував для кримських татар до епохи хрущовської відлиги — другої половини 1950-х. Тоді радянський уряд пом’якшив для них умови життя, але не зняв обвинувачення в державній зраді.
Протягом 50-х і 60-х років татари боролися за своє право повернутися на історичну батьківщину, в тому числі за допомогою демонстрацій в узбецьких містах. У 1968 році приводом однієї з таких акцій став день народження Леніна. Влада відповіла силою і розігнала мітинг.
Поступово кримським татарам удалося домогтися розширення своїх прав, однак неформальна, але від цього не менш сувора заборона на їхнє повернення до Криму діяла аж до 1989 року. За чотири наступних роки на півострів повернулася половина всіх кримських татар, що жили тоді в радянській імперії, — 250 тисяч людей.
Повернення до Криму корінного населення було складним і супроводжувалося земельними конфліктами з місцевими жителями, які встигли освоїтися на новій землі.
Великих протистоянь усе ж удалося уникнути. Можливо, завдяки тому, що проблемами репатріантів уже довелося перейматися здебільшого українській (а не союзній) владі. Адже наймасовішим повернення стало вже після здобуття Україною Незалежності.
Зрозуміло, що упродовж понад 20-літнього проживання в незалежній Україні кримські татари стикалися з величезною кількістю проблем. Зокрема, офіційна влада нашої держави дуже часто «загравала» з проросійськими політиками півострова, ігноруючи вирішення нагальних потреб корінного народу. Навіть рішення про визнання кримських татар корінним народом український парламент ухвалив із величезним запізненням — лише після початку російської окупації чотири роки тому.
Ярослав ГАЛАТА
