Реформи: крок уперед, два — вбік...
Отже, ціла низка реформ розпочата або, принаймні, законодавчо визначена. Але вирішальним періодом їхньої реалізації стане 2016 рік: реформування системи МВС, прокуратури, судової системи, державної служби, запуск нових антикорупційних інституцій тощо. Фактично, цього року належить сформувати якісно нову правоохоронну систему країни.
Також активніше доведеться займатися економічними реформами. Насамперед, необхідно буде визначитися з умістом податкової реформи. Але не можна сподіватися лише на податкову лібералізацію. Доцільно вже у 2016 році починати роботу над формуванням нових механізмів економічного зростання, адже падіння вітчизняної економіки нарешті припинилося.
Втім, більшість експертів побоюються, що цього року ми будемо навіть не виходити, а «виповзати» з економічної кризи останніх двох років. За прогнозами економістів, зростання економіки становитиме не більше, як 1,5–2 відсотки. Це, звичайно, краще, ніж продовження економічної рецесії, але дуже мало для того, щоб громадяни відчули поліпшення свого соціального становища. До речі, в соціальному секторі, зокрема у галузі охорони здоров’я, також треба визначатися з напрямом і змістом реформ.
Доводилося чути, що під час їхнього проведення ключові реформатори йтимуть традиційною траєкторією української політики — крок уперед, крок убік, топтання на місці, потім знову рух уперед. Періодично можливі кроки назад...
Уперед, у бік реформ, нас підштовхуватимуть тиск наших міжнародних партнерів, назрілі й перезрілі внутрішні проблеми, почасти — громадська думка (точніше, публічна позиція найактивнішої частини громадських організацій та експертного середовища). А ще — зусилля окремих реформаторів у керівництві країни, яких, на жаль, досить небагато.
Фактори стримування реформ традиційні: інерція і зашкарублість бюрократичної системи, страх непередбачуваних наслідків реформ і критичної реакції консервативно налаштованої частини суспільства, домінування соціально-патерналістських установок у відносної більшості українських громадян, махровий популізм значної частини політичного класу країни і низки провідних політиків країни, гострий дефіцит реальних реформаторів у системі державного управління і, звичайно ж, величезні масштаби корупції.
Боротьба з корупцією, десь відверто показушна, десь реальна, але в обох випадках — скандально-суперечлива, стане одним із головних трендів 2016 року в Україні. І справа не в гучній антикорупційній риториці. Набагато більше надій експерти покладають на нові антикорупційні інститути та антикорупційні наслідки загострення політичної та міжвідомчої боротьби в правоохоронній системі.
Так, керівництву Національного антикорупційного бюро і його детективам доведеться демонструвати реальні результати роботи, тим самим виправдовуючи високі суспільні очікування. Навряд чи вони справдяться повністю. Але певні сподівання на амбіції молодих і, сподіваймося, рішучих працівників бюро та Антикорупційної прокуратури в експертів залишаються.
Окрім цього, існує досить велика вірогідність того, що саме у 2016-му буде активізовано «ланцюгову реакцію» зустрічних антикорупційних ударів. Наприклад, МВС проти Генпрокуратури. Ставлення до такого «феномену» в суспільстві може бути доволі суперечливим. З одного боку, подібне «перетягування канату» може зашкодити загальній справі. З іншого — корупційна складова вже настільки увібралася в українську владну вертикаль, що інакше подолати цей недуг, мабуть, нереально.
Щодо цього доволі влучно висловився політолог Володимир Фесенко, аналізуючи можливі політичні гойдалки 2016 року: «На арешти людей із команди Яценюка може послідувати удар по деяких спонсорах Саакашвілі і так далі. Попутно можуть зачепити когось із Блоку Порошенка, а також інших політичних сил — як коаліційних, так і опозиційних. Керівництво країни змушене буде в такому разі когось приносити в жертву «антикорупційному молоху». Неминуче будуть виникати проблеми в судовій фазі антикорупційних справ, але це стане додатковим стимулом у просуванні судової реформи і люстрації суддівського корпусу.
Чого я побоююся, так це політичного забалакування боротьби з корупцією, політичної девальвації цієї проблеми. Звичайно, можна вдарити по корупції «антикорупційними форумами». Хтось політично підніметься на цій хвилі (і ми здогадуємося, хто), буде громадський тиск на керівництво країни і правоохоронні органи. Але взаємні гучні звинувачення в корупції можуть сформувати у більшості наших співгромадян стійкий негативний стереотип по відношенню до всіх політиків — «вони всі злодії».
І все ж безладно, хаотично, недостатньо ефективно, але ми поступово будемо рухатися вперед і в боротьбі з корупцією, і в проведенні реформ. У 2016 р. не варто чекати кардинального перелому на цих напрямах державної політики, але відчутний прогрес буде».
Довга дорога до миру
Не менш (а можливо, й більш) важливе запитання 2016-го звучить так: чи принесе цей рік довгоочікуваний мир? Звісно, більшості політиків та політологів хотілося б дати на це запитання позитивну відповідь. Але цілком вірогідно, що й цього року ситуація на військових і дипломатичних фронтах буде приблизно такою ж, як і в 2015-му. Імовірніше, продовжиться і тенденція до поступового замороження конфлікту на території Донбасу.
Власне, переговори щодо потенційного врегулювання конфлікту на сході, котрі цього тижня активно відновлювалися, почали підтверджувати справедливість подібних прогнозів. Зокрема, в позавчорашній телефонній розмові керівників України, Німеччини та Франції Петро Порошенко, Ангела Меркель і Франсуа Олланд вирішили продовжити термін дії так званих Мінських угод на 2016 рік.
