Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Вересень 29, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 29 Сiчень 2016 11:03

Чи буду «переформатування» Мінських угод?

Rate this item
(0 votes)

Піс­ля то­го як 51 на­род­ний де­пу­тат звер­нув­ся до Кон­сти­ту­цій­но­го Су­ду Ук­раї­ни з про­хан­ням роз­тлу­ма­чи­ти, зда­ва­лось би, еле­мен­тар­не по­нят­тя — на­ступ­на чер­го­ва се­сія, ста­ло зро­зу­мі­ло, що най­ближ­чим ча­сом не від­бу­деть­ся уза­ко­нен­ня тих змін до Ос­нов­но­го За­ко­ну, кот­рі у віт­чиз­ня­но­му по­лі­ти­ку­мі прий­ня­то іме­ну­ва­ти «в час­ти­ні де­цен­тра­лі­за­ції». Нав­па­ки, са­ме піс­ля цьо­го наш по­лі­ти­кум по­чав про­ду­ку­ва­ти всі­ля­кі ре­цеп­ти: як би від­тяг­ну­ти ви­ко­нан­ня так зва­них Мін­ських угод чим­да­лі.

За великим рахунком, нічого крамольного в такій поведінці вітчизняних державних мужів немає: надто вже багато мін уповільненої дії закладено до згаданих потенційних конституційних змін. До того ж досі, коли йшлося про Мінські угоди, складалося стійке враження, що про їхнє виконання дбає виключно наша держава.

