Єдине, що очевидне в усій цій історії з прильотом Гризлова, — це те, що Росія явно хоче пришвидшити розв’язку на Донбасі. Інакше навіщо їй виявляти ініціативу, посилати людину, про яку всі знають, що вона — особливо довірена особа Путіна, до Києва?
У тому стані, в якому зараз перебувають українсько-російські відносини, той, хто робить перший публічний крок (саме публічний!), неминуче показує свою більшу, ніж опонент, зацікавленість у вирішенні проблеми, тобто — слабкість. Тим більше, коли йдеться про такі різні за силою і впливовістю держави, як Україна і Росія. До речі, практично всі українські коментатори, говорячи про приліт Гризлова, відзначають міцність на даний конкретний момент українських позицій на дипломатичному фронті.
Як висновок з цієї очевидності, візит Гризлова означає, що Кремль аж ніяк не зацікавлений у заморожуванні нинішньої ситуації на Донбасі. Не хоче, щоб там і далі невідомо як довго тяглася нинішня невизначеність з періодичною стріляниною. Тобто Україна ситуацію важко, але терпить, а Росія вже не може терпіти. Чому?
Відповідь очевидна: ціна на нафту падає, санкції тривають і навіть посилюються, Донбас і Крим міцно припали до російського бюджету, прогнози для російської економіки більш ніж песимістичні (а це вже серйозний фактор нестабільності влади Путіна). Отож грошей на війну у Росії не вистачає, а без них воювати неможливо. «Гроші — кров війни», — так чи приблизно так говорив ще хтось із древніх.
Крім згаданих факторів (нафта, санкції, сумні перспективи економіки), на Росію тисне ще й такий, що Донбас насправді неможливо «заморозити» як Придністров’я чи Абхазію. Ці регіони є такими, якими є, тільки тому, що там цілком офіційно перебувають російські війська. Офіційно в тому плані, що Росія їх не приховує.
В Абхазії і Південній Осетії російські військові перебувають на підставі двосторонніх договорів Росії з цими регіонами, які проголосили себе незалежними державами, а Росія їх такими визнала. У Придністров’ї російські війська — це уламок колишньої 14-ї армії збройних сил СРСР, який просто досі не вдається витіснити. А головне — перебування російських військ у згаданих регіонах не спричинило санкцій Заходу.
На Донбасі теж без російських військ «ДНР» і «ЛНР» давно б зникли, але тримати там військо як завгодно довго Росія не може (все ті ж нафта і санкції), до того ж це задоволення коштує незрівнянно більше, ніж у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії, оскільки населення, яке треба годувати, на Донбасі більше, і військо треба тримати немаленьке, бо українська армія нависає, а вона не рівня арміям Молдови чи Грузії навіть разом узятим.
Усвідомлення масштабної кризи, що насувається, зовсім не означає, що Кремль готовий беззастережно визнати свою поразку в Україні. Швидше, навпаки. Кремль, безумовно, спробує одним ривком, напруженням усіх зусиль вирвати успіх «на фінішній прямій». Задля такого ривка можна знехтувати якоюсь малопомітною широкій публіці втратою частинки престижу і першим зробити крок — відправити Гризлова до Києва замість очікувати в Москві посланця Порошенка. Час підганяє. І на початку цього «спурту» пропозиції Кремля, напевне, будуть сформульовані за відомим універсальним принципом «проси більше — отримаєш, що треба».
Що «проситиме» сьогодні Кремль — здогадатися неважко. Ідеальною картинкою післявоєнного Донбасу для Кремля було б фактичне відновлення Донбасу довоєнного з певною зміною декорацій. Тобто, по-перше, регіон контролює та сама, що й раніше, регіональна донецько-луганська еліта, намертво прив’язана до Кремля, на чолі з неформальним лідером Рінатом Ахметовим (тільки кількох одіозних осіб з минулого, на кшталт Януковича, назад не повернуть і «новеньких» Плотницького із Захарченком приберуть; Єфремов, приміром, може повернутися).
По-друге, Київ не втручається в жодні політичні процеси регіону, усі кадрові призначення чиновників — від суддів до очільників СБУ і УВС — робить Ахметов з компанією (так раніше й було).
По-третє, Київ виділяє певні суми з державного бюджету на «відновлення» (утім, хай це буде міжнародна спонсорська допомога, насамперед — від Заходу). Раніше така ситуація була де-факто, а тепер буде ще й де-юре.
Далі, для гарантії, що Київ в один прекрасний момент одним несподіваним ударом не змете всю цю промосковську конструкцію, Кремль погодиться вивести свої війська виключно в обмін на зобов’язання Києва (в тому числі перед, приміром, Німеччиною і Францією) не розташовувати на території «особливого» Донбасу (а ще краще — не ближче, ніж, скажімо, 100 кілометрів від цієї території) частин Збройних Сил України чи Національної гвардії. І порушення цих київських зобов’язань має дати Росії легітимне право застосувати військову силу «для відновлення порядку, узгодженого в тому числі з міжнародними партнерами».
Силовий порядок у регіоні підтримуватиме «міліція», а фактично — армія «особливого» Донбасу, яку повністю контролюватиме місцева влада. Кордон охоронятимуть підрозділи прикордонних частин України, але це буде «охорона» як до війни — нечисленні пости на КПП і суцільна «дірка» на решті кордону. Це дозволить, по-перше, практично необмежено пропускати через такий «кордон» контрабанду будь-якого виду і розміру, по-друге, — ввести при потребі знову яку завгодно кількість російських «добровольців» та «відпускників» з військовою технікою включно — прикордонники просто не зможуть їх зупинити. Ну й, звісно, командні кадри «міліції» складатимуть, за сумісництвом, кадрові військові з Росії.
