Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Лютий 27, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 04 Вересень 2015 20:23

Конституційний процес... на крові

Rate this item
(1 Vote)

Уже ба­га­то ро­ків під час тих чи ін­ших су­пе­ре­чок, кот­рі сто­сую­ть­ся роз­вит­ку й ут­вер­джен­ня де­мо­кра­тії, при­кла­дом не­змін­но ста­ють Спо­лу­че­ні Шта­ти Аме­ри­ки за­га­лом та їх­ній Ос­нов­ний за­кон, кот­рий на­лі­чує по­над дві сот­ні ро­ків, зок­ре­ма. Це озна­чає, що роз­ви­ток де­мо­кра­тії, пе­ред­усім, за­ле­жить аж ні­як не від спроб час­тої змі­ни Кон­сти­ту­ції. Швид­ше, по­тріб­но прос­то не­ухиль­но до­три­му­ва­ти­ся чин­них норм.
В Ук­раї­ні з цим зав­жди ви­ни­ка­ли не­ма­лі проб­ле­ми, на­віть по­при те, що віт­чиз­ня­ний Ос­нов­ний за­кон мо­лод­ший від аме­ри­кан­сько­го у по­над сот­ню ра­зів. Як ві­до­мо, 28 черв­ня ук­ра­їн­ська Кон­сти­ту­ція від­зна­чи­ла своє 19-річ­чя. Але впро­довж цьо­го від­нос­но не­три­ва­ло­го пе­ріо­ду уже бу­ло чи­ма­ло спроб кар­ди­наль­но змі­ни­ти її текст. В остан­ній день ни­ніш­ньо­го лі­та та­ка спро­ба бу­ла зно­ву. І са­ме во­на фор­маль­но ста­ла при­во­дом до тра­гіч­них по­дій, кот­рі, по­за всі­ля­ким сум­ні­вом, ще ма­ти­муть не­га­тив­ні на­слід­ки.

Зміни як дзеркало суспільної нестабільності
Заради справедливості слід визнати, що будь-які спроби внесення змін до Конституції ніколи не відбувалися без підвищення градуса суспільної напруги — від весни 1996 року, коли, власне, й було ухвалено Основний закон. У ті дні спостерігався пік протистояння президента Леоніда Кучми з парламентом другого скликання. Втім, зусиллями народних депутатів вдалося залишити пристрасті виключно в межах сесійної зали — Конституцію було ухвалено, а оголошений главою держави на осінь референдум не відбувся.
Однак конституційне «перемир’я» не протривало й п’яти років. Переобравшись на другий президентський термін, Леонід Кучма замислився над розширенням власних повноважень та ініціював всенародний плебісцит на предмет внесення змін до чинного на той час Основного закону. Суцільний народний «одобрямс» стосовно зменшення депутатської чисельності, скасування недоторканності та запровадження двопалатності мав бути підтриманий і в парламентських стінах. Та, несподівано для багатьох, налагоджена Кучмою система дала збій, і Конституція-96 залишилася у своєму початковому вигляді.
Ближче до завершення своєї десятирічної каденції, Леонід Данилович різко змінив власні вподобання і став ратувати за розширення парламентських повноважень. Такий «подарунок» готувався для Віктора Ющенка, котрий як найрейтинговіший на той час політик мав усі шанси стати третім главою Української держави. Правдами й неправдами конституційні зміни таки побачили світ, в результаті чого з’явилася редакція Основного закону-2004. Однак градус суспільної напруги при цьому сягнув апогею. Зокрема й тому, що та конституційна корекція збіглася в часі з президентськими виборами та Помаранчевою революцією.
Повернення до тексту 1996 року сталося в безпрецедентний спосіб — четвертий президент Віктор Янукович через півроку після приходу до влади почав кардинально зміцнювати власний режим. Для цього йому знадобилося саме лише сумнівне рішення Конституційного Суду.
Стомлене політичною боротьбою суспільство цього разу мовчки «проковтнуло» подібне нахабство. І вже за три роки змушене було поплатитися за це — наступне повернення до Конституції-2004 відбулося відразу після масових розстрілів на Майдані Незалежності під час Революції гідності.


