— Навіщо це тобі? — відмовляв його командир роти. — Нині російський лейтенант отримує більше, ніж український полковник.
— Знаєте, я не про гроші думав, вступаючи до училища, — відповів Ігор. — Так що, товаришу капітане, нам з вами не по дорозі.
Офіцер був вражений зухвалістю юнака, але не став чинити перепон у його прагненні завершити навчання в українському військовому виші.
У 1994-му, по закінченні Київського військового інституту Сухопутних військ, лейтенант Ігор Гордійчук відбуває до Ізяслава. Командир розвідувального взводу 161-ї механізованої бригади — перший щабель у його офіцерській кар’єрі. Не переповідатиму, як молодий офіцер «запрягався» у службу, а скажу лише, що звання «капітан» отримав достроково, очоливши незабаром танковий батальйон.
У 2002 році, закінчивши Національну академію оборони України, майор Гордійчук їде до галицького міста Яворова, де його призначають заступником командира танкового полку, а буквально через дев’ять місяців — начальником штабу, першим заступником командира полку спеціального призначення, що розташовувався в Ізяславі. Через кілька років полк передислоковують до Хмельницького. Там Гордійчука призначають командиром частини.
Люди, яким довелося служити пліч-о-пліч з Ігорем Володимировичем, кажуть, що він був справжньою людиною, справжнім командиром, кожному слову якого довіряєш.
Полковник Ігор Аверін — один із тих, хто добре знає офіцера.
— У цій людині є якась родзинка, яка відразу притягує до неї, — каже Ігор Валерійович. — Знаєте, спостерігаючи за Ігорем у різних ситуаціях, подумки я бажав, щоб мої сини, коли виростуть, стали такими ж офіцерами. Він завжди був вимогливий до підлеглих, але вони його поважали. І, як мовиться, не за страх, а за совість. Ігор Володимирович вважав, що будь-який солдат, офіцер, незалежно від свого службового статусу, повинен на заняттях з бойової підготовки викладатися так, щоб піт тік градом. Лише з такими, казав він, готовий іти у бій.
Вчення ще нікому незавадило...
Друзі дитинства, однокурсники по училищу, академії відзначають таку рису офіцера, як прагнення до навчання, самоудосконалення.
— Вчення ще нікому не завадило у житті, — любив повторювати він.
У 2008 році їде до американського штату Пенсильванія, де протягом року навчається у військовому коледжі — вищому військовому навчальному закладі США. Жартував, що не даремно опанував англійську. Самотужки. Повернувшись на Батьківщину, службу продовжує у Головному управлінні розвідки МО України. Потім — Афганістан, де провів вісім місяців у складі литовсько-української місії. Не встиг відпочити від перебування в цій далекій країні, як уже отримує від начальника Національної академії Сухопутних військ ЗС України генерал-лейтенанта Павла Ткачука пропозицію стати його першим заступником. Через два роки перебування в столиці Галичини повертається в місто своєї курсантської юності.
Після кількох років служби в управлінні міжнародного співробітництва Сухопутних військ ЗС України його переводять до Головного командного центру.
На своєму життєвому шляху зустрічав офіцерів, які, розпочавши службу в Києві, дослужилися до полковників, а то й генералів, не покидаючи берегів Дніпра. Ніби виправдовуючись, вони пояснюють це тим, що «грамотних, перспективних офіцерів командування не відпускає далеко від себе». Можливо. Але чому тоді дехто з «талановитих і перспективних» за екстремальних ситуацій виявився безграмотним командиром і просто нікчемою? Не згущую фарб, можу й прізвища «героїв» цих назвати.
— Якось із дружиною підрахували, що нам довелося змінити 12 місць служби, — каже Ігор Володимирович. — І фактично стільки ж посад. На нових місцях доводилося багато що починати спочатку, зокрема вивчати колектив, вирішувати нагальні побутові проблеми родини. Але я не шкодую: ще з курсантських років морально був готовий до такого кочового життя. Особливо вдячний Тетяні, бо це ж на неї навалювалося безліч сімейно-побутових проблем. Вона в мене молодець!
Мабуть, доля, сам Господь Бог стільки років «перекидали» Ігоря Володимировича з гарнізону до гарнізону, з посади на посаду, готуючи до головної місії не лише в його офіцерській кар’єрі, а й самому житті.
Герої — нащадки героїв
П’ятого травня полковник Ігор Гордійчук — заступник начальника Головного командного центру Збройних Сил України відбув у район проведення антитерористичної операції. Не бажаючи зайвий раз тривожити дружину Таню і доньку Марту, сказав, що їде у «звичайне відрядження». Не акцентуватимемо увагу на тих справах, якими він там займався протягом кількох місяців. Окрім однієї...
Савур-Могила. Ця місцина щедро полита кров’ю наших далеких і не дуже предків, овіяна древніми легендами, які передаються з покоління в покоління. Одна з них гласить, що тут у борні з бусурманами загинув український козак Сава-Савур. У пам’ять про нього бойові побратими шапками насипали вершину могили, в якій він був похований.
У роки Другої світової за контроль над Савур-Могилою, на якій німці облаштували спостережний пункт, точилися жорстокі бої. За неповними даними, тут полягли тисячі радянських солдатів, серед яких було чимало українців. Іронія долі: мине 70 років — і онуки та правнуки полеглих теж проливатимуть кров... у борні з нащадками тих, з ким ділили останній шматок хліба і ковток «наркомівських ста грамів».