До речі, якщо Кремль доб’ється описаного фактичного перебування свого війська на Донбасі у вигляді «міліції» і заборони Україні тримати там щось серйозніше, ніж маневрена група прикордонників, то для неї вже не матиме принципового значення, що там буде записано в українській Конституції про статус Донбасу.
А зовні, для світу, все виглядатиме дуже пристойно. Є автономія території, закріплена в Конституції, а загальновизнаний міжнародною спільнотою Державний кордон України не порушений. Мінські угоди виконано! Все інше — внутрішні проблеми-питання України, в які чемні іноземці втручатися, звісно, не повинні. А санкції можна поступово пом’якшувати, якщо не скасовувати зовсім (через Крим).
Можна не сумніватися, що саме до такого «розв’язання» проблеми Донбасу прагне Росія. І можна не сумніватися, що саме такі пропозиції, в тій чи іншій «обгортці», привозив Гризлов до Києва. Чи погодиться Україна? А хто конкретно в Україні? Нема сумніву, що принаймні частина нинішньої української еліти (і не лише уламки Партії регіонів чи комуністів) радо пішла б на такий варіант, бо він, повторимо, по суті, повертає статус-кво — те, що було до війни. Отже, можна буде повернутися до звичної і улюбленої справи — робити бізнес у політиці і поза політикою під глибокодумні розмови про «багатовекторність».
Чи погодиться українське суспільство? Частина (зрозуміло яка) категорично буде проти. А інша, обивательська? Хтозна. Війна усім нормальним людям поперек горла, а тут пропонують закінчення війни (а ще «підкріплять» ці пропозиції посиленням стрілянини, тобто новими вбитими і покаліченими українськими солдатами). Фактично втрачаємо Донбас? А що, він у нас, обивателів, раніше був?
Про те, як би поставилася різна Україна до такого варіанта закінчення війни на Донбасі, можна писати довго і нудно, тобто без ясності чи однозначності. Зараз важливіше відповісти, як чинна українська влада, насамперед, звісно, Президент і Верховна Рада, відповість на бажання Кремля. Можливо, навіть Президент Порошенко міг би схилитися до того, що відновлення де-факто і закріплення де-юре довоєнного статусу Донбасу — далеко не найгірший для України сценарій, адже може бути й гірше, небезпека «Новоросії» повністю не усунута.
Крім того, у Росії за згоду на такий варіант можна виторгувати чимало різних преференцій, насамперед — матеріальних (приміром, супердешевий газ чи інші торговельні вигоди), котрі б значно полегшили життя українському бюджету. А звільнення всіх полонених і заручників, включно із Савченко і Сєнцовим? Що ж до можливості політичного вето «автономного» Донбасу на зовнішньополітичні кроки Києва в плані співробітництва з Європою чи вступу до НАТО, то, по-перше, на даний момент ці питання не дуже спішні і надто розпливчасті, а, по-друге, можна такого вето і не давати Донбасу — цілком можливо, що Росія тут буде готова поступитися.
Словом, є простір, щоб поторгуватися. Однак усі ці псевдопрактичні міркування відкидаються одним-єдиним контраргументом: лідер країни, котрий погодиться на такий варіант, та політична еліта, яка його в цьому підтримає, дуже скоро владу в Україні втратять. Може, не відразу, може через рік-два, але втратять неминуче. Хай не вся, а лише частина України, але програшу війни не пробачить ніколи. Тут уже не буде варіантів і простору для торгу.
Війна є війна, її не обдуриш, раз війна — то має бути переможець і переможений, хоч би якими компромісами, «взаємовигідними» угодами тощо це маскувалося. Переможений владу втратить. Або Порошенко в Києві, або Путін — у Москві. Надто масштабною виявилася ця війна, надто багато людей полягло. У війну так чи інакше втягнуті вже не тільки Україна з Росією, а ще є Крим, який треба повертати і з яким незрозуміло що буде, якщо ми «повернемо» Донбас за планом Кремля. Просто відновити довоєнний статус-кво не вийде, це просто неможливо.
Схоже, наш Президент це чудово усвідомлює. Принаймні, поки що у нас немає підстав стверджувати, що Гризлов задоволений візитом, тобто що Україна в принципі готова домовлятися в рамках варіанта, до якого прагне Росія. Остання заява Порошенка, зроблена ним у Тернополі в день, коли Гризлов прилетів до Києва, про те, що необхідно встановити чіткі дати виконання усіх пунктів Мінських угод, свідчить, що Україна готова до нових затяжних переговорів, іншими словами — нам не пече. А Росії пече. Утім, як вже було сказано, офіційної інформації про перемовини з Гризловим — ніякої, навіть невідомо, з ким він, окрім Кучми, зустрічався і чи зустрічався.
Усе це зменшує оптимізм щодо твердості нашої позиції. Однак, що цей оптимізм надійно підтримує, так це об’єктивна неможливість подати поразку у цій війні як перемогу. Жодними кулуарними домовленостями, на які так розраховує пан Путін, цього не досягти. Причому, це справедливо і щодо України, і щодо Росії.
Юрій САНДУЛ, Укрінформ