Ховаючись від поліції, Петлюра виїхав на Кубань в Єкатеринодар (після 1920 року — Краснодар), де працював учителем і створив революційну групу «Чорноморська громада». У 1904 році його заарештували за поширення листівок, але через кілька місяців звільнили на поруки. Вийшовши на волю, Петлюра виїхав у Київ, а потім у Львів, де редагував партійні видання — «Праця» й «Селянин».
Журналістикою майбутній глава української держави займався й у Петербурзі — видавав щомісячник «Вільна Україна». Потім він перебрався до Москви, редагував журнал «Українське життя».
Видатний російський академік Ф. Корш під час перебування Петлюри у Москві зазначав: «Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, суспільний діяч... Це все правда, але не повна правда. Петлюра безмірно вищий того, що про нього думають. Він — з породи вождів, з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля». Життя підтвердило слова російського академіка.
У період Першої світової війни Симон Петлюра працював заступником уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст з питань постачання російської армії. Ця напіввійськова посада дала йому змогу бувати у військових частинах і вести політичну роботу серед українців.
Лютнева революція в Росії застала Симона Петлюру на Західному фронті у Білорусії. Невдовзі його обрано головою Українського військового комітету Західного фронту, що свідчило про зростання його авторитету і популярності серед солдатів.
У червні 1917 року з ініціативи Петлюри був скликаний Другий Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому проголошено Перший Універсал Української Центральної Ради. Після створення Генерального секретаріату його призначено секретарем військових справ.
За його безпосередньої участі з полонених українських Січових стрільців було сформовано окрему військову частину — Курінь Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця. Але цими його діями в уряді Центральної Ради були задоволені не всі.
Проти виступив глава Генерального секретаріату Володимир Винниченко, що вважав достатнім сформувати міліцію. Наприкінці того ж року Симон Петлюра вийшов з уряду й організував Гайдамацький кіш Слобідської України, що став на захист молодої республіки проти російськобільшовицької агресії.
До речі, саме завдяки Петлюрі захоплені на «Арсеналі» полонені уникли розстрілу. Київський історик і журналіст Ярослав Тинченко у своїх дослідженнях наводить слова очевидців, які розповідали, що він вискочив перед кулеметами гайдамаків і закричав: «Це ж робітники! Серед них, може бути, є багато несвідомих українців, і ви їх хочете розстріляти? Я цього не дозволю, першу кулю в мене!» Гайдамаки не насмілились ослухатися отамана.
Після гетьманського перевороту Симон Петлюра відійшов від державної діяльності й працював у Київському губернському земстві. З початком повстання проти гетьмана він виїхав до Білої Церкви і очолив повстанські війська, які урочисто увійшли до Києва в грудні 1918 року, ознаменувавши цим ліквідацію держави Павла Скоропадського і відновлення УНР. Історичною подією стало проголошення 22 січня 1919 року Акту Злуки УНР і ЗУНР.
Проте перші успіхи у сфері державного будівництва виявилися нетривалими. Після відступу армії УНР з Києва і виїзду Володимира Винниченка за кордон Симон Петлюра очолив Директорію (з 11 лютого 1919 року), залишаючись одночасно головним отаманом військ УНР.
У жовтні 1919го у результаті вкрай несприятливої зовнішньополітичної та військової ситуації українська армія опинилася під загрозою знищення, тому було вирішено продовжити визвольну боротьбу партизанськими методами. Знесилене українське військо під командуванням М. ОмеляновичаПавленка вирушило у легендарний Зимовий похід тилами ворога, який тривав до травня 1920 року. За весь рейд армія УНР пройшла 2500 кілометрів і провела понад 50 успішних боїв.
Зимовий похід армії УНР є однією з найгероїчніших сторінок національновизвольних змагань 1917–1920 років, взірцем незламної віри у свої ідеали.
Намагаючись вивести Україну з міжнародної ізоляції, Симон Петлюра був змушений піти на укладення між УНР і Польщею угоди про спільні дії проти Червоної армії. Однак ставка на цей союз не виправдала себе — польський уряд, зрадивши союзників, фактично залишив українське військо наодинці з більшовиками. Після тяжких боїв на теренах України армія УНР мусила відступити за річку Збруч і наприкінці листопада 1920го була інтернована польською владою.
У 1923 році уряд Радянської України зажадав від польських властей видачі Симона Петлюри як ворога народу. Тож він змушений був виїхати спочатку до Будапешта, згодом — до Відня і Женеви, а з 1924 року оселився з родиною в Парижі. На теренах Франції він продовжував керувати діяльністю екзильного уряду УНР, заснував тижневик «Тризуб», активно займався публіцистикою.
25 травня 1926 року постріли більшовицького агента Семена Шварцбарда обірвали життя незламного борця за незалежність України — Симона Петлюри.
Усе його життя до останньої миті було віддане боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Це забезпечило йому бути довічно у нетлінній пам’яті нащадків.
У 1991 році справа, за яку боровся і поклав життя Симон Петлюра, стала реальністю. Україна здобула незалежність. Збулися його пророчі слова: «В урочистих актах законодавчих, у війні за волю та повстаннях міцно виявляв наш народ свою волю непохитно жити незалежним державним життям. Нехай воно буде довгим і упертим...»
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