При­в’яз­ка до Мін­ських угод
Власне, саме ця редакція Основного закону чинна й нині. Більшість експертів небезпідставно називають її недосконалою. Але не менші (а подекуди, значно більші) запитання викликає й текст проекту Конституції, котрий цього понеділка було проголосовано в першому читанні.
Передусім, ідеться про ідею внести до ХV розділу Основного закону (тобто, до перехідних положень) поправки такого змісту: «Особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей визначаються окремим законом». Cаме цей пункт настільки розколов українське суспільство, що 31 серпня перед стінами парламенту по різні боки барикад стояли люди, котрі ще недавно спільними зусиллями домагалися повалення режиму Віктора Януковича. Ба, більше — разом воювали на східному фронті проти іншого ворога — значно небезпечнішого, ніж позбавлений президентських регалій утікач.
Коли в середині липня спікер Володимир Гройсман відправив депутатський корпус на літні канікули, так і не закривши другу сесію ВР, це мотивувалося необхідністю тримати ситуацію під контролем. Мовляв, враховуючи складну ситуацію на Донбасі, Верховна Рада мусить будь-якої миті зібратися на засідання, а тому сесія триватиме.
Насправді, навіть якби друга сесія була закрита, ніщо б не заважало народним обранцям скликати позачергову сесію у разі зростання загрози з боку наших агресивних сусідів. Усі парламентські рішення, ухвалені на позачергових сесіях, мають однакову вагу з тими, що голосуються на сесіях чергових. Усі, крім одного — конституційних змін.
У чинному Основному законі дуже чітко виписано процедуру внесення змін до Конституції: в першому читанні на одній черговій сесії, а остаточно — на наступній, так само черговій сесії. Власне, головна причина того, що 31 серпня усе ще тривала друга парламентська сесія, полягає саме в цьому. Лише ухваливши зміни до Конституції на другій сесії, можна сподіватися, що остаточно новий текст Основного закону з’явиться до кінця нинішнього року.
Декому може здатися дивним такий поспіх — навіщо прив’язуватися до якоїсь конкретної дати? Особливо, враховуючи той факт, що ще на початку нинішнього тижня проєвропейська коаліція налічувала понад триста депутатів. А отже, узгодивши всі нюанси, цілком можна було подарувати суспільству нову Конституцію й пізніше...
Але в тому-то й річ, що таку символічну прив’язку (до кінця нинішнього року) Україні було нав’язано другими Мінськими домовленостями від 12 лютого. І це — єдиний пункт (№ 11) підписаного тоді документа, в якому є жорсткі часові прив’язки.
Власне, саме ця обставина стала аргументом, за допомогою якого навіть наші західні партнери з Європейського Союзу та Сполучених Штатів змушують офіційний Київ виконувати цей пункт, не чекаючи, доки будуть виконані інші вимоги. Звісно, певні прив’язки до часу є й в інших пунктах Мінських домовленостей, але вони, по суті, не містять точних календарних дат. Наприклад: «не пізніше другого дня після припинення вогню», «у перший день після відведення озброєнь» тощо. Тобто йдеться про план врегулювання, в якому терміни пов’язані з фактичним виконанням інших умов.
Чимало експертів ще взимку зауважували, що саме на цьому принципі ґрунтуватиметься вся логіка виконання Мінських домовленостей. А водночас — і впевненість вітчизняної влади, що розвиток подій матиме послідовний характер. На жаль, 11-й пункт вибивається із загальної логіки з наведених причин. Щоб остаточно розвіяти будь-які сумніви стосовно цього, варто процитувати цей злощасний пункт: «Проведення конституційної реформи в Україні з набранням чинності до кінця 2015 року нової Конституції, яка передбачає в якості ключового елемента децентралізацію (з урахуванням особливостей окремих районів Донецької та Луганської областей, узгоджених з представниками цих районів), а також прийняття постійного законодавства про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей згідно із заходами, зазначеними в примітці, до кінця 2015 року».
Словосполучення «до кінця 2015 року» наявне і в 9-му пункті, де йдеться про відновлення українською владою контролю над державним кордоном. Але там уже є умова — після виконання вимог 11-го пункту.