Як дуже влучно висловився український дипломат, голова правління Майдану закордонних справ Богдан Яременко, «численні згадки про мінські домовленості в документах і рішеннях Великої сімки, ЄС, НАТО, а надто ООН, таки досягли немислимого: створили підстави говорити про легітимність цієї цілком протиприродної спроби помирити жертву вбивства з пістолетом, яким її вбивають. Не виконувати так звані Мінські угоди сьогодні для України вже означатиме ставати в позу щодо цілком однозначної думки світового співтовариства».
За будь-яких обставин, ситуація з мирним урегулюванням цього конфлікту може розвиватися за різними сценаріями. Франція, і особливо Німеччина, яка цього року буде головувати в ОБСЄ, докладуть максимум зусиль для того, щоб у 2016-му в окремих районах Донецької і Луганської областей відбулися місцеві вибори за українським законом (у компромісній версії, розробленій у Мінську) і стандартами ОБСЄ. Показово, що під час згаданої позавчорашньої телефонної розмови лідерів трьох держав темі виборів було приділено чимало уваги.
Можливість цього сценарію залежить від готовності Росії і сепаратистів до серйозних поступок у питанні про умови проведення виборів і виведення російських військових із зони конфлікту. Хто знає, може економічна криза в країні-агресорі підштовхне Путіна до подібних поступок? Але навіть якщо й дійде до виборів у зоні конфлікту, цей процес може бути зірваний у будь-якій його фазі. Скажімо, через провокації та порушення раніше взятих зобов’язань з боку Росії і сепаратистів.
Утім, можуть виникнути проблеми і з боку України. З дуже високою ймовірністю депутати парламенту можуть не ухвалити у другому читанні конституційний законопроект про децентралізацію. Це не перерве мінський переговорний процес, але запросто може посилити критику на адресу України. Найбільші песимісти передрікають навіть деяке пом’якшення санкцій щодо Росії. Хоча найбільш проукраїнські депутати Європарламенту подібні сентенції рішуче відкидають. Скажімо, Ребекка Гармс в одній зі своїх публікацій нещодавно написала буквально наступне: «Заклики до скасування санкцій проти Росії мають сприйматися як грубе нехтування інтересами України й нашою власною безпекою».
До речі, за такого розкладу в нашій державі різко зросте неприйняття Мінських угод як таких. І це при тому, що й сьогодні в суспільстві до них ставляться доволі скептично. Далі — більше: якщо найближчим часом контактною групою будуть напрацьовані компроміси з місцевих виборів у Донбасі та амністії для сепаратистів, то відповідні законодавчі ініціативи можуть бути не підтримані Верховною Радою України. Тоді можливі стагнація і навіть глухий кут у мінському переговорному процесі.
Чи можливий Мінськ-3 або інші нові угоди про врегулювання конфлікту на Сході України? Теоретично так, але тільки в разі повного і остаточного провалу Мінськ-2. Наприклад, у разі нової ескалації конфлікту або повного провалу політичної формули його врегулювання. Поки ж більшість політологів називають імовірнішим сценарій «повзучої реалізації Мінських угод». Себто повільного, з постійними збоями і затримками, виконання їхніх окремих пунктів. Пріоритетність цих пунктів упродовж року, вочевидь, також може не раз змінитися...
Найгірше те, що за допомогою тліючого уже майже два роки конфлікту на Донбасі Росія й далі здійснюватиме тиск на Україну і вестиме переговорну гру із Заходом. Добре, звісно, що, як запевняють усі без винятку спостерігачі, активних бойових дій на сході цього року очікувати не варто. Мовляв, обороноздатність України впродовж останнього часу суттєво зросла. Тому існує велика ймовірність збереження військово-політичного статус-кво в зоні конфлікту на Сході України. Але ж і при цьому статус-кво продовжують гинути люди. Не кажучи вже про те, що будувати успішну державу, здатну не на словах, а на ділі рухатися до європейської спільноти з «раковими пухлинами» у вигляді псевдореспублік на порядок важче...
* * *
Окрім цього, у вітчизняному політикумі з минулого року залишилися дві внутрішньополітичні інтриги, які також перекочували у 2016-й. Перша пов’язана зі складом чинного Кабінету Міністрів, а друга — з можливістю/не можливістю проведення цього року позачергових парламентських виборів.
Відповідь на перше питання, ймовірно, буде отримана не пізніше лютого. За будь-яких обставин, зрозуміло, що чимало міністрів не втримаються у своїх кріслах. Та, зрештою, практика останніх днів минулого року і перших днів року нинішнього показує: чимало урядовців (не лише з-поміж міністрів, а й їхніх заступників) і самі не надто горять бажанням залишатися в уряді. З чим пов’язане таке масове бажання йти у відставку, точно сказати складно. Однак дехто зі спостерігачів допускає, що головна причина — не в небажанні працювати, а в бажанні «зіскочити з потяга» в дуже непростий для вітчизняної економіки час.
Зрештою, останнім часом навіть постать Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка перетворилася на неабиякий баласт для нинішньої влади. Як це не прикро визнавати, але Арсеній Петрович став надто гострим політичним подразником для громадськості. Відтак питання його подальшого перебування на посаді також залишається відкритим.
Що ж до можливих дострокових парламентських виборів, то вірогідність їхнього проведення залишається не надто високою. Зараз уже точно зрозуміло: якщо вони й відбудуться, то не раніше осені. Та й то — виключно за умови, що на це погодиться Президент Петро Порошенко. Втім, це вже тема для дещо інших роздумів.
Ярослав ГАЛАТА