В один із спекотних літніх днів начальник Генерального штабу — Головнокомандувач ЗС України генерал-полковник Віктор Муженко прийняв непросте рішення — взяти Могилу, яка в усіх військових документах значилась як висота під номером 277. Окрім добре підготовлених бійців, потрібен був ще й командир, здатний надихнути їх на цю небезпечну справу, особисто повести за собою — такий, якому б молоді хлопці беззастережно повірили. Таким він бачив полковника Ігоря Гордійчука — свого заступника.
12 серпня. 14 розвідників-спецназівців на чолі з Гордійчуком прориваються до висоти і беруть під свій контроль спостережний пункт. А ще — починають коригувати вогонь нашої артилерії, яка завдяки сміливцям завдає точних ударів по позиціях терористів. Таку зухвалість, таке «нахабство» вони розцінюють як особисту образу. І за наказом своїх ватажків приступають до фізичного знищення групи, накриваючи її артилерійсько-мінометними залпами, а також «градами», після чого атакують.
Та не на тих натрапили: наші відбивають усі атаки покидьків. Полковник Гордійчук власним прикладом показує побратимам-спецназівцям як треба воювати: разом із ними він відбиває ворожі атаки, в тому числі й нічні. Але сили не безмежні, і 18 серпня стає зрозуміло, що потрібне підкріплення. Тоді на допомогу десантникам вирушає полковник Петро Потєхін і вісім бійців 25-ї повітряно-десантної дивізії. А ще сюди рвуться розвідники-добровольці з 4-ї роти 42-го батальйону територіальної оборони, в якому служать кіровоградці. Командує ними підполковник Олександр Мельниченко.
Від 20 серпня полковник Ігор Гордійчук, відправивши своїх підлеглих із пекла, разом із бойовими побратимами опинився в повному оточенні, адже найближчий наш підрозділ був за кілька десятків кілометрів.
Ангел-хранитель
Ігор і Тетяна — з одного села, навчалися в одній школі. Проводжаючи його до Омська, дівчина обіцяла дочекатись. І слово стримала: влітку 1994 року молоді люди побралися. За 20 років спільного життя вона ніде й ніколи не залишала чоловіка, навіть до далеких Сполучених Штатів Америки полетіли разом, узявши донечку Марту.
Жінка не знала — які саме завдання виконує чоловік на сході країни. Незважаючи на всі його заспокоювання, що «все гаразд», вона підсвідомо розуміла: її Ігор там, де найнебезпечніше, бо надто добре знала його.
— Перебуваючи на Савур-Могилі, я не хотів Тані казати про те, де я, — усміхається Ігор Володимирович. — Із повідомлень преси, телевізійних сюжетів вона й так розуміла, що там, як мовиться, гаряче.
А потім, коли полковник Гордійчук зателефонував Тетяні з чужого телефону, зв’язок із ним узагалі припинився. Після багатьох спроб жінки зв’язатися з Ігорем, їй, нарешті, відповіли, що він не може взяти слухавку. У неї тривожніше забилося серце, але вона заспокоїла себе тим, що йому зараз не до розмов.
Історія полковника Ігоря Гордійчука — це напрочуд героїчна історія українського офіцера, патріота своєї землі. І водночас містична — може слугувати сюжетом для написання військово-пригодницької повісті чи зйомок такого ж за жанром фільму.
— На початку вересня мені зателефонували з Ігоревого рідного села Залізниці й повідомили, що з чоловіком сталася біда, — розповідає Тетяна. — Трохи пізніше я дізналася ось про що...
У військовому госпіталі Дніпропетровського гарнізону здоров’ям і самим життям офіцера опікувалася медична сестра, родом з його села. Та ще й теж Гордійчук! Він кілька днів був непритомним, і лікарі, як потім вони зізнаються жінці, не сподівалися, що офіцер виживе. А коли той прийшов до тями, то кволим голосом сказав: хто він, звання і посаду. Почувши таке знайоме прізвище, Катя — так звали медсестру — зателефонувала своїй матері, яка живе і працює в Корецькій районній лікарні. Та повідомила, що в їхньому районі дійсно проживають люди з таким прізвищем — його батьки.
Звісно, що після цього жінка відразу сповістила їм про те, де знаходиться їхній син. За кілька хвилин стривожені Володимир Олександрович і Софія Родіонівна зателефонували Тетяні, яка відразу, серед ночі, виїхала до Дніпропетровська.
За виняткову мужність, звитягу і високий професіоналізм Указом Президента України полковнику Ігорю Гордійчуку присвоєно звання Героя України, нагороджено орденами Богдана Хмельницького 2-го і 3-го ступенів.
Уже п’ятий місяць Ігор Володимирович лікується у військовому госпіталі. Попереду — ще лікування, реабілітація. Але поєдинок зі смертю полковник виграв. Вірними союзниками у цій запеклій боротьбі були лікарі, батьки, рідні, бойові побратими. А ще — його Тетяна. Жінка весь цей час була поруч із ним, і хоч як важко було на серці, морально підтримувала чоловіка. Ця невисока тендітна жінка є уособленням не лише жіночності, а й символом вірності, відданості тому, з ким поєднала своє життя багато років тому.
Полковник Ігор Гордійчук — один із тих українців, які власними вчинками примножують славу своїх пращурів: запорозьких козаків, повстанців Холодного Яру, воїнів Другої світової. Тепер у них інші вороги, інші умови ведення війни. Незмінними залишилися прагнення почуватися господарями на своїй землі, ненависть до всіх тих, хто хоче її загарбати, перетворивши українців на невільників.
Упевнений: настане на нашій землі мир та спокій, і знімуть про українського полковника фільм чи напишуть книгу. За цими фільмами та повістями вчитимуться українські хлопчаки любити свою рідну землю, ненавидіти і бити ворогів.
Сергій ЗЯТЬЄВ
фото надано автором