Однак, хоч як би дивно це звучало, зрив виконання зобов’язань за цим документом і Україною, і Росією (не кажучи вже про маріонеткові псевдореспубліки) обумовлений тим, що документ від самого початку являв собою нерозривну зв’язку двох факторів. По-перше, він був життєво необхідним для недопущення переведення ситуації на Донбасі в неконтрольовану ескалацію. А по-друге, апріорі не міг бути виконаний через цілу низку внутрішніх суперечностей.
Як би сьогодні не критикували Мінські угоди, слід визнати, що з першим завданням вони сяк-так упоралися. При цьому впадає у вічі ще одна цікава обставина: чим далі від 12 лютого 2015-го (дня підписання цих самих угод), тим більше критики на їхню адресу з’являється у вітчизняному політичному істеблішменті. Критика ця у своїй більшості, поза всякі сумніви, справедлива.
Однак легко її виголошувати, так би мовити, у відносно спокійній обстановці, та ще й маючи під рукою чітку картину подальшого розгортання конфлікту на Донбасі... Нагадаємо, нічого подібного майже рік тому в опонентів Володимира Путіна, зокрема і в Петра Порошенка, котрому дістається найбільша порція критики, не було. І на цей факт також слід неодмінно зважати.
Отже, повторимо: рік тому Мінські угоди таки зупинили переростання конфлікту в неконтрольовану фазу. І це — безумовний плюс для нашої країни, яка отримала можливість стабілізації ситуації, зокрема приведення в належний стан власних Збройних Сил.
Як були використані і продовжують використовуватися ці можливості — тема окремої розмови. Тут можна лише зауважити, що офіційний Кремль, на превеликий жаль, досі не кусає собі лікті від запаморочливих європейських успіхів нашої держави...
Що ж стосується змісту Мінських угод від 12 лютого, то пройдений рік тільки підтвердив прогнози про те, що це — суперечливий і різновекторний документ. Тому не варто визнавати «Мінськ-2» нічого не значущим клаптиком паперу, котрий однозначно невигідний Україні. Як не варто бачити в ньому цілісну та кваліфіковану інструкцію для врегулювання ситуації на Донбасі.
Скориставшись створеними форс-мажорними обставинами навколо її підписання, Путін зумів продавити в ній створення повноцінного замороженого конфлікту на сході нашої країни. Задля збереження цієї ж лінії російське керівництво цілий рік докладало чимало зусиль. А інші учасники конфлікту були змушені здебільшого лише реагувати на таку поведінку.
Найпростіше підлаштуватися було посередникам. Німеччина та Франція від імені всієї європейської спільноти теж послідовно «гнули свою лінію». Зрештою, як би в ЄС не переймалися долею нашої держави і як би не захоплювалися подвигами українського народу на Майдані та на фронті, наші західні партнери передусім зацікавлені в якнайшвидшому врегулюванні військового конфлікту на Донбасі. А це означає, що для європейців не настільки, як для українців, важливо, щоб неконтрольовані території перетворилися на справді українські (а не псевдоукраїнські) землі.
Звідси — й наполегливі побажання європейських лідерів якнайшвидше ухвалити зміни до Конституції в частині децентралізації. Де серед іншого завуальовано проглядає питання «особливого статусу» територій, на яких нині окошилися російські окупанти та їхні маріонетки.
До речі, в цьому контексті варто зауважити, що висловлена минулого вікенду Прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком ідея провести конституційний референдум аж ніяк не позбавлена здорового глузду. Всі без винятку соціологічні опитування демонструють чітке небажання українських громадян надавати окупованим територіям (навіть коли вони будуть остаточно звільнені) якийсь особливий статус.
У разі офіційного підкріплення цього факту представники української влади отримають у переговорах із західними партнерами потужний козир. До того ж Європейський Союз сповідує демократичні принципи і повсякчас закликає зважати на волю народу.
Ще настороженіше вітчизняне суспільство ставиться до ідеї проведення виборів у псевдореспубліках. Декларативно в Мінських домовленостях ідеться про дотримання стандартів ОБСЄ. Але на ділі всі чудово розуміють, що за нинішніх обставин «вибори» можливі лише під повним контролем російських військових і бойовиків.
Варто звернути увагу й на те, що, на відміну від росіян і європейців, в української влади на момент підписання «Мінська-2» не було чітко сформульованої мети в цьому конфлікті, досягненню якої були б підпорядковані всі сили й ресурси.
Так, усі державні керманичі за будь-якої зручної нагоди наголошують на необхідності повернення окупованих земель під контроль України. Однак рецепт такого повернення переважно зводиться до доволі абстрактної фрази про те, що альтернативи Мінським угодам немає.
Але ж у тім-то й річ, що, як уже було сказано вище, Мінські домовленості не стали й не могли стати чітким дороговказом до остаточного миру. От і виходить, що нинішня ситуація — заморожена, а генерації якихось нових ідей (бажано, звісно, дипломатичного характеру) поки що не помітно. А це, у свою чергу, ставить під великий сумнів перспективу дотримання саме українських національних інтересів у врегулюванні ситуації на сході.
Аби зусилля з повернення тимчасово непідконтрольних районів стали реальністю, потрібно для початку винести питання про те, що з ними робити, на широке всенародне обговорення. І тут знову в пригоді може стати ідея з проведенням референдуму.
Щоправда, ініціатива Арсенія Яценюка вимагає значних уточнень та корекції. По-перше, не варто забувати, який закон про всеукраїнський референдум формально є чинним на даний момент. Цей документ ухвалювався режимом Віктора Януковича «під себе», відтак дозволяє маніпулювати голосами на будь-який лад.
Звідси виникає необхідність, перш ніж проводити будь-який плебісцит, змінити згаданий закон. І дуже дивно, що Верховна Рада досі навіть не намагалася цього робити. Це зайвий раз доводить, що ідея щодо проведення референдуму не визрівала давно й скрупульозно. Скоріше, Арсеній Яценюк скористався нагодою виголосити якусь свіжу «конституційну» думку лише тому, що закінчився термін, відведений на зміни Мінськими угодами.
По-друге, перш ніж дискутувати з приводу всенародного затвердження всієї Конституції (чи змін до чинного документа), вочевидь, варто замислитися саме над проведенням референдуму стосовно особливого статусу тих чи інших територій. Напевно, постановка саме такого — надзвичайно конкретного питання за нинішніх умов була б значно доречнішою.
Що ж до всенародного ухвалення конституційних змін, то це — процес вельми ризикований. На цьому, між іншим, свого часу наголошували і у Венеціанській комісії. Більше того, ми й самі стикалися з прагненням одного з попередніх президентів через референдум наростити собі додаткових повноважень у 2000-му. Нічого з тієї ідеї тоді не вийшло, але намагання маніпулювати громадською думкою понад 15 років тому були очевидними.
Утім, повернемося до значно буремнішого сьогодення. Як уже було сказано, в лютому минулого року український Президент був змушений підписати угоди в Мінську. Але ця, скажемо так, вимушена угода мала стати не закінченням дискусії про те, як нам бути з тією частиною Донбасу, що нині окупована. Радше, «Мінськ-2» варто було ще тоді сприймати як відправну точку до подібних дискусій.
Сукупність дій президента, прем’єра, парламенту, МЗС та інших дотичних до конфлікту суб’єктів аж ніяк не може підмінити собою цілісної, комплексної та адекватної державної політики стосовно непідконтрольних центральній владі територій та їхнього населення. І проводити таку політику — завдання саме вітчизняної влади. Цього разу — вже без посередників навіть із найбільш дружніх країн. Тоді можна не сумніватися в найщирішій і найпалкішій підтримці з боку громадянського суспільства...
Проте є в нинішньої ситуації цілком реальне продовження. Ймовірно, що зовсім скоро, скажімо в дні річниці підписання Мінських домовленостей, відбудеться перегляд «Мінська-2». Нещодавно, підбиваючи підсумки 2015 року, Президент Петро Порошенко заявив, що жодного «Мінська-3» не буде.
Вочевидь, Петро Олексійович правий, однак постає запитання: добре це чи погано? Зрештою, «Мінськ-3» навряд чи можливий тому, що позиції Росії та наших європейських партнерів залишаються незмінними. Україна ж якраз могла б дещо підкоригувати свої плани, зокрема виходячи з того, що конституційних змін у частині децентралізації, принаймні поки що, вдалося уникнути.
Але тут пригадується недавня фраза одного очільника української переговорної сторони в контактній групі. Мабуть, Леонід Кучма — один із тих, хто найбільше стикається з проблемою, м’яко кажучи, не надто приємних переговорів. І саме він цими днями заявив: «Невже хтось думає, що за бажанням України з’явиться інший формат?»
Отже, навіть попри неможливість появи нового формату певна корекція «Мінська-2» неодмінно відбуватиметься. І це — непоганий шанс для нашої держави зібратися із силами і почати на практиці реалізовувати адекватну політику по відношенню до тимчасово неукраїнської частини Донбасу.
Можливо, при цьому навіть варто визнати, що за будь-яку ціну і якомога швидше повертати окуповані землі й не слід. Натомість потрібно чітко сформулювати критерії того, на яких саме умовах Україна буде готовою повернути ці території під свій контроль.
Обіцяного Петром Порошенком в день його інавгурації «бліцкригу» не вийшло. Причин тому чимало, зокрема й об’єктивних. А тому нині, мабуть, саме час визнати, що шлях реінтеграції поки що підконтрольних окупантам територій буде тернистим і непростим. Подумати над тим: як спонукати мешканців цих земель намагатися відповідати українським критеріям, скоріше за все, варто спільними зусиллями влади та громадянського суспільства, бо ж вирішувати власні проблеми колись таки потрібно самостійно. Більш того, до самостійних та самодостатніх із повагою ставляться не тільки друзі, але й вороги.
Ярослав ГАЛАТА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».