По­лі­тич­ний цугц­ванг
Якби Президент Петро Порошенко, подібно до одного зі своїх попередників — Леоніда Кравчука, був шахістом, він ще в лютому усвідомив би, що, по суті, Мінські угоди загнали його (а разом із ним — і державу) у цугцванг. Себто в ситуацію, коли будь-який наступний хід лише наближає можливу поразку в шаховій партії.
З іншого боку, після прискіпливого аналізу лютневих домовленостей зрозумілішою стає логіка дій глави держави. Він дуже часто любить повторювати, що альтернативи Мінським домовленостям немає. Відтак, якщо Петро Порошенко стовідсотково вирішив не розрубувати, а повільно розв’язувати конфлікт на сході, він і діє саме за нинішнім сценарієм. Зокрема, й усіма засобами намагається виконати згаданий 11-й пункт Мінських домовленостей. Власне, навіть станом на сьогодні теоретична можливість такого виконання залишається.
Попри те, що прогнози — річ невдячна, нині чимало аналітиків припускають, що про конституційне голосування в другому читанні не йтиметься, щонайменше, до місцевих виборів, запланованих на кінець жовтня. А ще ймовірніше — до грудня, коли, як мовиться, настане «час Ч».
Нині ж вітчизняна політична еліта, ймовірніше, намагатиметься якомога менше згадувати про необхідність конституційних змін. У цьому якраз і полягає найбільша її помилка. До речі, вже не перша. Давайте згадаємо: а чи звучали особисто від Президента чи від найвпливовіших членів його команди детальні аналізи Мінських угод? Уже понад півроку в них копирсаються, переважно, журналісти, та й то з тих видань, котрі не роздають безплатно в метро чи кидають до кожної поштової скриньки.
Таке враження, що стратегія влади полягає в тому, щоб, навпаки, максимально приспати громадську увагу до цієї проблеми. А в останній момент (як от 31 серпня) наголошувати на тому, що іншого вибору, окрім як проголосувати, в України просто не залишається.
Власне, подібні сценарії ми вже багато разів проходили. Причому, не лише тоді, коли йдеться про конституційні процеси. В економіці подібна стратегія спостерігається ще частіше. Достатньо згадати, як у нас з року в рік ухвалюються закони про державний бюджет, або ті чи інші рішення на виконання вимог Міжнародного валютного фонду...
Звісно, бувають випадки, коли потрібно, заплющивши очі, повірити лідерові на слово, підтримати його і очікувати на результат. Власне, торік, під час президентських виборів, Петро Порошенко й отримав таку підтримку від людей, здобувши перемогу в першому турі. Але коли йдеться про Конституцію держави, вочевидь, слід підходити до процесу набагато виваженіше, ніж просто дотримуючись тих чи інших домовленостей.
Загалом ухвалення Конституції в першому читанні схвалюють як у Брюсселі, так і у Вашингтоні. Але от цікаво: а якою була б реакція в тих-таки Сполучених Штатах, якби котрийсь із українських політиків почав натякати на необхідності проведення корекції їхньої Конституції з-понад 200-літньою історією? Питання, вочевидь, риторичне...
Коли ж про наш Основний закон дозволяють собі говорити політики з країни-агресора, то тут узагалі нічого аналізувати. 31 серпня, окрім жахливого кровопролиття під стінами парламенту, котре обірвало життя трьох гідних синів України, сталася ще одна знакова подія. За конституційні зміни повним складом (!) проголосувала лише одна фракція — «Опозиційний блок», котрий складається з депутатів, найбільш наближених до колишнього суціль проросійського режиму. Принаймні, цей факт не може не насторожувати.
Зараз, коли конституційний процес поставлено на чергову вимушену паузу, варто подумати: як Україні вийти із ситуації, що склалася, бодай з найменшими втратами. Думок нині лунає чимало, однак найбільш прийнятний варіант розвитку подій, напевне, міг би зводитися до наступного: а що як з перехідних положень Основного закону просто прибрати поправки, де йдеться про особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей. І про те, що ці особливості мають визначатися окремим законом...
Власне, російська влада вже не раз заявляла, що чинний проект української Конституції не в усьому відповідає Мінським домовленостям. Ну, мабуть, Росію задовольнив би тільки той варіант, де чорним по білому було написано про відмову України від євроінтеграції. А ще краще — про наміри відродити СРСР чи якийсь його сучасний аналог. От і виходить: жодних гарантій того, що Росія погодиться сприяти відновленню контролю України над власним кордоном, навіть після внесення змін до Конституції, немає.
А тому варто подумати над тим, щоб, як уже було сказано, прибрати з тексту потенційного Основного закону найсуперечливіші норми. Нового рішення Конституційного Суду задля цього не потрібно, адже законодавство забороняє змінювати чи дописувати якісь норми. А вилучати щось із тексту — цілком законно. До речі, і такий приклад у вітчизняній історії уже був. Наприкінці 2004 року, під час ухвалення змін до Основного закону в часи Помаранчевої революції, парламент вилучив норму про імперативний мандат.
Чомусь сьогодні про це ніхто не згадує, акцентуючи увагу лише на тому, що в разі будь-яких змін має бути нове звернення до КС. Утім, хтозна... Можливо, й справді нинішня конституційна епопея має ще низку підкилимних нюансів. Поки що без них не вдавалося обійтися. Але ж, панове, не можна забувати, що нині — зовсім інші часи. Настільки ж багатообіцяючі, наскільки й тривожні...
Ярослав ГАЛАТА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».